Повномасштабне вторгнення історик, працівник Львівського історичного музею, а тоді – військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади Мирослав Фіцуляк зустрів під Попасною. Зараз історик повертається до цивільного життя.
Про свій бойовий шлях Мирослав Фіцуляк розповів Суспільному.
Родинна історія
"Мої родичі воювали в УПА. З найвідоміших в курені "Бурлаки" — моєї бабці рідна сестра Роксоляна та рідний брат чотовий Рута. Він був добрим снайпером та очолював відділ служби безпеки у курені. Я знав про них з дитинства. Не те, що б мені це розказували. Скорше, дорослі розмовляли про це між собою, а я це чув", — розповідає ветеран.
Згадує, як маленьким грав у солдатики. Розгорнув ціле поле битви, розділив іграшкових вояків на наших та чужих. І кожному військові зробив з пластиліну прапори: своїм – жовто-блакитний, ворогам – червоний.
"Бабця то побачила й мало інфаркт не дістала. Мене довго випитували: хто то бачив, чи заходили до мене якісь хлопці. Коли взнали, що ніхто не бачив, то заспокоїлися. Потім мені пояснили, що якби то хтось побачив, то батькові був би капець", — говорить він.
До війська – за власним бажанням
У 2015 році Мирослав отримав повістку. Принесли йому її тоді, коли він травмувався, перебував у гіпсі та пересувався на милицях. Коли гіпс зняли, прийшов до військкомату сам, пройшов ВЛК, яке постановило, що до війська йому зараз не варто йти.
"Вони відмовилися від мене. Я просив, щоби мене зарахували до якоїсь військової частини. Навіть сварився. А мені казали, що я – ідіот: "Нам тут гроші пропонують, щоби нікуди не йти, а ти нам руки викручуєш, щоби йти, маючи зі здоров’ям проблеми", — згадує він.
За кілька років, коли чоловікові виповнилося 50 років, він вирішив, що таки повинен піти до війська. І знову прийшов до військкомату.
"Прийшов, сказав, що я, поки в силі, хочу доєднатися до Збройних сил України та потрапити в одну з бойових бригад. Я займався спортом, проходив вишколи УНА-УНСО", — каже Мирослав.
Дуже хотів долучитися до 80 окремої десантно-штурмової бригади. Але там звернули увагу на його вік. А ось у 24 ОМБр зраділи новобранцеві.
"Тоді не було жодних рекрутингових центрів. Та що, я не знаю, де наші частини розташовані? Пішов до них і все. У 24 бригаді подивилися мій військовий. Я служив ще у совєтській армії. Маю дві вищі освіти. Але сказали, що для офіцера я вже застарий. Вік керувати не дозволяє, а окопи копати – дозволяє. Я сказав: нема проблем. Пішов на сержантську посаду. Копав окопи", — розповідає ветеран.
Що може передбачити історик
Перебуваючи у війську, Мирослав Фіцуляк, покликаючись на свої знання історика, передбачав повномасштабний напад Росії на Україну. Тільки, за його словами, помилився на пів року: він очікував повномасштабне вторгнення влітку 2021 року.
"Нас обстрілювати почали задовго до 24 лютого. У мене день народження 20 лютого. Я приготував вечерю, дружина передала волонтерами деякі продукти. І тільки ми мали сідати за стіл, почався обстріл. Ми всі пішли в підвал", — каже він.
А ось за кілька днів російські війська застосували увесь свій арсенал, щоби бомбити Україну.
"Нас підняли о четвертій ранку, пошикували. Сказали, що все, почалося. Я запам’ятав слова командира, які він сказав вже перед тим, як ми роз’їжджалися на позиції: "Чим більше ви їх вб’єте, тим швидше війна закінчиться", — говорить Мирослав.
Бійці зайняли свої позиції. Там він отримав свою першу контузію. Там підрозділ зазнав своєї першої втрати.
"Ми були в полі, в окопах. Там не було бліндажа, щоби сховатися. І першого дня нас крім арти накрили ще й касетами. Я таке вперше побачив, я такого собі навіть уявити не міг. Один з нашої вогневої групи був зліва від мене. Він загинув. Просто прилетіло в нього. Його везли в Лисичанськ в шпиталь, але не довезли", — згадує чоловік.
Попри контузію та сильні головні болі, які не втамовувалися жодними пігулками, він продовжував виконувати свою справу: боронити Україну.
Каже, про те, що російські війська посунулися на Київщину, він навіть не здогадувався. На зв'язок з родиною вийшов через кілька днів.
"Ходив по тих руїнах та шукав, де є зв’язок", — каже він.
Згодом підрозділ відійшов з Попасної через Вовчоярівку, з Соледара на Бахмут. А також брав участь у Харківському наступі.
Також військовослужбовець неодноразово стикався з російськими військовими, які потрапили в полон.
"Я на них дивився з подивом, ніж з ненавистю. Я дивувався, що то за істота така безмозка. Вони для мене – біомаса, яка не має ані розуму, ні совісті", — каже чоловік.
І додає, що ставлення до полонених було непоганим.
Наступний свій день народження Мирослав зустрічав у шпиталі, звідки втік, бо треба було йти воювати.
"Треба було слухати лікарів та лікуватися. Може мене б тоді на довше вистачило", — каже він.
Зараз, маючи знання історії та воєнний досвід, старший науковий співробітник Львівського історичного музею Мирослав Фіцуляк не береться спрогнозувати дату завершення цієї війни.
"Без України російська імперія не можлива. Вони ж це чудово розуміють, що без України вони – пшик. Вони нічого не варті взагалі. Абсолютно. Я трошки слідкую за так званими опозиційними політиками, які покинули межі московії та на Заході вигадують собі різні варіанти. І я розумію, що їм всім потрібна Україна. Як вони цього досягнуть – військовим шляхом чи політичним – для них не має значення", — зазначає він.
Війна не відпускає
Зараз Мирослав повернувся до своєї роботи у Львівському історичному музеї. А також має намір викладати захист України у навчальному закладі. Адже має дуже великий багаж знань з тактичної медицини, саперної справи та інших речей, які варто передати молоді.
"Пробую себе усвідомити у цивільному житті. Маю надію вилікуватися та повернутися на війну", — каже ветеран.
Проте війна не відпускає. Та дуже часто нагадує себе у снах.
"Я майже не сплю. Тому що на війні я мав багато роботи не тільки вдень, але й вночі. Зараз я працюю з психологом. Звернувся, бо мені було дуже хижо, я відчув, що я не даю собі ради сам", — зізнається чоловік.
У ті невеликі проміжки, коли вдається заснути, війна знову приходить у сни.
