Військовий медик з Кіровоградщини Антон з позивним "Кіндер", який служить у військовій частині 3011 Національної гвардії України, розповів Суспільному про особливості своєї служби, перший досвід надання допомоги пораненому, потреби медиків на фронті й дав поради цивільним, які живуть у тилових містах.
Як потрапив на службу (тут і далі – пряма мова)
У Нацгвардію я потрапив на строкову службу. Вважаю, що кожен чоловік має пройти цей етап, маю на увазі армію. Згодом вирішив укласти контракт й служити на посаді медика, адже до служби працював на швидкій.
Про перший досвід надання допомоги пораненому
Коли нам привезли пораненого, ми були розгублені, не знали, що робити. Але це тривало секунди три. Потім ми з колегою зорієнтувались й надали допомогу – людина вижила.
Загалом же до нас потрапляють усі поранені. В останню мою ротацію на Донецькому напрямку в нас були евакуаційні машини, бригади. Я входив до складу такої. Для нас пріоритетом були тяжкі поранення – це випадки травматичної ампутації без свідомості, масивні осколкові поранення, масивна втрата крові, кульові поранення теж зустрічалися. Бійцю з кульовим пораненням в голову, наприклад, ми 40 хвилин надавали медичну допомогу, але не врятували, хоч боролися до останнього.
Про реанімаційну машину
Наша реанімаційна машина повністю підготовлена для надання невідкладної медичної допомоги. Вона подібна до реанімобіля швидкої допомоги, але ми її дещо вдосконалили й підлаштували під себе: зробили собі стінку з препаратами, наготували й наскладали речі першої потреби, кровоспинні засоби, ізотонічні розчини – все те, що має дати людині шанс вижити.
"Ворог полює за евакуаційними машинами"
Ми не один раз стикалися з полюванням за нами. Наприклад, виїжджаючи за пораненим, потрапляли під мінометний обстріл, й не могли забрати та врятувати бійця. Міна, було, прилетіла прямо під побратима, під машину. Він доїхав сам на цій машині, зупинився – ми його побачили, підхопили. Його нудило, в нього були осколки, акубаротравмаВплив вибухової хвилі на слуховий та вестибулярний апарати., контузія. За кермо сів лікар, а коли виїжджали з того населеного пункту, нас російські війська супроводжували ствольною артилерією.
Інший випадок: мій побратим, поклав собі бляшанку з тушкованою в підсумок над напасником, щоб перекусити після риття окопів. Російський снайпер влучив саме в цю бляшанку, побратима це врятувало, бо куля застрягла під шкірою, не зачепивши важливих органів.
Про складнощі в роботі
Найскладніше – швидкість на тих дорогах. Нам же треба довезти пораненого дуже швидко. Бувало, що їхали на швидкості 120 кілометрів за годину ямами, обстріляною дорогою, намагаючись під'єднати пораненого до крапельниці.
Якщо ж говорити про роботу з пораненими, то найскладніше – правильно оцінити стан й мислити холоднокровно.
Про робочу зміну
Робоча зміна може тривати тиждень, а може два дні. Це залежить від динаміки надходження поранених. Наприклад, на початку ротації я був на стабілізаційному пункті, а через стабілізаційний пункт проходило близько сотні людей за добу, коли ворог активізувався.
Поради цивільним
Думаю, треба мати кожному хоча б один турнікет при собі завжди. Треба носити. Так, Кропивницький війна не так сильно зачіпає, як інші міста, тому люди трішки відійшли від цього, але мені здається, що кожен має в сумочці носити турнікети.
І повторювати постійно правила накладання турнікета, час від часу передивлятися відеоролики – їх зараз повно – з наданням першої медичної допомоги, ходити на якісь тренінги з цього приводу. Мають бути базові знання.
Що надає сили під час служби
Дуже важлива підтримка сім’ї, як банально б це не звучало. А ще усвідомлення того, що це потрібно робити, тому що хлопці – в пеклі, і ти не можеш відсиджуватись. Це розуміння надихає – я розумію, що там потрібен більше, ніж тут, в тилу. Це не дає розкиснути.
А навпаки, вибиває з колії – коли ми не в змозі врятувати життя побратима. Це бувало дуже рідко, але таке траплялося теж.
Що змушує постійно повертатися на "нуль"
Повертаюсь, бо там хлопці, нам до них не байдуже, ми завжди готові їм допомогти, підтримати. Вони роблять свою справу, а ми маємо робити свою справу. Вони відчувають це.