Олег — село Великоплосківської громади на Одещині, за кілометр від кордону з Молдовою і за 27 — від Придністров’я. Колись тут вирощували шовковицю, тримали худобу, працювала ферма. Тепер у селі живе всього п’ятеро людей.
Найбільша родина — Катерини Рудакової. Разом із чоловіком-пенсіонером вони тримають господарство. Їм допомагають двоє синів з інвалідністю. У селі немає транспорту, магазину й водогону. Як ця родина виживає у прикордонній глушині — у матеріалі циклу "Забуті".
Родина, яка не покинула село
Катерина живе в Олезі вже сорок років. Переїхала сюди після весілля — з Ближнього Хутора, що тепер у Придністров’ї.
"Зранку встаю, варю каву — і на город. Цього року з урожаєм кепсько: тільки картопля, цибуля й часник. Помідорів трохи є, решта все погоріло", — показує свій урожай Катерина.
Продукти купують, коли приїжджає машина "Укрпошти" — раз на місяць. Якщо треба щось більше — наймають машину й їдуть у сусідні села.
"Їдемо в Плоске, у Серпку, іноді аж у Роздільну. Варю борщ у казанку на 12 літрів — нас четверо. І так щодня", — сміється Катерина.
Менший син має інвалідність з дитинства, старший — проблеми із зором. Ліки купують у Михайлівці або Плосці.
Раніше тут було життя
Колись у селі тримали кіз і корів, робили бринзу й ходили продавати її аж до Тирасполя.
"З двома відрами йшли п’ять кілометрів до митниці. Потім — автобусом у місто, продавали сир, купували продукти й поверталися назад", — пригадує Катерина.
Зараз навколо — самотні хати, зарослі городи і спогади про сусідів.
"Баба Танька померла, дядько Парфуша з тіткою Марусею — теж. Тепер тільки Саша-бджоляр живе на нижчій вулиці. Ще орендар приїжджає з дружиною та двома пастухами. Разом нас тут шестеро", — каже жінка.
Магазин і садок закрили ще у 1980-х. Залишилися руїни, порослі бур’яном, і кілька старих вулиць, які зникають у траві.
Село, що забули
Ірина Бондаренко, староста Слов’яносербського округу, каже, що Олег заснували болгари з сусідніх Паркан. Колись тут вирощували шовковицю й тримали овець.
"Село було повне людей. Працювала вівцеферма, пенсіонери ще трималися. Але коли закрили кордон і почалася війна — транспорт перестав ходити, і більшість поїхала або померла", — розповідає староста.
Тепер у селі, кажуть місцеві, з’являються вовки й лисиці. До лісу раніше ходили по гриби, а тепер — рідко. Насос для води згорів, воду возять із сусідньої Серпки або набирають із джерела.
"Мрію про тишу"
Увечері Катерина годує качок, собак і котів. Потім іде на пагорб — туди, де ловить мобільний зв’язок.
"Хочеться кудись вибратись — просто побути самій. Дев’ять років тому їздила в Ближній Хутір. Три дні йшов дощ, я була одна в хаті, навіть не перевдягалася. Така тиша була… Я досі пам’ятаю, як тоді відпочила", — каже вона й усміхається.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
