24 лютого 2022 року Максим Фетісов, тоді працівник міського РАЦСу Львова, а зараз ветеран 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади та батальйону "Нахтігаль", оформив чотири шлюби. А після цього пішов у військкомат.
Про свій шлях у війську Максим Фетісов розповів в інтерв’ю Суспільному.
Максим Фетісов каже, у школі він був бешкетником. Проте вчитель фізкультури 93 школи Львова Михайло Огида вважав Максима тим, на кого можна покластися. Пізніше, після повномасштабного вторгнення, вчитель та учень воювали в одному підрозділі. Понад те, Максим – офіцер і керував, а вчитель Михайло Михайлович виявився його підлеглим.
За добу з РАЦСу до вісімдесятки
Максим згадує, що 22 лютого 2022 року тільки у їхньому РАЦСі одружилися майже 60 пар. Бажали всім щастя і не уявляли, що зовсім скоро Росія почне атакувати мирні українські міста.
"24 лютого я прокинувся раніше, ніж зазвичай, о шостій ранку, й дуже бадьорим. Подивився новини. Зрозумів, що цей день настав і — "мам, де мій військово-обліковий документ?". Мама не хотіла його віддавати, але я наполіг. І пішов на роботу", — говорить він.
На прийом прийшла одна пара, яка вже попередньо подала документи на одруження, та три пари, які хотіли одружитися, бо чоловік ішов на війну.
"Кажуть: одружіть нас, бо чоловік йде у військкомат. Тоді ще не було нормативних документів, які б полегшували одруження військовослужбовцям. Тому я пояснив їм про можливі наслідки, які у них можуть не статися, оскільки вони кохають один одного. Ми їх одружили і я відпросився з роботи, щоб піти до військкомату", — пригадує Максим.
Того дня у військкоматі у юнака прийняли документи та сказали чекати, поки йому зателефонують. Але він чекати не схотів. Знайшов номер телефону військкомату, передзвонив і збрехав.
"Я сказав, що не зрозумів, коли мені треба прийти. Мені відповіли: завтра зранку на восьму. Так я потрапив у вісімдесятку", — каже він.
На той момент йому був 21 рік, за плечима – бакалаврат у "Львівській політехніці" та військова кафедра. Юнак навчався в магістратурі. І навчання довелося продовжити вже у воєнно-польових умовах. Так, свій магістерський диплом він захистив у лісах коло Кремінної.
"Мене завжди цікавила військова справа. За пів року до повномасштабного вторгнення я склав присягу народові України та отримав офіцерські погони. Єдине, чого я не вмів, — правильно керувати особовим складом. Але з часом набув і це вміння. Мене призначили командиром взводу. У взводі, разом зі мною, було 16 чоловіків. Були й старі атовці, були тридцятилітні, навіть сорокалітні. У моєму взводі був навіть мій вчитель фізкультури, який став старшим сержантом. Він мені багато допомагав та підказував. Намагався мене оберігати, але це йому не вдавалося, бо мене увесь час тягнуло на пригоди", — говорить Максим.
Не так було страшно, як розповідали
Чоловіки, які перебували на війні з 2014 року, розповідали страшні історії, які насторожували молодого командира.
"Були у мене два кіборги, захисники Донецького та Луганського аеропортів. Вони мені розказували, що в першому бою у новобранців буває ступор. Я дуже переживав, як побачу вивернуті кишки, м'ясо, відключуся. Я себе так накрутив, що перший бій став для мене розчаруванням", — сміється ветеран.
Коли вперше він виїхав у зону бойових дій, то побачив розбиті села, спалену техніку, перегороджені дороги.
"Ми їхали ротою зачищати село від ДРГ противника. ДРГ ми не зустріли. Але хтось з місцевого населення нас здав і на нас летіло вісім вертольотів К-52. Вони вважали, що у нас є стінгери. Ми були на автобусах "Неоплан" та двох "Богданах". На жаль, стінгери ми отримали аж через два тижні. Але того дня у нас всі вибралися живими", — розповідає Максим.
І додає, що з часом його побратими жартома відмовлялися йти з ним на завдання, казали: ми всі повернемося живими, але пригоди матимемо незабутні.
Іншим разом десантники заходили у село під прикриттям двох танків. Ось тільки, за словами офіцера, один танк не стріляв, а інший – баштою не крутив. На зустріч їм виїхав ворожий танк, який розвернувся та втік.
"Нам поставили завдання стерти це село вщент. Тому що за деякими даними розвідки, в цьому селі немає цивільних, тільки – російські військові. Але мій вчитель фізкультури зі своїми хлопцями пішли на дорозвідку і з’ясували, що окупанти змушували місцевих носити білі пов’язки, такі самі, що й вони носять. Саме тому ті, хто нам дав інформацію, вирішили, що цивільних там нема", — згадує десантник.
Після цього на всі такі завдання він возив з собою дуже-дуже багато цукерок.
"Побратими зі мною погодяться, що найприємніше, що тільки може бути на війні, це коли тебе зустрічають мешканці визволених міст. Там було дуже багато дітей. Саме для дітей ми брали цукерки. Але і я цукерки люблю. Тому доводилося брати більше", — каже Максим.
Розмови з росіянами
У зоні бойових дій десантникові неодноразово доводилося спілкуватися з російськими військовослужбовцями.
"Найоригінальніше наше спілкування було у мій перший день в Бахмуті. Це було 30 січня або лютого 2023 року. За день до того ми були в Кремінських лісах, так званому лісі чудес. Там було дуже важко. Коли нам сказали, що ми їдемо на Бахмут, ми зрозуміли, що буде ще гірше. Заходиш в новини, а там тільки про Бахмут говорять. Ми думали: якщо тут таке відбувається, то там буде гірше. Приїжджаємо туди, минає година, друга, третя. І всього лише два-три прильоти. Красота! ", — згадує штурмовик.
За кілька годин українські оборонці змінили позиції.
"По нас почали працювати міномети. У мене поранило двох бійців. Я зрозумів, що по нас відпрацьовували, щоб потім штурмувати. Я вийшов на крайні позиції, почув шурхіт, дав команду "до бою". Після цього ми вели бій протягом чотирьох годин. Коли вони наближалися до нас, вони пропонували дуже нетактовно нам здаватися. А ми їх так само нетактовно посилали в інший бік. Ось так ми й розмовляли з ними: хтось українською, хтось російською, хтось — гранатами", — розповідає Максим.
Також десантники брали полонених і ставилися до них з нормами міжнародного права.
"Були буряти, були росіяни з різних частин їхнього болота. Потрапляли нам вагнерівці з їхнього спецпідрозділу, де тільки ВІЛ-інфіковані. Ми змушені надавати їм допомогу, якщо вони потребують. Мій побратим надавав медичну допомогу пораненому полоненому і заразився від нього гепатитом", — каже десантник.
Миші як частина побуту
Найпопулярнішими тваринками на війні, за словами Максима, є миші. Можливо тому, що їх там дуже багато.
"Хлопці не дуже напружувалися, що навколо миші. Ну є і є. Кохана, коли приїхала до мене в Херсонську область у напіврозвалену хату, боялася. Бо вона мишей боїться", — каже він.
Згадує, що у 2022 році мишей було не дуже багато. А ось у 2023 їх ставало все більше й більше.
"Куди не глянь – там миші. Було таке, що пішли на завдання, затрималися, викопали ямку, щоби там переночувати. А вранці прокидаєшся – у тебе у спальнику вже кілька мишей гріються. Миші – де тепло, там і вони; де є щось поїсти, там і вони. А у нас і тепло, і є що поїсти", — говорить Максим.
Найбільше прикрість була коли миші прогризали в автомобілях проводку та псували останні припаси їжі.
"Ковбасу вони надгризають з усіх боків, що ані відрізати, ані з’їсти її. Котів вони не бояться. Та й коти у зоні бойових дій такі наїджені, що їм миші вже нецікаві. Деякі хлопці приручали щурів. От щурів миші бояться. Щурі людей не кусають і мишей ганяють", — розповідає він.
Нерви батьків треба берегти
Протягом двох з половиною років перебування на війні Максим зазнав кілька контузій. Проте батьки про це дізнавалися вже через кілька місяців.
"Я не дзвонив їм, я – писав. Писав, що виїхали в Крамек (Краматорськ, — ред.) вареники поїсти, що маю зараз трохи роботи, ще щось таке. Мав запас фотографій, які їм надсилав, де я цілий та неушкоджений. Так, я їм брехав і мені за це не соромно. Міцні нерви батьків – запорука їхнього довгого життя", — каже боєць.
Згадує, що найважчу контузію отримав 1 січня 2023 року під час штурму під Кремінною.
"Нам сказали зайти на передові позиції та там чекати на наказ про штурм. Це було дуже неправильним рішенням з боку командування, на жаль. Нас змалювали, по нас відпрацювали міномети, гради та смерчі, які мене й контузії. На щастя, всі живі. У мене у вісімдесятці було реноме того, з яким не дуже хочеться йти в штурм: ми всі залишимося живими, але по нас сильно прилетить. Залишалися живими навіть у ситуаціях, коли нам здавалося, що це неможливо", — каже Максим.
