В Одеському національному академічному театрі опери та балету тривають прем’єрні покази оновленої постановки опери Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". У виставі прагнули переосмислити знайомий сюжет, позбавивши його радянських нашарувань і повернувши історичний контекст твору.
Від малоросійського анекдоту до національного символу
Опера Семена Гулака-Артемовського, створена ще 1862 року, десятиліттями залишалася однією з найвідоміших українських постановок. Та в радянський час, зазначала музикознавиця Наталя Мендюк, її трактували як комічну історію про "недолугих, але веселих малоросів".
"Це був зручний сюжет, у якому можна було висміяти українців, показати їх наївними та другорядними. Водночас це дозволяло радянській владі демонструвати нібито турботу про українську культуру", — писала дослідниця.
Проте сьогодні режисери і музиканти намагаються повернути твору первісний зміст — історію про волю, втрату і шлях до повернення додому.
Історичний контекст: як жили запорожці за Дунаєм
Докторка історичних наук, завідувачка відділу історії козацтва на Півдні України Олена Бачинська пояснює: у реальності задунайські запорожці — це люди, які не змирилися з ліквідацією Січі у 1775 році й перейшли на територію Османської імперії.
"Вони не зникли після зруйнування Січі. Козаки створили новий центр, продовжили традицію. Так, вони служили в османському війську, виконували допоміжні функції, але залишалися окремою спільнотою з власними звичаями і вірою", — зазначила історикиня.
За словами дослідниці, султан справді дозволив запорожцям оселитися на його землях, видавши спеціальний фірман.
"Вони отримували платню, фураж для коней, харчі. Це була форма домовленості між двома сторонами. Але їхній вільний дух зберігався навіть у чужій державі", — розповіла вона.
Бачинська наголошує: пам’ять про задунайських козаків і досі жива в Добруджі, на території сучасної Румунії, де стоїть пам’ятний знак на місці останньої Задунайської Січі.
"Тамтешні жителі досі пам’ятають про запорожців. І коли дивишся на Дунайські плавні, здається, що ось-ось із туману випливе човен із козаками", — сказала вона.
Музика і сучасне бачення
Головний диригент Одеської опери, музичний керівник постановки Василь Коваль розповів, що нова версія опери поєднала класичну музику Гулака-Артемовського з новими оркестровими обробками Івана Небесного та Тимофія Старенкова.
"Ми додали лише пролог і кілька танців, щоб глядач краще розумів історичний контекст. Але музичний стиль збережено. Це не переосмислення, а радше розширення — повага до оригіналу, виконаного на високому рівні", — пояснив Коваль.
Він підкреслив, що театр свідомо взяв курс на українську класику.
"За пів року ми поставили "Наталку Полтавку", "Лісову пісню" і тепер — "Запорожця за Дунаєм". Це наш внесок у популяризацію української музики, яка нічим не поступається світовій", — наголосив диригент.
Погляд режисера: між минулим і сьогоденням
Для соліста театру Дмитра Павлюка ця робота стала режисерським дебютом. Він також виконує головну партію — Івана Карася.
"Мені хотілося відійти від радянського образу п’яного козака. Ми показуємо мужнього воїна, який пройшов війну, вижив і любить свою землю. Бо справжній козак — це людина честі, а не анекдот", — пояснив режисер.
Павлюк зізнався, що у постановці свідомо провів паралель між історією 1775 року і подіями сьогоднішньої війни.
"Як тоді імперія нищила козацтво, так тепер сусідня держава намагається знищити нас як народ. Але ми знову боремося за своє, і тому ця опера звучить дуже сучасно", — сказав він.
Прем’єра під час тривоги
Під час першого показу виставу перервала повітряна тривога — глядачі та артисти спустилися в укриття. Але після сигналу "відбій" дія продовжилася.
"Було дуже багато молоді, багато військових. І це, мабуть, найцінніше — коли національна пам’ять оживає просто на сцені, коли українська культура звучить серед війни як нагадування, хто ми є", — поділилася враженнями історикиня Олена Бачинська.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
