У Бібрці на Львівщині подружжя відновлює керамічну фабрику, яка не працювала майже 20 років. Дмитро Тушинський родом із Казахстану, його дружина Таміла Мікуліч — українка, що понад десять років жила за кордоном. Пара вирішила переїхати в Україну та придбати фабрику, щоб відновити її роботу.
Більше про власний шлях та виробництво — у матеріалі Суспільного.
Дмитро родом із Казахстану. Чоловік усе життя працював офісним працівником. За словами чоловіка, в Україні він почувається як удома.
«Вже пів року ми на заході України відновлюємо керамічну фабрику. Мені завжди подобалась Україна — українська мова, звичаї. Тут дуже гарно. Почуваєш себе як вдома, як у Казахстані, тому що українці дуже схожі ментально з казахстанцями», — каже Дмитро.
Таміла — українка, останні десять років вона жила за кордоном: працювала в Азербайджані, Казахстані, а потім у Румунії. Жінка розповідає, що весь час планувала повернутися, та не знала, чим саме займатиметься вдома.
«Коли з'явилася ідея і пропозиція придбати цю історичну керамічну фабрику, ми погодилися й вирішили залишити все, що будували, всю корпоративну кар'єру, яку будували останні 20 років. Ризикнули і приїхали сюди, оселилися в Рогатині. Працюємо тут, у Бібрці, і для Дмитра, і для мене це новий досвід проживання на заході України, але ми в захваті», — каже Таміла.
Жінка розповідає, що колишні власники опублікували історію фабрики у телеграм-каналі. Вона побачила допис і довго вмовляла Дмитра поїхати та подивитися на підприємство. Зрештою, за словами жінки, фабрика сподобалася чоловікові більше, ніж їй. Восени 2024 року вони вперше зайшли на територію фабрики.
«Нас вразило те, що колишній власник розповідав, що фабрика 7 років не функціонує, а ми зайшли і побачили окуляри на столі, які лежать, якісь інструкції, схеми прописані. Невипалені вироби, які стояли в пічці для випалу кераміки. Було відчуття, що справді працівники, які тут працювали, вийшли на обід і просто не повернулися. Воно якось завмерло в часі, в тому моменті. Нам насправді здалось, що потрібно зовсім трошки, щоб сюди знову повернулось життя», — каже Таміла.
Подружжя розповідає, що Кераміка була їхнім захопленням давно. На побачення вони ходили на майстер-класи.
«Глина, кераміка — це було хобі. Ми любили ходити на якісь майстер-класи. Ми з Дімою на побачення ходили у керамічні студії. Це був наш сімейний жарт, що колись ми дуже розбагатіємо і придбаємо собі керамічний заводик», — згадує жінка.
Дмитро Тушинський розповідає, що на фабриці залишилися п'ять старих печей. Усі вони у доброму та робочому стані, однак потребують значної кількості електроенергії, тому використовувати їх у виробництві недоцільно. За його словами, печі планують залишити як музейні експонати, адже вони є частиною історії фабрики.
Першим виробом, який зробили на фабриці, став керамічний тризуб. Таміла каже, що ідея з'явилася перед Днем Незалежності.
«Десь за місяць до Дня Незалежності виникла ідея зробити щось про Україну. І так склалося, що ми вирішили зробити такий керамічний тризуб. Це перший наш керамічний виріб тут, на фабриці. Ми гралися з формами, з тими елементами вдома. Вони не поміщалися в маленьку пічку, яка в нас є вдома для випалу кераміки. Але коли ми зібрали всі ті частинки докупи і було відчуття, що так має бути», — розповідає власниця керамічної фабрики.
Дмитро каже, що під час роботи йому важливо добре відпочивати:
«Коли ти втомлений, у тебе вже кінець тижня, ти думаєш: "Може, все це марно, може, не потрібно? Дуже багато роботи в майбутньому". А потім ти добре висипаєшся, приїжджаєш на фабрику й думаєш: "Тут я зроблю піч, а тут у мене буде така стіна". Коли багато працюєш, потрібно дуже добре відпочивати. То головний секрет».
За словами жінки, її надихають історії українців, які продовжують працювати та розвивати власні справи попри складні обставини.
«Ми жили зовсім інше життя. Ми ніколи не вирішували проблеми з підключенням електроенергії, збільшенням потужності, земельною ділянкою чи пошуком спеціалістів. Спочатку ти лякаєшся і думаєш: а чи правильне рішення ти прийняв, чи воно комусь буде потрібне, чи в нас вийде, чи не прилетить сюди ракета. Але потім дивишся на купу надихаючих історій по всій Україні. Це і спонукало мене до такого рішення. І зараз дуже допомагають історії інших українців, які продовжують працювати, можливо, навіть у складніших умовах і ситуаціях, ніж ми. Але якщо в тих людей виходить, то ми просто не маємо права опускати руки», — каже Таміла.
