Офіцер морської піхоти Богдан Куцак потрапив у полон у квітні 2022 року під час боїв у Маріуполі. Після 38 місяців ув’язнення в Росії він був звільнений і повернувся додому. Військовий розповів Суспільному про свій шлях від дитячої мрії служити в армії до випробувань у полоні та повернення.
Військова мрія з дитинства
Богдан завжди мріяв стати офіцером, адже військова служба була сімейною традицією. Військовий батько та хрещений батько стали для нього прикладом для наслідування.
"Я в 2014 році вступив, а в 2018 році, отримавши своє перше військове звання лейтенант, по розподілу потрапив до Миколаєва в 36-му окрему бригаду морської піхоти, в якій служу до сьогодні", — розповів Богдан.
У спортзалі Богдан випадково познайомився з майбутньою дружиною Роксоланою. Після першої зустрічі вони майже не розлучалися, хоча через ротації тривалий час спілкувалися на відстані.
"Я її в залі випадково штовхнув і запросив її на каву і після цього закрутилося. Як виявилося в нас дуже багато спільних інтересів в музиці, в фільмах, в способі життя", — згадує морпіх.
Роксолана не приховує своїх перших вражень від знайомства:
"Я коли його побачила, дивлюся і думаю: "Вау, боже, який він гарний!". Він мені дуже сподобався. І ми, коли познайомилися, з того дня вже були разом. Але ми зустрічались тиждень або два. Він пішов на ротацію, і все. Десь три місяці зустрічались отак на відстані".
Перший бій у день народження мами
Повномасштабне вторгнення Богдан Куцак зустрів у Маріуполі. 27 лютого 2022 року він взяв участь у своєму першому бою. Того дня українські танкісти на північній околиці Талаківки зіткнулися з російською бронетехнікою.
"Спочатку я думав, що це наш. Виліз з люка і тут він під'їжджає ближче, і я бачу букву "Z". Я такий: “Ого”, і швидко заскочив у танк", — говорить морпіх.
Богдан віддав наказ навіднику відкрити вогонь, однак здійснити постріл не встигли — першим вистрілив противник. Внаслідок обстрілу навідник отримав осколкове поранення. Після бою екіпаж був змушений відступити, але згодом Богдан разом із побратимами повернувся на позиції.
Полон: 14 квітня 2022 року
Полон Богдана розпочався 14 квітня під час невдалого прориву з заводу Ілліча в Маріуполі. Частина військових рухалася на північний захід, інша — до "Азовсталі". Богдан опинився в складі батальйону, який потрапив під масований вогонь.
"Коли нас почали крити з всього, чого тільки можна було. Ми розбіглися, втратився будь-який зв'язок, будь-яке командування", — пригадує морпіх.
Російські спецназівці поводилися відносно спокійно. Богдан згадує, що запитав одного з них, що вони роблять на українській землі, отримав автомат по голові та погрози:
"Для мене це було досить неочікувано, але саме ці війська спецназівці казали: "Спокійно, руки вверх, лягайте на землю, не рухайтеся, і ви будете живі".
Пекло Оленівки та Воронежа
Наступного дня полонених відвезли до Старобільська, де зібрали всіх військовополонених з заводу Ілліча.
"Там вже були самі ДНРівці, які і били, і приставляли автомати, і казали, що ми зараз вас перестріляємо всіх, десь кинемо гранату і тому подібне", — розповів Богдан.
Після Оленівки його перевезли до Воронезької області, у місто Борисоглібськ, де він провів майже три роки до самого обміну. Умови утримання були жахливими, особливо перший рік.
"Сидіти не можна, спілкуватися в принципі не можна. А якщо ще десь почують українську мову, то кожен вихід з камери — це палка, шокер, собака, удар по потилиці, по спині, по ногах, будь-де", — описав Богдан умови ув'язнення.
Тортури за тату вишиванки
Особливу увагу російських тюремників привернуло татуювання Богдана — червоно-чорний тризуб та вишванка. Це стало приводом для постійних знущань та побоїв.
"Росіяни зацінили її, сказали, що татуювання — це ваша нацистська культура, а ще у тебе вона червоно-чорна. І мене за це татуювання так били, напевно, протягом року точно", — поділився спогадами він.
Побиття припинилося лише після того, як один зі спецпризначенців звернув увагу, що подібні татуювання мають і росіяни, втім у тюрмі за Богданом усе ж закріпилося прізвисько "Вишиванка".
Втрата 44 кілограмів ваги
Умови утримання призвели до великої втрати ваги. Богдан, який до війни важив 118-120 кілограмів завдяки заняттям пауерліфтингом, на момент звільнення важив лише 74 кілограми. Крім фізичних тортур, полонені зазнавали психологічного тиску. Їх змушували щоранку та щовечора виконувати гімн Росії, співати радянські пісні та вчити вірші.
"Співали пісні різні "Катюша", "День перемоги", "Смуглянка". Також вчили і розповідали обов'язки постійно. І вчили віршики", — пригадує Богдан.
День звільнення: 14 червня 2025 року
Після 38 місяців ув'язнення настав день, якого Богдан чекав більше за все. Процедура звільнення розпочалася несподівано — полонених повели до підвального приміщення.
"Нас повели в підвальне приміщення, в якому ми ніколи не були. Починають речі наші забирати, роздягати нас, оглядати, назад одягати", — розповів морпіх про останні дні в полоні.
Після приземлення літака полоненим повідомили, що вони більше не є військовополоненими, і наказали зняти пов’язки. Богдан пригадує, що спершу не міг у це повірити. Остаточне усвідомлення свободи прийшло, коли він побачив українські автобуси.
"Коли ми вже побачили автобуси з українськими номерами, ми такі: "Так, нарешті". Побачили, як з наших автобусів вийшли їхні полонені. Такі, скажу, покрупніші нас були. І щоки були, і все. І очі в них сині не були, як в нас. І постриження були гарно", — додав Богдан Куцак.
Перший дзвінок додому
Після звільнення перший дзвінок Богдан здійснив дружині Роксолані. Розмова відбулася у форматі відеозв’язку.
"Я дзвоню, бачу її. Вона починає плакати, я починаю плакати. Кажу: "Все, я в Україні, я вдома", — сказав Богдан.
Перша зустріч після звільнення була непростою для Роксолани — чоловік повернувся значно схудлим, і це було помітно одразу.
"Я його побачила перший раз меньшим в половину. Я не знаю, як це пояснити словами, просто ти це бачиш, знаєте, аж серце отак зтискається", — згадує Роксолана.
Завдяки своїм знанням про спортивне харчування, Роксолана змогла поступово скорегувати раціон чоловіка та допомогти йому відновлюватися.
Плани на майбутнє незмінні
Попри всі випробування, які випали на долю подружжя, їхні плани залишаються незмінними. Вони мріють про дітей, власне житло та спільне майбутнє.
"Ні війна, ні полон. Наші плани не порушуються. Це діти, житло. І зустріти старість разом. І завести котика", — каже подружжя.
