У 2014 році Андрій Штанько брав участь у Революції Гідності. У 2018 році підписав контракт на три роки з 24 окремою механізованою бригадою імені короля Данила. А у лютому 2022 року використав свої знайомства, щоби мобілізуватися до лав 125 бригади ТрО.
Про це Суспільному розповів ветеран 125 бригади територіальної оборони, колишній головний сержант 215 батальйону Андрій Штанько.
Воїн, син воїна
Під час Революції Гідності Андрій завершував навчання у Львівській політехніці та захищав диплом магістра в Інституті архітектури.
"Я пам’ятаю, мама сварилася: ти хоч диплом захисти. Я захистив диплом і відразу – на Майдан", — говорить ветеран.
На Майдан він їздив, чергуючись з батьком: хтось залишався у Львові, хтось їхав до Києва. Відразу після Майдану Андрій мав намір мобілізуватися. Але тато, який на той момент вже отримав повістку та мобілізувався до 24 бригади, відмовив сина.
"Батько сказав: у сім’ї має воювати хтось один. Він тоді пробув на нулі 39 днів, отримав кілька поранень, його евакуювали до Львова з заводу в Лутугиному", — розповідає Андрій.
Згадує, коли він прийшов до тата у шпиталь, то зі спини не впізнав рідного батька.
"Це була зовсім інша, схудла й посивіла, людина з дуже важким та сумним поглядом. Я тепер чудово його розумію. А тоді я не знав про що з ним говорити. Він і раніше був трошки різкуватим, а тоді став ще більше. Я теж трохи такий. В будь-якій незрозумілій ситуації ми переставали спілкуватися. І це могло тривати кілька місяців", — каже чоловік.
25 вересня 2016 року батько Анатолій ШтанькоАнатолій Штанько — офіцер ЗСУ, учасник російсько-української війни; архітектор, член Спілки архітекторів України. знову повернувся у підрозділ.
"Я досі це згадую. Він турбувався не через те, що їде на війну, він турбувався, що це сталося на мій день народження і він мені цей день зіпсував. Батько повернувся через пів року, довго лікувався, кілька разів лежав у шпиталі. Він мав дуже важкі контузії. Це вже зараз я розумію їхні наслідки. За тиждень до свого дня народження, 4 лютого 2018 року, у госпіталі його серце зупинилося", — говорить ветеран.
11 грудня 2018 року Андрій підписав контракт з підрозділом, в якому воював його батько.
"Я прийшов у військкомат і сказав: "Доброго дня, я хочу воювати". Там якраз був рекрутер 24 бригади. Він представився. Я кажу: "О, чудово! Мені якраз туди і треба". Він здивувався: "Чого?". Я кажу: "Бо там батько воював". Він дає мені відношенняВідношення — рекомендаційний лист або письмовий запит, який підтверджує згоду частини прийняти людину на конкретну посаду., а я питаю: "А я на війну поїду?". Він каже: "Ти психолога пройди. Це – 24 бригада, тут всі на війну їздять", — згадує він.
Щоби підписати контракт, йому треба було пройти деякі медичні обстеження та принести довідки.
"Мама знайшла у мене ці довідки й питає: "Ти що надумав?". Я почав казати, що то я для себе роблю. Почав її заспокоювати. А коли підписав контракт, поїхав у частину, отримав однострій та ввечері приїхав в однострої до мами", — каже Андрій.
Коли він почав служити, то заступник командира з політичної частини відразу звернула увагу, що чоловік їй когось нагадує.
"Кажу: "Я на батька схожий". Вона відразу: "Точно!" І показує карти, які малював мій тато. Я потрапив в той підрозділ, для якого мій батько колись малював карти, по яких підрозділ робив роботу", — говорить він.
"Ти завтра їдеш"
Зі своєю коханою дружиною Андрій познайомився ще до своєї першої мобілізації, працюючи архітектором. Дівчина працювала геодезисткою. Андрій розповідає, що познайомив дівчину зі своєю мамою в дуже оригінальний спосіб.
"Цю історію мені дружина та мама згадують досі. А я вважаю, що зробив дуже мудро. Я вже їхав в зону бойових дій. В день виїзду подзвонив мамі й сказав: "Мам, я тобі зараз скину номер телефону, це моя майбутня дружина. Приїду — одружуся". І поклав слухавку. Потім подзвонив дівчині й сказав: "Я тобі зараз скину номер телефону, це моя мама. Щоб як я приїду, ви вже були найкращими подругами". І вимкнув телефон. Я їх звів, маючи спільного ворога в моєму обличчі", — сміється чоловік.
І додає, що дівчині він освідчився за 12 годин до того як виїхав на Схід.
"Купив обручку. Коли купував, то попросив продавчиню штук 10 переміряти, щоб підібрати розмір. Вдома вбрав однострій. Вона подивилася на мене й каже: "Ні". Я стаю на коліно, а вона каже: "Я відразу зрозуміла, ти ж завтра їдеш", — згадує він.
Всі сім місяців, поки чоловік перебував у зоні бойових дій, мама з його дівчиною щодня зідзвонювалися та через день зустрічалися, щоби поговорити.
А під час чергової ротації Андрій запросив кохану у ресторан, подарував квіти й знову попросив її стати своєю дружиною. Одружилася пара у 2019 році.
Контракт військовослужбовця завершився у 2021 році. За його словами, попри те, що увесь час перебував у зоні бойових дій, він не очікував на повномасштабне вторгнення.
"Я не відчував цього. Ми стояли у Мар’їнці Донецької області. Там були перестрілки артилерії, були нічні виходи, якісь свої задачі. Але те, що назріває якась така велика-велика біда, не було жодних ознак", — каже Андрій.
Повномасштабне вторгнення
Після демобілізації чоловік повернувся до своєї цивільної професії та працював архітектором.
"За день до вторгнення я був у офісі й ми спілкувалися з моїми колегами. Я казав: "Слухайте, та нічого не буде, Росії того не треба". Хоча, можливо, це я сам себе так пробував переконати", — говорить ветеран.
Наступний ранок показав, що він помилявся.
"Наступного ранку по шостій подзвонив брат дружини й каже: "Куме, война!" Він живе в Броварах, якраз з того боку все сунулося. Я кажу: "Куме, яка війна, що ти курив?". "Включай телівізор", — каже він та поклав трубку. Я зайшов в інтернет, побачив новини й був шокованим в грубій формі", — каже Андрій.
За півтори години прокинулася дружина з дитиною.
"Дружина каже: "Я розумію, що ти лишишся в Україні та підеш на війну. Це – 200 відсотків. Але нам що робити? Як ти вирішиш, так ми й зробимо: виїжджати – їдемо, лишатися – залишаємося, сидіти в підвалі – йдемо в підвал", — говорить він.
За ці півтори години Андрій вже встиг зідзвонитися зі своїми сусідами, з якими згодом мобілізується. Донечці на той момент було півтора року. Тому вирішили, що дружина з дитиною виїжджають закордон.
"Ми поїхали у військкомат, побачили черги й вирішили, що не будемо там стояти. У мене спрацював рубильник, що треба займатися чоловічою роботою. Тому пройшлися по підвалах, зібрали хлопців, облаштували укриття, організували людей, які відповідатимуть за безпеку в підвалах та їжу. А наступного дня нам передзвонили, що створюється 125 бригада територіальної оборони", — згадує чоловік.
Він прийшов за вказаною адресою, зайшов у кабінет, розповів про свій бойовий досвід і його того ж вечора скерували на посаду головного сержанта батальйону та помічника оперативного чергового бригади.
"У нас розгорнувся міні рекрутинговий центр. Прийомом людей займався я, командир батальйону, майбутній начальник логістики та майбутній заступник командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення. По факту ми збирали першу сотню військовослужбовців", — каже Андрій.
Свій день народження у 2022 році чоловік зустрів у зоні бойових дій, риючи бліндаж.
21 км пішки під Серебрянський ліс
Наприкінці вересня група з 17 бійців львівської тероборони йшла в районі Кремінної на штурм.
"Першу групу вів командир батальйону, другу – я. Ми здійснили марш під Серебрянський ліс на автомобілях, вивантажилися та пішли пішки. Ми за дві доби пройшли майже 21 км пішки. Ліси, поля, різний рельєф, різні умови. Цей 21 км був марш до точки безпосереднього бойового зіткнення. Дорогою ми перевірили дві ферми, тому що тудою потім йшли основні сили. Дійшли в основний пункт, де нас зустріла розвідка суміжників. Показали нам напрямок. Ми зайшли, зайняли чотири хати. Там же наша група взяла полоненого. Особисто полоненого взяв Герой України, нині, на жаль, загиблий, Віталій Карвацький на позивний Турист", — згадує ветеран.
За його словами, Віталій Карвацький з побратимами тієї ночі патрулював свою ділянку.
"Ночі на Донбасі такі, якщо заплющити очі, то буде світліше, ніж там вночі. Вони пішли з червоним світлом патрулювати, щоби не світити ліхтариками. Зв'язок був поганий. У рацію ми уривчасто почули: у нас полонений. Ми не зрозуміли чи з їхньої групи взяли когось у полон, чи вони взяли полоненого. Ми з комбатом пішли до них та побачили такого собі Андрєя Петровича з Уссурійська. Ми його назвали уссурійський тигр", — розповідає Андрій.
Згадує, що день перед тим загинув командир цього військовополоненого. З радощів росіянин випив забагато алкоголю. І коли російські війська відступали, то його забули.
"Коли ми його зв’язували, він не розумів що діється й казав: "Саша, хватіт прікаловаться, я більше не буду". На ранок ми зробили йому бліцдопит та відправили його у тил. Нашим бійцям, щоб відвести його, треба було знову пройти ті 21 км. Фізично ближче до нас не було нікого. А ми пішли на штурм Торського", — говорить він.
Під час штурму виявили ще кількох російських військовослужбовців, яких теж взяли в полон.
"Ми пройшли по дорозі ще кілометрів з два і отримали пакет "Граду". Ми попадали. Потім побратим, який лежав поруч, казав: "Мені через берци пекло". Нас трошки прикрило землею. Не дуже далеко від нас впало. Тоді вийшло так, що ми, за даними розвідки, посунули фронт на сім кіломентрів", — каже Андрій.
За цей штурм Андрія Штанька нагородили орденом "За мужність" третього ступеня.
Позиція Ворон
У 2022 році підрозділ тримав фронт в районі Кремінної. Одну з позицій тоді назвали за позивним командира взводу – позиція Ворон. Про неї написав у своїй книзі "Гемінгвей нічого не знає" Артур Дронь.
"Позиція Ворон – це накопана траншея в середині посадки, яка мала три або чотири метри ширини. Через два тижні обстрілів дерева в посадці були вже з метр у висоту", — каже ветеран.
Згадує, що цю позицію постійно обстрілювали ворожі танки.
"З горбочка висувався танк і методично розбирав позицію. До нас приходили джавелінщикиВійськовослужбовці, які керують американським переносним протитанковим ракетним комплексом FGM-148 Javelin., один чи два з них добралися до цієї позиції, оглянули все й сказали, що джавеліномАмериканський переносний протитанковий ракетний комплекс FGM-148 Javelin. звідти працювати не можуть", — говорить ветеран.
І додає, що якби на цьому місці не було цієї позиції, то російські танки проїхали б до Торського і українські бійці до вечора б не дожили. Згодом він, разом з Вороном водив саперів у Серебрянському лісі до краю своїх позицій.
"Ми водили їх вперед від нашої позиції метрів на 200, тому що нам треба було по лісу трошки вирівняти нашу лінію оборони. Йшло двоє саперів й мало бути двоє бійців прикриття. Прикриттям були Анатолій Іванович і я. Анатолій Іванович йшов першим", — каже ветеран.
Повернення з війни
У листопаді 2024 року лікарі винесли вердикт: до військової служби не придатний.
"У мене було кілька контузій. Крайня контузія була середньої важкості, з крововиливом", — говорить чоловік.
Контузії він зазнав у Серебрянському лісі.
"Почався обстріл. Тоді я вперше таке почув: по нас стріляли фосфором. Мені здалося, що він зовсім інакше летить, зовсім інакше свистить. Потім по нас почала працювати арта 152 калібру. У мене були активні навушники, але я про них забув", — розповідає Андрій.
Наслідки цього обстрілу чоловік відчув пізніше.
"Мені було трохи млосно й двоїлося в очах. Я думаю: може не виспався, може ще щось. Зранку, коли прокинувся, побачив на подушці пляму крові. Звернувся до медика, а він каже: "Ого, чоловіче!". І мене відвезли у шпиталь. Вже у шпиталі поставили діагноз "контузія з внутрішнім крововиливом середньої важкості", — згадує ветеран.
У Львові під час обстеження знайшли ще деякі проблеми. Андрій втратив слух на одне вухо на 80%, на інше – на 40%. Хоча він цього не відчував.
"Лікар сказав, що це не перша контузія, тому так все відбулося. Щоби повернути слух, треба робити операцію", — каже він.
Після звільнення Андрій почав викладати дистанційно курси 3D-моделювання. Каже, що добре себе почуває поруч з коханою дружиною та донькою.
