На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну з Кіровоградського обласного Музею мистецтв евакуювали основний виставковий фонд. Про те, як працюють музеї у воєнний час, як повертають українське мистецтво, яке привласнює собі Росія, та що робити із художніми творами радянського періоду, Суспільному розповіла директорка Музею мистецтв Тетяна Ткаченко.
Про долю картин російських авторів у залі "Західноєвропейського і російського мистецтва" (тут і далі — пряма мова)
У Кіровоградському обласному Музеї мистецтв ці картини не зберігають. Їх евакуювали. Абсолютно всі, російське мистецтво в тому числі. На початку 2000-х років цей зал називали "Мистецтво кінця ХVIII-початку ХХ століття". Зокрема й російське мистецтво представляли в цьому залі до початку повномасштабного вторгнення.
Колекцію (російського мистецтва – ред.) формували у післявоєнний період (після Другої світової війни – ред.). Твори по Радянському Союзу розподіляли так: знаходили приміщення, після чого, якщо автор ще не був представлений в якійсь із республік (Радянського союзу – ред.) – показували. Так до нас потрапила картина видатного польського художника Войцеха Горація Коссака "Кривава неділя у Петербурзі 1905 року". Вона одна із найяскравіших, що презентує його творчість.
Унікальний твір, про нього можна багато говорити. Ми його вперше презентували після реставрації в цій будівлі, саме після подій на Майдані — до річниці подій на Майдані, які відбулись у січні 2014 року. Це було дуже важко, болісно, але це відбулося.
Наприкінці 2013 та на початку 2014 років Україну охопили масові протести, які отримали назву Революція гідності. Вони призвели до зміни влади та втечі за кордон тодішнього президента Віктора Януковича і його соратників.
Твори потрапляли до нас з ЕрмітажуДержавний Ермітаж у Санкт-Петербурзі (РФ) — один із найбільших у світі музеїв. й з ТретьяковкиВсеросійське музейне об'єднання "Державна Третьяковська галерея" — художній музей у Москві.. Переважна більшість авторів цих картин були росіянами. Ми мали можливість оформлювати дуже маленький відсоток творів, адже на закупку й на оформлення не було фінансування.
У 2020 році ми виграли грант від Українського культурного фонду і змогли оформити західноєвропейське мистецтво – і живопис, і графіку. У 2021 році цілий рік показували унікальний західноєвропейський живопис, переважно XIX століття. Пишались, що мали можливість показувати їх не тільки в ілюстративному матеріалі, адже ми майже всі відреставрували. Тісно співпрацюємо з Науково-дослідним реставраційним центром, філіями в Харкові, Одесі.
Про закупівлі картин для музею
Тривалий час не було грошей на закупки. Можу на пальцях однієї руки перерахувати, скільки було закупок взагалі за весь цей період – не більше семи.
Змогли закупити дві роботи Сергія Шаповалова після того, як приїхав міністр ВовкунВасиль Вовкун – Міністр культури й туризму України у 2007–2010 роках.побачив його роботи й нам міністерство виділило гроші безпосередньо саме під ці роботи. Це була перша закупка за державні гроші — у грудні 2006 року. Ми потрапили туди випадково. Досі пам'ятаю: було 26 тисяч творів, і сім з них потрапили до фондів нашого музею.
Житомирський художник Станіслав Антонюк декілька разів передавав нам колекцію творів.
Згодом ми ще змогли зробити закупки з обласного бюджету. Для прикладу, невеличка робота художника за життя, на початок 2000-х років, вартувала дві тисячі гривень. Це, скажімо так, як для музею. А ми отримували загалом декілька тисяч і казали: "Ми так хочемо вас закупити. І закуповували за 100, 200 гривень. Художники нам дарували колекції. Вони розуміли, що в нас немає іншого виходу.
Декілька разів ми закуповували за спеціальний фонд, тобто за власні зароблені гроші, за гроші з квитків, екскурсій, заходів, що відбуваються в стінах музею. Заробляємо ми не так багато, але так ми закупили роботу Андрія Ліпатова. Це відомий митець наївного мистецтва. Стінопис за його мотивами написаний на стінах нашого музею.
– У зверненні, яке ви підписали на початку повномасштабного вторгнення, йдеться: "Російська Федерація – агресор, її пропагандистська культура токсична, не будьмо співучасниками". В такому випадку музей – це про що? Про зберігання, виховання чи пропаганду?
Найголовніша функція музею – це зберігання. Також це популяризація і примноження. Ніхто не виключає виховний момент і, особливо, патріотичне виховання. Ми маємо зберігати все. Питання — під яким соусом, під якою інформацією подавати.
Стосовно законів, які коротко мають назву "Про декомунізацію" – дуже часто їх не дочитують. Музеї чим відрізняються від інших закладів культури — тим, що ми повинні зберегти все. Різниця в тому, як саме подавати твори, написані тими ж російськими митцями, або твори того періоду. Тут дуже індивідуальний підхід. Навіть якщо ця картина, та ж сама дівчинка в піонерському "галстучку", ми повинні її знищити? По закону – ні, й ми цього ніколи не допустимо.
Ми її використаємо на тій виставці, де буде історія того періоду, тобто тоталітарний режим. Це те, що ми пережили. Дуже часто говорю про виставку, де показували культ Сталіна з портретом. Як можна про нього говорити? Ми ж бачимо портрети Гітлера. Будемо бачити в історії найжахливіших подій цивілізації портрети Путіна. Це той момент, коли ці люди знищують заживо, знущаються і хочуть стерти всю націю. Їх треба знати в обличчя та ілюструвати. Тобто не пишатися ними, а показувати, що це – кат. Те саме ми говорили про Леніна, показуючи безпосередньо його — і скульптуру, і портрет.
Щодо осмислення і подачі – у нас є працівники, і я дякую їм, які не йдуть з музею і працюють, пропри те, що це дуже важко. Тобто це не просто джерельна база. Мова йде про те, що для подачі матеріалу потрібно вивчити всю інформацію та джерела. Це вивчає історіографія – різні погляди. Подати треба вже не свою думку, а розгорнуту інформацію, щоб відвідувач прийшов і зробив свої висновки.
Для мене дуже пам'ятною є виставка, коли наших матеріалів було досить мало. Це був початок 2000 років. Ми відкривали виставку у співпраці з головним управлінням Служби безпеки України, з їхнім Центральним архівом. Наші працівники теж долучалися. Було дуже болісно від того, що навіть співробітники заходили з двору. Нас охороняла Служба безпеки України, тому що ми відкрили виставку, яка розкривала Голодомор. Це був один із перших проєктів, коли показували розсекречені документи. Тоді можна було доторкнутися до тих історій, про які ми не знали. Згодом ми показували вже історію Української повстанської армії, це було ще гірше й страшніше. Це було так, що нам казали: "Ми вам зараз повибиваємо вікна".
– Тобто музей може змінювати громадську думку?
Ми вважаємо, що це основна місія музею – змінювати думку. Ми намагаємося не нав’язувати, а демонструвати факти через образотворче мистецтво, а такі моменти є. Це дуже потужно й це те, що повинно вчити людей.
Про художній стиль "соціалістичного реалізму"
У нас, якщо казати про період "соцреалізму" — більше українських художників. У 2002 році я готувала першу виставку Фелікса Михайловича Полонського.
Наприкінці листопада-початку грудня їздила, як музейний співробітник, в його майстерню. Фелікс Михайлович показував свої роботи й сказав: "А, ні, тут уже нічого не залишилось. Це був соцреалізм. Закордон все викупили". Тобто це трохи більше десятиріччя незалежності України, але закордонні колекціонери скуповували образотворче мистецтво періоду соцреалізму. Це реально цікаві, унікальні твори. Це той період, коли ми бачимо робочого на заводі, того ж сталевара. До останнього мазка митця все свідчить про відкритий реалізм того періоду, навіть якщо це стомлені руки.
Якщо приходили закупки, то купували ті роботи, які показували життя й оптимізм, а художники писали реалії й залишали. Нам родичі митців передавали ті роботи, які не придбали, а вони показували реалії часу, навіть тими ж погодними явищами. Великий відсоток людей, науковців того періоду, писали на замовлення те, що потрібно було писати. Було багато досліджень, які не проходили далі, бо про це не можна було говорити. Ми кажемо про кінострічки, які виходили тоді, але те саме було й з мистецтвом — показували лише те, що потрібно. Деколи навіть казали: "Ми цю картину покажемо, але скажемо, що ви її зобразили".
Про повернення українських митців, яких присвоїла собі Росія, зокрема Івана Похитонова
Це дуже болюче питання. Я вдячна всім артменеджерам, які представляють українську культуру, українське мистецтво за кордоном на різних бієналеЦе мистецька або культурна подія, яка проводиться кожні два роки. Найчастіше це виставки сучасного мистецтва, де демонструються роботи художників, скульпторів, архітекторів та інших митців. Вони наполягають, виокремлюють і пишуть, що Іван Похитонов – це український митець.
Інформаційну війну ми програємо і програвали раніше. Росія вкладає багато ресурсів. Я кажу не лише про митців, а й взагалі про видатних особистостей: вчених, науковців, літераторів — вони їх собі приписують. Однак на цих майданчиках вже пишуть про деяких, що то українське мистецтво чи український митець.
– Наскільки складно повертати українське мистецтво, українських митців?
Після початку повномасштабного вторгнення люди почали більше бачити, вивчати й досліджувати Україну. Щодо Похитонова – для нас ця тема трохи болюча. Бо він є найвідомішим у світі з нашого краю. Це унікальний художник-мініатюрист. Його роботи мають високі ціни на аукціонах. В нашому музеї немає жодної його роботи. Була домовленість, що ми могли отримати одну роботу у 2014 році з російського музею. Ми цим не займалися. Це робив один з наших земляків, який купував видання про Похитонова, зустрічався з дослідниками, з нащадками родини. Іван Похитонов навіть у своєму заповіті писав, що: "Якщо буде відкритий в Єлисаветграді музей, я заповім свою спадщину туди". Жодної спадщини ми не отримали.
Про дослідження біографії Івана Похитонова
Донедавна на Вікіпедії було написано, що він народився в Знамʼянському районі у селі Матронівка. Однак ми дослідили, що це Новоукраїнський район. Підіймали з архівів багато документів. Понад десять років досліджували. До нас доєднувався історик Анатолій Пивовар. Коли ми все ж зібрали всю інформацію, то встановили на будинку культури у Новоукраїнському районі в селі Нова Помічна пам'ятну дошку про те, що це саме те місце, де народився Іван Похитонов. До цього це дослідження не проводили. Колись з російських видавництв, вони знайшли Матронівку, знали що це Херсонська губернія і знайшли її в Знам’янському районі. Так воно і переносилося з року в рік. Навіть у наших перших пресрелізах було написано, що в Знамʼянському районі, якщо територіально відносити. Тобто Івана Похитонова досліджували по крупицях.
– Художник Петро Оссовський також з Кіровоградщини, але жив у Росії. У 2013 році він отримав орден від президента РФ Володимира Путіна і при музеї мистецтв в Росії діє галерея Петра Осовського. Що робити з митцями, які народилась в Україні, але перебували в Росії чи перебувають нині?
До будь-якого такого діяча слід підходити індивідуально. Треба досліджувати і вивчати, яке ставлення було до України та що він писав про Україну, якщо його вже немає. Петра Осовського я бачила востаннє у 2013 році. Тут треба знати, що він робив для України, як художник, і чи отримав він цей орден.
– Однак є фотографія, де вони вдвох з Володимиром Путіним.
Так, фотографій дуже багато. В мене вони є ще з диском із записом того, як це відбувалось, дякую його помічнику Андрію. Він все хронологічно записував і нам передавав матеріали, де він, яку розмову мав. Навіть на отриманні цього ордена він дозволив собі те, що за обличчя говорив про Путіна, навіть нашим журналістам. Жодного разу добре він не говорив. Те саме на врученні він сказав, що він руйнує Росію, російську і світову культуру. Якщо людина дозволяє це сказати під час отримання, то, в принципі, він нічого вже не боявся давно. На той період йому було 88. Пішов з життя він у 2015 році, як йому виповнилося 90 років. Всі роботи, що він писав, присвячені Україні. Вони відкриті, відверті: "Моя Україна", "Моя Батьківщина — Україна", "Поля Малої Виски".
Назву "Степова Елада", до речі, Петро Оссовський запозичив у Євгена Маланюка. Ми йому розповідали цю історію, що Кіровоградщину Євген Маланюк називав "Степовою Еладою". Тоді він написав цей триптихТриптих "Степова Еллада" зберігають у фондах Національного художнього музею України.. Написав дві вертикалі й одну горизонталь і подарував особисто в останній свій приїзд. Це була офіційна передача Національному художньому музею України в жовтні 2013 року. Це був останній його приїзд в Україну.
Коли у 2014 році почалась війна — це для нього, мабуть, був найболісніший момент в житті. Це художник, який започаткував суворий стиль в мистецтві. Людина, яка відома по всьому світу і прославляла наш край, бо він завжди говорив про те, що народився в Малій Висці. Він багато розповідав, що це Кіровоградщина. Казав: "Я — українець, який живе в Росії, але я — українець". В нас є записи, коли він про це весь час говорив й тоді у 2014 році, коли почалася війна, він зателефонував і сказав, що плакав.
Тобто треба дивитися на біографію людини: що він робив, чи він, вибачте, "перефарбувався", чи змінив свою позицію.
Про позицію музею щодо декомунізації памʼятників
Їх треба зберігати, але окремо. Наша позиція не змінилася. Я можу це підтвердити. Не лише про пам'ятник Пушкіну. У 2012-2013 роках мова йшла про те, що в нашому місті та області треба зняти пам'ятники Леніну, Кірову, взагалі "вождів" тоталітарного періоду, видатних діячів і зробити музей просто неба. Нас не підтримали.
– Що зараз з цими скульптурами?
У нас є скульптура Пушкіна, автором якої є наш відомий художник-скульптор Аркадій Мацієвський. Ми казали, що руйнувати твір Мацієвського немає сенсу, адже вважають, що це один із кращих скульптурних портретів Пушкіна у світі.
Ми про це розповідали, подавали, ілюстрували та розказували. Це твір мистецтва, робота відомого скульптора. Ми відкривали його персональні виставки й по всіх куточках України можна знайти його пам'ятники. Так, є пам'ятник Пушкіну. Але ж ми говоримо зараз не про особистість, а про скульптора. Для нас це мистецтво, тому ми виступили з ініціативою зберегти його як твір відомого скульптора. Пам'ятники Кірову, Леніну нам ніхто не передавав. Вони б і не могли у нас залишитися.
Ми забрали на зберігання декілька пам'ятних дошок. Деякі з них ми показували на виставках, розказували, що таке було за радянських часів і з цим повинні бути знайомі люди. Деякі ми не встигли забрати, хоча й писали листи й звертались. Ці скульптури робили багато відомих скульпторів, ті ж дошки. Вони можуть зберігатися не лише в нашому музеї, а й в краєзнавчому музеї, тобто у тематичних музеях, щоб показувати, ілюструвати, що було. Показувати, яка, наприклад, була назва вулиці в період Єлисаветграда, радянщини і яка є зараз. І стосовно цих пам'ятників — логічно їх показувати в музеї просто неба. Від цієї ідеї ми не відмовилися. Для того, щоб показувати та розповідати, ілюструвати тоталітарний режим, катів й тиранів.
– Якщо основний фонд евакуйований, то які виставкові проєкти ви показуєте зараз відвідувачам?
У лютому 2022 року ми зняли все абсолютно, але вже за декілька днів у березні були змушені відкривати виставковий зал. Було дуже багато переселенців, які приходили до музею та хотіли подивитися щось позитивне, тому що жах вони вже побачили й натерпілися. Ми показували виставки з того, що робили буквально за пів дня. Ставили стенди, зверталися до художників, щоб нам приносили. Десь до середини квітня чи на початку травня у нас вже були заповнені всі зали, окрім третього поверху, де було сакральне мистецтво.
На третьому поверсі ми проводили творчу артільГрупа людей однієї професії або ремесла, які об'єднались для спільної праці на основі усуспільнення засобів виробництва., продовжували плести сітки, виготовляти ангелочків. Вперше там ми відкрили виставку пам'яті загиблих героїв Азову в грудні 2022 року. Це була дуже важка робота. Я не могла почати говорити, заклякла повністю. Це зал сакрального мистецтва і в нас був іконостас загиблих героїв. Після неї в цьому залі ми постійно дотримуємось ідеї, що це зал пам'яті. В ньому ми один за одним показуємо виставкові проєкти, які ілюструють події нинішньої війни.
Багато акцентів присвячені окремим особистостям. Є загальні проєкти, які представляють у нас різні переміщені громади. Ми не показуємо основний фонд, нам надають картини з приватних зібрань. А якщо це тематичні виставки, то це багато художників на одній виставці.
У нас є персональні виставки художників-переселенців та їхні окремі проєкти. Деякі з них проводять майстер-класи, ми їх залучаємо до різної діяльності. Якщо казати про центральну експозицію – це портрет, написаний Людмилою Демиденко, поруч з яким — портрет, написаний Олександром Демиденко. Також є портрет дитини Зорянчика, написаний Олександром Брітцевим. Він є автором стінописів, які є у нашому місті. У 2014 році він переїхав з Донецька у Харків, а у лютому 2022 року він з дружиною переїхав у село Бірки Кіровоградської області. Його дружина, Нелі Кірман — теж художниця. Є твори художниці Аліни Славгородської із Запорізької області. Вона нині в Олександрівському районі живе у матері. В нас багато художників. Показуємо й роботи аматорів.
