Замість кар'єри співачки – робота з металом та верстатами. 20-річна Карина Рубель із села Красносілля Олександрівської громади Кіровоградщини працює майстринею виробничого навчання у Центральноукраїнському вищому професійному училищі імені Миколи Федоровського. Про те, як випадково потрапила на спеціальність, чому відмовилася від роботи на заводі та як завойовує авторитет серед студентів, вона розповіла в етері Українського радіо Кропивницького.
"Батько казав, що відправить до Києва співати, а я стала верстатницею" (тут і далі — пряма мова)
У дитинстві моє життя зовсім не було пов'язане з технікою. Батько завжди казав мені: "Я тебе відправлю до Києва, будеш музикантом, будеш співати". Я справді в школі дуже багато співала, та й потім в училищі постійно брала участь у різних заходах — і співала, і танцювала. Тому, коли я не просто стала верстатницею, а ще й залишилася працювати майстринею, усі знайомі були дуже здивовані, що все так повернулося.
До Кропивницького я приїхала після дев’ятого класу вступати в училище – хотіла вчитися на офісного службовця, бухгалтера або адміністратора. Але так сталося, що групу тоді не набрали, і мене перевели на верстатника широкого профілю. Спочатку я навіть не зрозуміла, що це за професія, а потім, коли розібралася, переводитися вже не захотіла – не хотілося втрачати час і знову йти на перший курс.
Для мене все це було абсолютно дивним: такий здоровецький верстат, машина. Перша думка: "Не дай Боже десь нігті поламаю чи волосся затягне". Спочатку дуже боялася. Але коли почалося виробниче навчання, моя майстриня все пояснила, і виявилося, що нічого важкого там немає. Зараз у мене бувають довгі нігті, і я спокійно кручу ними заготовки й працюю за верстатом.
Батьки до мого вибору поставилися нормально, хоча спочатку я йому навіть казала: "Ти хоч знаєш, на кого я вчуся? " Мама теж знала, що я працюю з металом за верстатами.
"На заводах забирають з руками і ногами"
З другого курсу в нас почалася практика на заводах. Там стоять сучасні верстати з програмним керуванням. Насправді робота на них не важка: натискаєш кнопку, машина сама виготовляє деталь, ти її просто дістаєш, обмірюєш і кладеш. Що цікаво – скільки я проходила практику і скільки мої учні нещодавно туди ходили, за цими верстатами на заводах працюють переважно жінки.
Проблема в тому, що люди дуже мало знають про цю професію. Усі знають, хто такі зварники чи електрики, а на верстатника просто кажуть "токар". Але це набагато ширша спеціальність – верстатник широкого профілю, оператор верстатів з програмним керуванням. Ми можемо працювати як за простими верстатами, так і за великими, якими керують з пульта.
Зараз ця професія надзвичайно затребувана, на заводах наших випускників забирають з руками і ногами. Адже без верстатника не буде роботи навіть зварнику: спочатку верстатник виточує всі необхідні деталі, болти, гайки, а вже потім зварник їх з'єднує. Коли мої хлопці-слюсарі вперше прийшли в майстерню і спробували самі свердлити отвори та нарізати різьбу на верстатах, їм дуже сподобалося. Вони самі казали: "Якби ми знали про цю професію раніше, пішли б саме сюди".
"За тиждень до випуску прийшла до директорки й сказала, що готова працювати"
Бажання стати майстринею з'явилося на другому курсі. Я тоді ходила до директора та заступника і просила: "Ви ж мене не забудьте взяти до себе". Десь наприкінці навчання, за тиждень чи два до захисту дипломів, я знову пішла до директорки й сказала: "Я вже готова. Мені якраз виповнилося 18 років, диплом маю".
Мене взяли на випробувальний термін з лютого по вересень і одразу дали групу – 28 хлопців-слюсарів. Я була в шоці: мені самій 18 років, а їм по 16.
Дуже допомогла моя колишня майстриня, вона мені все пояснювала. Головне – перед хлопцями треба одразу поставити себе в авторитет. Вони мають бачити, що ти можеш і суворо поставитися, і батькам зателефонувати – тоді вони будуть слухатися і не тікатимуть із занять. І це спрацювало – група у мене дуже відповідальна, завжди приходить по 18-20 людей.
Ми разом уже два роки. Спочатку я боялася, що вони почнуть кричати чи розносити кабінет, адже група велика. А нещодавно мені колеги кажуть: "Твої хлопці самі взяли ключ, відкрили кабінет, сіли й мовчки чекають". Я тоді подумала: "Ох, виросли вже мої хлопці". Вони звикли до мене, а я до них. Це моя перша група, і як би там не було, я обов'язково хочу довести їх до випуску.
"На заводі робота однотипна, з учнями – цікавіше"
Після випуску я не хотіла йти працювати на завод. Хоч там і не важко, але робота за верстатом доволі однотипна: стоїш і просто клацаєш. Мені набагато цікавіше працювати майстринею – ти постійно з учнями, спілкуєшся, показуєш їм усе на практиці.
Звісно, це велика відповідальність і важка праця. Я відповідаю за них не лише в майстерні, а й у гуртожитку, де доводиться контролювати порядок. Почуваюся трохи вихователькою.
Зараз я паралельно навчаюся в аграрному технікумі на агроінженерії та планую вступати до Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка, щоб отримати диплом вчителя трудового навчання. Можливо, у майбутньому буду вести спецпредмети чи уроки в школі, але поки такої мети немає – мені подобається бути майстринею в училищі.
