Психотерапевтка із 20-річним стажем, травматерапевтка та тренерка Ростислава Пекарюк має досвід роботи з військовими, ветеранами та родинами захисників із 2014 року.
Як допомогти близьким адаптуватися до мирного життя після повернення з фронту чи полону; що варто, а що ні говорити військовим; та що має робити суспільство та держава, щоб інтеграція військових була максимально комфортною для обох сторін, Ростислава Пекарюк розповіла в інтерв'ю Суспільному.
— Ростиславо, розкажіть, які існують базові правила "цивільного етикету" при спілкуванні з військовими? Що варто знати кожному?
Базовий етикет ґрунтується на повазі до суб’єктності та кордонів людини.
Дотримуйтеся дистанції. Не намагайтеся обійняти, поплескати по плечу або торкатися людини без дозволу. Для багатьох ветеранів фізичний простір — це зона безпеки.
Будьте щирими, але стриманими. Не варто поводитися так, ніби ви винні цій людині все життя, хоча у великій мірі воно так і є, бо це створює незручність для обох.
Висловлюйте вдячність спокійно. Прикладена до серця рука або кивок головою — це гідні жести. Надмірний пафос або вигуки можуть викликати дискомфорт. Уявіть, що військовий — це ваш сусід, з яким ви просто давно не бачилися. Наприклад, якщо ви бачите військового в черзі за кавою, не обов’язково виголошувати промову про вдячність. Просто щира посмішка або коротке "Дякую, гарного дня" працюють краще за будь-який пафос.
— Яких фраз-кліше варто уникати та чому вони травмують?
Деякі фрази, які цивільним здаються співчутливими, насправді знецінюють досвід або порушують приватність. Більшість цих фраз народжуються від бажання щось сказати, коли бракує слів: "Я тебе розумію". Ні. Якщо ви не були там, ви не розумієте. Ця фраза може звучати як фальш. Краще сказати: "Друже, я поняття не маю, як ти це витримав, але я радий, що ти тут". Або: "Я не можу уявити, через що ти пройшов, але я можу бути поруч, коли ти будеш готовий розповісти".
Також фраза "Ти зовсім змінився/змінилася", особливо з докором, підсилює і без того непрості переживання. Крім того, не варто вимагати миттєвої радості після повернення.
"Ми вас туди не посилали" — це найгірша фраза з 2014 року, об яку раняться наші воїни. Вона виражає повну байдужість та ізоляцію. Іноді краще промовчати.
"Ну як там? Коли перемога?" — ця фраза перекладає відповідальність на людину, яка й так віддає всі сили, та змушує її робити прогнози в ситуації невизначеності. Для військового це може звучати так само безглуздо як для хірурга під час 12-годинної операції питання: "Ну що, скоро додому?".
— Як реагувати, якщо військовий або ветеран демонструє роздратування чи небажання спілкуватися?
Згадайте себе після безсонної ночі, жахливого робочого дня чи тривалого і виснажливого переїзду. А тепер помножте це на тисячу і зрозумійте, що це не обов’язково стосується вас особисто. Людина може бути в стані перевтоми, гіперпильності або переживати складні спогади, а дуже часто усе разом. Тому не сприймайте все це на свій рахунок. Не ображайтеся і не намагайтеся "виправити" настрій людини.
Дайте простір. Якщо ви бачите роздратування, спокійно завершіть розмову: "Я бачу/відчуваю, що зараз не найкращий час для розмови. Радий був побачити, гарного дня".
Зберігайте спокій. Ваша спокійна реакція допомагає ветерану відчути, що він не "зламаний" і його стан сприймається адекватно.
Якщо ветеран роздратований, не намагайтеся бути "аніматором". Найкращий прояв поваги — дати спокій і зберігати спокій. Можна просто сказати: "Брате/сестро, бачу, день не з легких. Буду поруч, якщо захочеш випити кави чи поговорити". І спокійно відійти. Це і є доросла повага.
— Як правильно поводитися, коли бачимо людину з видимими ознаками поранення або протезом?
Головне — не акцентувати свою увагу на протезі чи, наприклад, пораненій кінцівці. Тримайте погляд на обличчі.
Поводьтеся природно. Якщо людина входить у транспорт чи магазин, поводьтеся так само як і з будь-яким іншим перехожим, не створюючи навколо неї "зони особливої уваги".
Не демонструйте жалість. Погляд з жалем або зітхання пригнічують. Натомість проявляйте повагу до досвіду, сили та витривалості людини.
— А чи доречно пропонувати допомогу і як це зробити, щоб не образити гідність людини?
Пропонувати допомогу можна, але важливо запитати, а не робити це автоматично. Допомога має бути непомітною, як сервіс у хорошому готелі.
Наприклад: "Чи можу я вам допомогти відчинити двері/донести сумку?" Чекайте на відповідь. Якщо людина каже "ні" — прийміть це. Наполягання може сприйматися як натяк на безпорадність.
— Як розмовляти з військовими про їхні поранення?
Якщо ви не лікар, психотерапевт чи реабілітолог, то ініціювати цю тему цивільним не рекомендується. Це як запитувати про деталі чиєїсь операції на першому побаченні — трохи занадто, чи не так? Поранення — це інтимна історія болю та фізичного обмеження.
Якщо людина захоче, то розповість сама. Коли ветеран сам почав розповідати, тоді вже слухайте уважно, не перебивайте і не відволікайтесь на сторонні речі. Дотримуйтесь темпу співрозмовника. Якщо розповідь зупинилася – витримайте паузу. Тиша також є терапевтичною. І, можливо, це все, чим ветеран на цьому етапі хотів поділитися.
А тоді вже можна завершити чимось ресурсним і приємним. Навіть історією як ваш кіт вкрав сосиску. Життєві дрібниці іноді лікують краще за спогади про госпіталь.
— Як щодо особливостей спілкування із колишніми полоненими? Про що категорично не можна запитувати у перші місяці після повернення?
Перші місяці після повернення — це як вихід з глибокої темряви на яскраве сонце. Очі сліпить, усе болить.
В контакті з людиною, яка пережила полон, дуже важливо уважно ставитись до кордонів: психологічних, тілесних, дотримуватись часових рамок. Завжди залишати право вибору в прийнятті навіть маленьких рішень.
Уникайте оцінок: не коментуйте зовнішній вигляд, наприклад, худорлявість чи колір обличчя.
Заборонені питання: "Чи тебе катували?", "Що вони з тобою робили?", "Хто ще був там?", "Чому тебе обміняли, а інших ні?"
Повернення — це довгий процес адаптації психіки до безпеки. Не тисніть. Будь-яке розпитування може спричинити ретравматизацію. Фокусуйтеся на житті, яке повернулося, а не на пеклі, яке залишилося позаду.
— Як близьким поводитися вдома, щоб створити безпечне середовище для людини, яка пройшла через полон?
Полон — це досвід повної втрати контролю над власним життям, після якого важливе створення умов, де відбувається відновлення довіри до світу, в якому людина знову відчуває: світ може бути безпечним. І так, починається з довіри до найближчих (родина, фахівці), розширюється на суспільство (держава, громада). Це повертає відчуття, що світ — не лише ворожий, у ньому є опора й добро. Безпека вдома — це стабільність і контроль.
Поверніть право вибору. Не вирішуйте за людину, що вона буде їсти чи куди піде. Дайте їй можливість обирати навіть дрібниці. Особливо дрібниці, саме з них варто починати.
Передбачуваність. Попереджайте про свої плани, не робіть сюрпризів, уникайте різких звуків чи раптових доторків (особливо під час сну).
Не змушуйте до соціалізації. Якщо людина хоче сидіти вдома — дозвольте їй це.
Дім має стати "тихою гаванню", а не залом для допитів.
Наприклад, якщо ваш близький хоче спати на підлозі або з увімкненим світлом — нехай так буде. Хоче тримати запас сухарів під подушкою? Купіть йому найкращих сухарів. Це дрібниці, які дають йому відчуття контролю. Коли він відчує, що його "дивність" не лякає вас, він швидше повернеться до самого себе.
— Як реагувати на специфічні звички або реакції, які могли з’явитися у людини після перебування в неволі?
Людина може ховати їжу, довго стояти під душем, здригатися від кроків або мати порушення сну.
Не робіть зауважень. Не смійтеся і не питайте: "Навіщо ти це робиш?" У вимушеній ізоляції ці дії для психіки були стратегіями виживання.
Терпіння. З часом, коли почуття безпеки зміцниться, ці звички можуть зникнути самі.
Легалізуйте стан. Якщо ви бачите тривогу, можна просто сказати: "Я бачу, що тобі зараз неспокійно. Я поруч, ми в безпеці".
Тут допоможе тільки любов і дрібка гумору, якщо ваші стосунки це дозволяють. Наприклад, якщо помітили заначку хліба, не треба читати лекції про гігієну. Можна жартома сказати: "О, стратегічний запас! Підтримую, я теж іноді запасаюсь смаколиками". Прийняття без осуду — це найвищий прояв близькості.
— Чому цивільним часто страшно починати розмову з військовими? Як подолати цей "бар’єр незручності"?
Страх зазвичай може бути викликаний почуттям провини ("я не воюю") або страхом сказати щось не те і поранити. Але тиша чи байдужість можуть ранити сильніше.
Визнайте незручність. Це нормально. Не намагайтеся бути ідеальними.
Починайте з простого. Коротке вітання або усмішка — це вже місток в спілкуванні.
Перестаньте бачити в них "порцелянових ляльок". Військові — неймовірні люди, з відмінним почуттям гумору, своїми зацікавленнями та буденними справами як і у кожного з нас.
Як подолати? Зрозумійте, що військовий — це той самий хлопець, що колись грав у футбол на майданчику, чи дівчина, що любила лате із сиропом. Почніть з розмови про погоду, про затори в місті. Тобто бути людиною, а не "цивільним об’єктом". Проявляти тепло, відкритість, щирість і не лукавити – військові це відчувають.
— Що робити, якщо військовий починає розповідати про жахливі події, до яких цивільний не готовий емоційно?
Не знецінюйте. Не кажіть: "Не думай про це". Краще скажіть: "Це неймовірно важкий досвід. Дякую, що довіряєш мені ці спогади".
Заземліться. Під час розмови відчувайте опору під ногами, пийте воду — це допоможе не провалитися в емоційну яму.
Жива реакція. Не треба робити вигляд, що вам окей, коли всередині все стискається. Ви не залізобетонні, і це нормально. Можна просто покласти руку на плече, якщо людина дозволяє, і сказати: "Слухай, це так важко чути, що мені аж подих спирає. Давай видихнемо трохи? Поп’ємо чаю?" Це чесність, яку військові дуже цінують.
Будьте чесними. Якщо відчуваєте, що вас "накриває", скажіть: "Мені дуже важливо те, що ти кажеш, але мені зараз стає дуже важко це витримувати емоційно. Можемо зробити паузу?"
— Як знову знайти спільну мову між цивільними і військовим?
Спільна мова будується не на спільному минулому (досвіді війни), а на спільному теперішньому та майбутньому.
Шукайте спільні точки поза війною. Хобі, футбол, гумор, виховання дітей. Я, наприклад, часто прошу розповісти якусь кумедну історію з війни. Бо разом з тим колосальним досвідом і пережитим болем, наші прекрасні воїни мають так багато мудрості і смішних та кумедних, а ще й повчальних історій з війни.
Просіть поради. Ветерану важливо відчувати, що його цивільні компетенції та думка все ще цінні.
Спільна діяльність. Робіть щось разом. Наприклад, майструйте, готуйте, гуляйте. Спільнотворення зближує краще за довгі розмови.
Попросіть ветерана навчити вас чомусь корисному. Не обов’язково збирати автомат (хоча, це може бути мегаважливо). Можливо, він тепер знає, як розпалити вогнище під дощем або як зберігати спокій, коли навколо хаос. Дайте йому зрозуміти, що його новий досвід корисний і тут, у мирному житті.
