"З татом пов’язував цей музей". Спогади доньки Романа Шухевича

"З татом пов’язував цей музей". Спогади доньки Романа Шухевича

74 роки тому Роман Шухевич прийняв останній бій на конспіративній квартирі у Білогорщі, яку оточили радянські спецслужби. Тоді, 5 березня 1950 року, Шухевич загинув. У 2001 році в штаб-квартирі генерал-хорунжого УПА відкрили музей, який у 2024 році знищили росіяни під час атаки БПЛА по Львову.

Після знищення музею генерал-хорунжого УПА Романа ШухевичаРоман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Український політичний і державний діяч, член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів та генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії. Суспільне поспілкувалося із його донькою Марією Трильовською. Далі — пряма мова доньки генерал-хорунжого УПА.

"З татом пов’язував цей музей"

Я тата не знала, бо була замала, коли останній раз бачилися. Ну і з татом пов’язував цей музей. Бо тут були його речі, тут були його фотографії, тут було місце, де він загинув. Тут були ті сходи, де він впав вже неживим. Тому мені дуже тяжко перенести, що вже того немає.

Музей відбудується, але нюансів таких вже не буде. Я бувала там на день смерті, 5 березня, та на день народження, 30 червня. Бували часи, що між тим якось була нагода чи була потреба, то я туди заходила, спілкувалася з працівниками, з директором музею.

Найбільше запам’ятався мені експонат — то фортепіано. Навіть не фортепіано, а то є маленький рояль Романа Шухевича. Його особистий. На якому він грав і на крайній лівій клавіші білій він видряпав "Шухевич". Мені за тим експонатом найбільш шкода.

Єдині спогади про батька

Я тата останній раз бачила, коли мені було два роки і три місяці. Я пам’ятаю про тата один-єдиний момент, коли він, я так уже вичислила з Юркових (сина Романа Шухевича, — ред.) розповідей, що він, коли вже з того батальйону “Нахтігаль” їх привозили сюди до Львова – везли з Білорусі, він вийшов десь під Львовом з поїзда, пішки добрався додому і прийшов до хати, щоби перебратися з військового одягу в цивільний. І власне тоді попрощатися з нами.

Юрка в хаті не було, то було Різдво 43 року – я 40-го року народження. І він, я що запам’ятала, напевне, він зі мною прощався. Я сиджу в кухні, на підвіконні, він стоїть переді мною і я бавлюсь його білим кучерявим волоссям. Коли тато пішов в 43-му році, пішов в підпілля, вдома він вже не жив. Тобто від Різдва 43 року він з нами уже фактично не жив. Він з мамою зустрічався або на Личаківському цвинтарі, або на Погулянці – до хати він не приходив. Якщо йому треба було з мамою зустрітися, він присилав зв’язкову, яка говорила, де і коли, в якій годині можна буде зустрітися їм. Ну, хотів нас бачити, то мама брала нас – залишала так, щоб з того місця, де вони зустрічалися, було нас видно і та зв’язкова з нами була.

“Прийшла радянська влада і нас арештували”

Після того, як він пішов з того батальйону, то він вдома не бував, але за якийсь час до нас прийшла поліція з обшуком до хати. Робили обшук, обшук не такий робили, бо я знаю, як робили радянський обшук, а то обшук німців, як мама розказувала, вони підійшли до шафи, попросили показати його речі, перевірили кишені, нічого не знайшли, маму взяли як закладницю і її посадили в СІЗО чи в тюрму — не знаю, там була кілька місяців.

Вдома лишалася бабуся, нас двоє дітей, ще була та єврейська дівчинка, яку мама в нас переховувала. Хоча як був обшук, вона була в хаті, німці не впізнали, що то єврейська дитина.

Як прийшла радянська влада, нас арештували — маму, бабуню і нас двох, всіх чотирьох забрали. Бабуню окремо посадили, мама з нами була. Потім начальство побачило, що діти в тюрмі і нас забрали. Відвезли в дитячий будинок.

Дитинство в дитячому будинку

Спочатку – це був Чорнобиль, а потім вирішили, що Чорнобиль для нас є небезпечним, бо там ліси й зможуть нас звідти викрасти. Нас забрали в Сталіно – теперішній Донецьк, отак почалась наша дітдомівська історія. Я часто плакала і завжди Юркові казали: "Іди заспокой її". Юрко кожен раз приходив: "Плач, не плач — ми все одно звідси втечемо".

Він планував, він на 7 років старший, мені 5 років, а йому вже 12. Я пам’ятаю, ми зносили хліб зі столової, з обіду там, зі сніданку — сушили йому сухарі на дорогу, то я знала, що він збирається втікати. Спочатку він хотів, власне, зі мною разом тікати. Але поки ми були в Чорнобилі, там ріка і можна спуститись човном по річці до району Києва і добратись простіше на правий берег, а в Сталіно вже треба перебиратись через Дніпро, то треба мости, а мости охороняються, тобто він зрозумів, що нас двоє і нас точно засічуть, і він вирішив сам. Мене настроїв так, що я втікаю, але я повернусь, щоб тебе забрати.

В 1947 році він втік, він пару раз тікав, але його ловили, а в 47 році він вже вдало втік, дуже тяжко добирався на поїздах на даху, голодний. За ним ніби слідкували, була небезпека, що його впіймають, він хлопчина вже такий 13 років, жвавий вже, хитрий і йому вдалось добратись на Захід України. Юрко добрався до родини, яка близько там жила, з дідом були в дуже добрих стосунках з нашою родиною. Вони взяли нагодували його, допомогли добратись до Львова.

Дія російської пропаганди

Я була десь в 4 класі, мене в дитячому будинку викликала директорка до себе в кабінет, а там сидів якийсь військовий, то я вже пізніше дізналася, що то кадебіст. Вона вийшла, а він почав розпитувати: що я памʼятаю про батька, про родину, розпитував, ну, прощупував, що я знаю, памʼятаю. Ну, я вже на той момент не памʼятала нічого.

Згодом прийшли й сказали, хто вчився добре, то завтра чи післязавтра вас приймають в комсомол, вивчить устав треба. Взяли нас в комсомол. Тож я була і комсомолка, і російськомовна. Така я дитина вийшла. В 56 році я закінчила 7 клас і вступила у технікум у Дніпропетровську.

А мама з Юрком і тета Наталка якраз в 56 році приїхали до Львова. Я літом не приїхала, бо ж складала екзамени, а вже приїхала в 57 році на перші канікули зимові до Львова, а нікого немає. Юрка забрали досиджувати термін, маму за непрописку забрали і посадили в табір в Чернігові.

Я приїжджаю, а мене зустріли якісь чужі жінки, то були люди, які з мамою сиділи по таборах, і від них я вперше почула, хто мої батьки, де вони, хто тато. Так я почала дізнаватись про свою родину і про прізвище своє фактичне, я тоді тільки почула, що я Шухевич, а не Березанська. Між іншим документи в мене всі були, ну, то не були мої рідні документи, свідоцтво про народження. Я його правда ніколи не бачила, перший раз побачила, коли вже в технікум вступала, то нам видали їх. Там було, що я, по-перше, Березанська Марія Романівна. Я з 1940 року й народжена в Кракові, а там писало 42-го і в Сталіно, росіянка. Про батька було написано Роман, про маму взагалі нічого.

В листах ні Юрко, ні мама з таборів, з тюрм не могли писати правду, бо ті листи просто б не доходили, кожен лист контролювався, якась фраза їм не сподобалась, то була замазана. Через то ніхто особливо не розповсюджувався. Вже як приїхала сюди, то дізналася історію моєї родини. Це було поступово.

Побачила маму

В 57 році приїхала влітку до Львова, то мені зібрали її однокамерниці велику валізу і я поїхала до неї на побачення. Перший раз я маму побачила з 46 року на побаченні в Чернігові. Побачення було дві години, також був слідчий чи наглядач, хто там при побаченні. Потім маму звільнили, також по амністії, бо мала неповнолітніх дітей, тобто мене.

"Навіть не випускаючи, дали другий термін – 10 років"

Юрко відсидів один термін, потім його забрали досидіти 2 роки, які він по амністії отримав. Кінчається той термін в 68 році, дають звільнення, заводять в інший кабінет — дають знову арешт. Навіть не випускаючи, йому дали другий термін знову на 10 років. Написано, за то що він розповсюджував пропаганду антирадянську, і знову 10 років просидів і, так сказати, з 68 до 78 мав другий термін, підряд просидів 20 років з маленьким терміном перерви, було пару місяців. Кожен раз, коли можна було з Юрком побачитись, нас викликали, повідомляли, що можна поїхати, пару разів ми їздили до Києва, коли привозили його до Києва.

Часто привозили з Росії до Києва, бо вони його вмовляли, щоб він написав щось проти батька. Їздила я до нього аж туди в Мордовію, він там був в таборі взимку. Пам’ятаю, я тоді ще була студенткою, мороз страшний і я власне поїхала туди з тою валізкою, передачею. Там чим було добре, що ми з Юрком мали три дні побачення, не було дві години, як переважно всюди. Їздили з мамою на побачення в Володимирську тюрму в Москву.

“На гачку у КДБ”

В 1967 вийшла заміж за Трильовського Максима Олександровича. КДБ мене постійно тримало на гачку, мене викликали не раз, маму викликали на розмови й мене. Я якось в інституті вже була, сказала серед студентів, серед своїх, нашої групи, що я Шухевич. За кілька днів мене викликає КДБ і кажуть: що це ви… ми вам дозволили вступити в інститут, а ви себе афішуєте, що ви Шухевич. Після того я старалась вже так... Хтось доніс зі студентів, в мене є підозри хто, але я не можу сказати точно на нього. Але у всякому разі є. Ми постійно були на гачку в КДБ

Що б сказав Шухевич про те, що зараз відбувається?

Я думаю, що він би був задоволений, що недаром він Юркові казав: "Хто буде ту ідею нести, ми загинемо, хто буде ту ідею нести?"

От прийшов той час – на ту ідею. Втілити її, щоб нація утворилась нацією і боролась за свою незалежність.

Що відомо про руйнування музею Романа Шухевича

У новорічну ніч росіяни атакували Львівську область безпілотниками типу "шахед". Внаслідок падіння уламків було повністю зруйновано музей Шухевича в Білогорщі та пошкоджено університет у Дублянах, де колись вчився Степан Бандера.

Від музею генерал-хорунжого УПА залишилися тільки стіна та купа цегли. Більшість експонатів – понад 600 – музейники сховали. Були знищені меморіальні речі Романа Шухевича: стіл, крісла, фотель, фортепіано тощо.

Для відновлення музею Шухевича оголосили міжнародний архітектурний конкурс.

На початок