26 червня 2022 року на фронті під час виконання бойового завдання загинув сержант 80 окремої десантно-штурмової бригади Михайло Міхеєв. Зараз у Львові планують створити мурал на честь десантника. Він буде на вулиці Ярослава Гашека, між 15 та 17 будинками, на алеї, яка веде до школи. Авторка майбутнього стінопису – вимушена переселенка з Херсона Анна Кімак.
Мама загиблого воїна Анна Карашецька розповіла Суспільному, яким був син, та як за його настановою навчилася жити після втрати.
26 червня 2022 року в Львові було дуже спекотно. Мама військового Анна Карашецька згадує, що попри це вона раптом відчула страшенний холод. Жінку так лихоманило, що вона, аби зігрітися, спочатку вийшла на балкон свого помешкання, куди яскраво світило сонце, а потім загорнулася у ковдру. Тепліше не ставало. Вона схопила телефон і написала синові: "Ти тільки живи". Цього повідомлення Михайло вже не прочитав.
Становлення воїна
Михайло Міхеєв був єдиним сином жінки. Анна Карашецька виховувала його сама з трирічного віку. Допомагала у цьому бабуся. Хлопець гарно вчився, займався спортом, грав у баскетбол. Відразу після школи влаштувався на роботу, щоби стати фінансово незалежним.
"Під час Революції Гідності він ще вчився у школі. Але одного дня прийшов додому і сказав, що хоче поїхати до Києва на Майдан разом зі своїми друзями, з якими займався спортом. Звісно, що я не відпустила", — говорить мама.
Юнак навчався у Фаховому коледжі інфокомунікацій Національного університету "Львівська політехніка". А згодом – в Інституті телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки Львівської політехніки.
Хлопець стояв на обліку у військкоматі й кожного разу він приходив та оновлював свої дані. Ховатися Михайло наміру не мав.
"У 2020 році, коли прийшла чергова повістка, син сказав: "Мамо, я хочу спробувати себе у військовій справі". Проте він ще вчився в університеті. Тому взяв академвідпустку і пішов на строкову службу", — розповідає жінка.
Після навчання у "Десні" хлопця скерували у танкові війська.
"У нього зріст — 193 см. Який танк? Ми з цього посміялися. Згодом його скерували у зенітні ракетні війська. Там у нього з’явилося багато друзів. А через пів року служби написав рапорт і перевівся у вісімдесяту бригаду. А вже на Різдво у 2021 році підписав контракт", — згадує мама військового.
Подарунки для мами
Михайло дуже любив свою маму і на її день народження та на День матері заздалегідь готував подарунки.
"Кожного мого дня народження він опівночі присилав мені смску з привітанням. Я вже знала, що коли дзенькає телефон, то це сповіщення від нього. Саме тому мені зараз так важко святкувати свій день народження без нього", — каже жінка.
Так 3 лютого 2021 року, в день народження Анни Карашецької, військовий разом з побратимами виїхав у зону бойових дій в Луганську область. Але до цього встиг подарувати їй електронний годинник.
"Я кажу йому: "Пиши, дзвони". А він каже: "Мам, я тобі зізнаюся: я буду на "нулі". Треба вчитися військовій справі", — каже Анна Карашецька.
Хлопець видалив свої сторінки у соцмережах та заборонив мамі оприлюднювати його фото на своїй сторінці та розповідати про нього.
А на День матері звелів їй піти до свого товариша, ніби він має налаштувати їй той електронний годинник.
"Я прихожу, а там стіл накритий, його друзі мене вітають з Днем матері. А наступного року він вислав комусь квіти й мені додому принесли оберемок моїх улюблених фіолетових тюльпанів", — ділиться жінка.
Наступного разу мама побачила свого сина аж наприкінці 2021 року. І це, за її словами, був зовсім інший чоловік: дорослий, відповідальний, організований.
Відпочити військовослужбовцям не дали, їх відразу скерували на полігон на навчання, але раз на тиждень Михайло приїжджав додому. Дзвонив мамі, попереджав. І жінка готувала, як вона каже, цілий вагон їжі. Та прала одяг, який пах бензином.
"Це була зима, холодно. У нас все було завішане тим одягом, який сушився. Але зараз згадую ті часи: це були найщасливіші у моєму житті. Я б і далі це прала, готувала, не спала, його б чекала. Тільки щоби він був живим", — каже Анна Карашецька.
Поранення сина
Анна Карашецька каже, що до останнього дня не вірила у повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Коли починала сумніватися, то питала сина. Але він уникав цих розмов.
"Він казав: "Не переживай. Вір у нас. Все буде добре". Хоча, мабуть, щось знав і готувався до цього", — каже вона.
24 лютого 2022 року жінка була у Львові, вдома. А син, як вона дізналася пізніше – під Києвом, в районі Ірпеня та Бучі.
"За два тижні до вторгнення він мені написав: "Не переживай, ми їдемо на навчання, зв’язку не буде". А коли почалася повномасштабна, я почала йому писати. Думаю: прочитає, коли з’явиться зв’язок. Він просив мене не писати й не дзвонити", — згадує мама захисника.
Але зв'язок все не з’являвся. Анна розповідає, щохвилини зазирала до телефону, аби не пропустити мить, коли син озветься, а також майже не спала вночі. За тиждень Михайло зателефонував.
"Він сказав: "Мам, я поранений, їду до Києва. Телефон сідає. Я тобі передзвоню. Я — живий", — переказує розмову жінка.
Наступний дзвінок був аж через добу, тому що у шпиталі, де перебував поранений, не могли знайти зарядку до телефону.
"Я хотіла вислати йому зарядне. Але він сказав, що не може піти на пошту, щоб його отримати. І, щоб я не переживала, сказав, що отримав невелике поранення ноги", — каже вона.
Згодом мама військового дізналася, що поранення було дуже важким: нога була розвернута і кістка вийшла назовні. А тоді син присилав їй селфі, переконував, що з ним все добре, та забороняв приїжджати в шпиталь.
Повернення на війну
Під час реабілітації Михайло жив вдома. І кожного дня ходив у наряди. Попри те, що нога ще турбувала юнака, він відмовився від палички та виконував реабілітаційні вправи. А своїх товаришів по службі навчав грати у баскетбол.
Також десантник повернувся на навчання та написав дипломну роботу. Уже спланував, що після завершення навчання у політехніці, піде далі навчатися на військового. А також мріяв відкрити свою справу з пошиття одягу.
"Одного дня він мені зателефонував і сказав: "Мама, я за дві години виїжджаю". Я вжахнулася: ти ж ще не відновився! А він наполягав, що він професіонал і саме йому треба їхати на війну", — каже мама військового.
Вдома вони швиденько збиралися: боєць складав свої речі, мама готувала їжу в дорогу.
"Я подзвонила його нареченій. Вона приїхала терміново. І я почала плакати. Він ніколи не дозволяв мені його фотографувати. А тут раптом дозволив. Ми поробили трохи фоток. І у мене була думка: чому він зараз дозволив? Це були останні наші фотографії. Того вечора я цілий вечір плакала", — говорить вона.
Ще однією причиною повернення на війну було те, що зник безвісти друг Михайла з Золочева — Сергій Мартинишин. Десантник був переконаний, що зможе його знайти. Доля Сергія досі не відома. Михайло загинув через три тижні.
Ти – мама десантника
Попри те, що десантник повернувся на війну, наближався день захисту його диплому. Жінка згадує, що в деканаті дозволили йому захищатися дистанційно, через зум.
"Він мені відписав тоді: "Мам, тут голови неможливо підняти, так гатять", — каже вона.
А 27 червня 2022 року до Анни прийшли зі звісткою. Того дня вона цілий день очікувала повідомлення від сина, відганяла погані думки, переконувала себе, що він на завданні.
"Раптом хтось постукав у двері. Прийшли військові. Кажуть: "Ми до вас зі звісткою". Я перебиваю їх: "Що, знову поранений? Де він? Куди їхати?" А вони кажуть: "Ні, у нас інша звістка". Я їх відразу не зрозуміла…", — говорить Анна Карашецька.
У цей момент у неї відняло ноги.
Жінка згадує, що в одній з розмов син їй сказав, що він може загинути.
"Я відповіла, що я без нього не житиму. А він мені: "Ти – мама десантника. Ти мусиш бути сильною. Десантник десантнику завжди допоможе", — розповідає вона.
Мамо, не відкладай життя на потім
Однієї ночі, коли не спалося, мама з сином говорили про війну.
"Він мені тоді сказав: "Мамо, не відкладай життя на потім". І зараз я намагаюся так жити. Рік після його загибелі якось проіснувала. А потім згадала його настанови", — каже жінка.
Тож вона почала відвідувати лідерські курси. А також у вільний від роботи час допомагає громадській організації, яка підтримує родини полеглих.
"Деяким батькам, які втратили своїх дітей на війні, хочеться виговоритися. Я пам’ятаю, як це хотілося мені. Мені хотілося кричати. Я йшла вулицями, заглядала людям в очі й думала: "Невже ви не бачите, у мене син – герой. Мій син — найкращий". Тепер я сильніша ніж тоді. І я тепер готова психологічно підтримувати таких самих батьків", — резюмує мама загиблого десантника Анна Карашецька.
