28 жовтня відзначають День визволення України від нацистів. Про традиції відзначення, дискусію щодо коректності дати, її потрібність українському суспільству та внесок українців у перемогу антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні Суспільне дізнавалось в історика з Кропивницького Олександра Чорного.
Чому День визволення України від нацистів не відзначають так масштабно як День перемоги? (тут і далі – пряма мова)
Думаю, головне тут – емоція. Що сталося 8-9 травня – стало відомо про капітуляцію Німеччини. І от на рівні емоції всі зрозуміли, що закінчилася війна, закінчилися бойові дії, перестануть гинуть люди, чоловіки й батьки повернуться додому. На рівні емоції те, що пізніше назвали Днем перемоги, і закарбувалося. День перемоги перейшов і в український календар після 1991 року.
Якщо ж говорити про 28 жовтня, то 2009 рік, коли Віктор Ющенко підписав указ про відзначення Дня визволення України від нацистських загарбників, був досить далеко в часі від 1944 року. А тоді – 28 жовтня 1944 року – на визволенні саме України уваги не акцентували, радянська преса про це не писала. Тож на рівні емоції це сліду не лишило.
Чому в Українському інституті національної пам'яті 28 жовтня називають некоректною датою для відзначення Дня визволення?
Дискусії з цього приводу тривала і триває. Предмет дискусії – остаточне вигнання нацистських окупантів та їхніх союзників за межі сучасної території України. Поясню: 28 жовтня 1944 року радянська армія звільнила місто Чоп, деокупувавши Закарпаття, яке територіально не було частиною СРСР, радянської України. Говорити про цю дату почали ближче до 1980-х років, коли назріло питання про дати деокупації України, Білорусі, країн Балтії – вихід радянських військ на кордони СРСР довоєнного часу. Вирішили, що в межах України це буде 28 жовтня, бо тоді звільнили Чоп. Зазначу, Закарпаття стало частиною Української радянської соціалістичної республіки, а, відповідно, й Радянського Союзу аж 29 червня 1945 року. Тому дискутують про коректність дати.
Чи потрібна така дата – яка б об’єднувала українців?
Думаю, ні. Нам нині потрібні інші речі – розмови про внесок українського народу в перемогу над нацизмом, про те, що не тільки росіяни воювали й перемогли. Серед командирів радянської армії були українці – про це слід говорити.
Про готовність українських істориків говорити про внесок українців у перемогу над нацизмом на світовому рівні
Якщо порівнювати радянські наративи про внесок України в перемогу над нацизмом з нинішніми досягненнями української науки, то ми вже зробили потужний крок вперед. Тому що ми говоримо і про мобілізованих з України, які воювали у складі Червоної армії, які воювали в арміях антигітлерівської коаліції. Ми можемо говорити про український національний або націоналістичний рух, тому що вони у свій спосіб боролися з нацизмом і більшовизмом, ми можемо говорити про окремий вимір Героїв Радянського Союзу, які отримали це звання, бувши етнічними українцями. Ми можемо говорити про українців, відзначених високими нагородами, скажімо, від уряду Великої Британії або від уряду Сполучених Штатів Америки. Ми точно так само можемо виокремлювати героїв з Української повстанської армії. І це те, що буде формувати та формує українську складову, український вимір Другої світової війни.
Але разом із тим у цій історії нам бракує джерел. Бо значна їх частина, які дозволяють нам говорити про українців у складі Червоної армії, зберігаються в архіві на території РФ. Ми не маємо доступу до них, досі користуємося радянською літературою. А щоб глянути на це по-іншому, по-новому – потрібні нові джерела.
Про джерела інформації, доступні українським історикам
Це Центральний архів міністерства оборони України. Там є інформація по війні – деякі документи, скажімо, формулярні списки військових бойових частин, які брали участь у Другій світовій війні. Звідти можна брати інформацію. Але знову ж таки – на одних є гриф секретності, інші документи зберігаються, про них ніхто не знає.
Чому досі не розсекречені документи часів Другої світової війни?
Документи щодо війни не розсекречені, бо в нашому законодавстві досі, наскільки мені відомо, діють норми радянського законодавства стосовно розсекречення.
Кіровоградську область звільнили від нацистів навесні 1944 року. Що відбувалось в регіоні з моменту звільнення її й до моменту звільнення України?
Місто Кіровоград, нині Кропивницький, звільнили 8 січня 1944 року, область – під кінець березня. На 28 жовтня на території Кіровоградщини вже йшла відбудова повним ходом, хоча за рік до цього тут тривали надважкі бої. І саме у жовтні 1943-го розпочалась деокупація нашої області.
Чому дані про Другу світову війну з різних джерел різняться?
Є історичне джерело, а є джерело інформації. Історичне джерело – це первинний документ – наприклад, журнали бойових дій, коли щодня спеціально навчений офіцер робив записи про те, що відбулося за цей день у смузі наступу його бойового підрозділу. Джерела ж інформації – це, наприклад, газета або історичне дослідження чи історичне розслідування по гарячих слідах. В радянському союзі це практикувалось.
Наведу приклад. Відбулись якісь знакові події в районі Харкова або Мелітополя. І вже за два-три місяці виходила невеличка брошурка, сторінок на 25-30. Її позиціювали як видання, спрямоване допомагати офіцеру-агітатору у військах. Очевидно, інформацію в ній викладали вигідно для генерального штабу, органам цензури, органам агітації та пропаганди. Найголовніше, що ці дослідження підганяли під офіційну позицію Москви.
Отже, журнал бойових дій – це більш-менш об’єктивне джерело, рефлексії перших місяців після знакових перемог – це щось інше, далі були сталінські промови, наступні дослідження, 50-70-х років, – це вже четвертий вимір сприйняття війни, і видання для службового користування – п’ятий. Нині, коли ми все це намагаємось скласти до купи, виникають суперечності. І тут потрібно чітко відсіяти пропаганду й агітацію, опертися на фактаж – тільки тоді ми отримаємо більш-менш об’єктивний підхід, щоб висловити свій погляд на ту чи іншу проблему.
Чи виокремлюють внесок України в перемогу антигітлерівської коаліції європейські та американські науковці?
На жаль, з тієї літератури, з якою я знайомий, яку читав, це питання залишається відкритим. Західні історики не займалися підрахунком втрат України у війни, так само як і підрахунком втрат Червоної армії, щоб визначити відповідний відсоток. Вони, як і ми, не могли використовувати засекречені документи. Та протягом останніх десяти років ми зробили доволі потужний крок в цьому напрямку.
Через війну на українських істориків більше звертають увагу у світі?
Війна триває десять років. І ця частина, яку ми називаємо гарячою фазою війни, всіх нас добряче струснула. Ми по-іншому почали дивитись – мова не лише про істориків – на 9 травня, на радянське батальне кіно про війну, на цю всю героїку, агітацію й пропаганду радянських часів. Ми абсолютно по-іншому дивимося і на початок деокупації України 1943 року, на битву за Дніпро, на участь мобілізованих з України у складі Червоної армії, на діяльність УПА. Відповідно, у нас почала формуватися нова концепція Другої світової війни й участь України у цій війні. Подібні процеси відбуваються й серед європейців та американців.
