Будівлі меморіального музею Марка Кропивницького в місті, що носить його ім’я, майже 200 років. Понад чотири десятиліття там зберігають пам'ять про засновника українського професійного театру. Прилеглими вулицями він повертався після вистав, там відпочивала його родина, народжувались ідеї та творився український професійний театр. Про те, як виборював право на українську сцену в часи заборон, як екзаменував молодик акторів та чим живе музей нині, в інтерв’ю Суспільному розповіла його завідувачка Богдана Бабенко.
Як "Наталка Полтавка" здолала Емський указ (тут і далі – пряма мова – ред.)
Емський указ Розпорядження російського імператора Олександра II від 1876 року, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери. Емський указ забороняв українську мову в багатьох сферах життя (церква, музика, театр, книгодрукування, заборона ввезення на територію імперії книг, що надруковані українською мовою), забороняв театральні виступи українською мовою.1876 року значно відклав мрію Марка Лукича про створення власної трупи. Тоді діяла жорстка заборона: не можна було не лише ставити сценічні вистави українською мовою, а й навіть видавати книжки чи друкувати слова до нот. Марко Лукич, який усе життя шукав професійний український театр, зрозумів: якщо не знаходиш десь – зроби сам.
Разом із іншими тогочасними лідерами думки він активно бомбардував царат "прошеніями" переглянути це рішення. Вони також писали до впливових російських науковців і мовознавців із проханням підняти питання про функціонування української мови. Цей шум привернув увагу інших країн. Хоча вони й не втручалися у внутрішню політику імперії, їхня думка мала значення – це посприяло тому, що останню норму Емського указу послабили. Крім того, український театр був просто надто популярним, щоби його забороняти. На багатьох афішах містився напис "Малороси!" із знаком оклику – для глядача це був справжній знак якості, гарантія того, що буде цікаво.
Проте послаблення мало суворі умови. Український театр міг бути лише мандрівним, стаціонарні трупи забороняли. Щоби виступити, потрібно було щоразу отримувати дозвіл у місцевого генерал-губернатора, а при переїзді в інший регіон – добиватися всього заново. Ще однією умовою було те, що перед українською п'єсою обов'язково мала йти не менша за довжиною п'єса російською мовою – так сподівалися "підтягнути" глядача до російського репертуару.
Марко Кропивницький був творчою людиною, і адміністративний тягар – це не те, про що мріє митець, але він був готовий іти на це заради своєї пристрасті. І от 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині Кропивницькому) на сцені нашого театру відбулася прем'єра "Наталки Полтавки". Актори лише зібралися, не було якісних костюмів чи дорогих декорацій, але це прозвучало настільки потужно, що календар пам'ятних дат ЮНЕСКОУстанова Організації Об'єднаних Націй, яка займається сприянням миру та безпеці у світі через міжнародну співпрацю у сферах освіти, науки, культури та комунікацій. зафіксував цей день як початок українського професійного театру.
Ціна українського вибору та феномен Театру Корифеїв
Трупа Марка Кропивницького вирізнялася абсолютно новим матеріалом. Митець відчув брак українських творів для сцени і зрештою сам став автором 40 п'єс, інсценізацій та переробок, давши нове дихання українській класичній драматургії.
Він був прогресивною людиною і розумів важливість залишення пам'яті про театр. Кропивницький обов'язково брав своїх акторів до фотоательє, хоча сфотографуватися тоді було непросто – треба було певний час не рухатися, щоб якісно відбитися на світловій пластині. У нашому музеї збереглася така оригінальна світлина кількох років після створення трупи. На ній є сам Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Микола Садовський. Але Івана Карпенка-Карого на фото немає, бо на той момент він перебував під слідством "за підривну діяльність".
Бути українським митцем тоді – це не просто вибір вподобань, це була важка позиція. Усі ці актори чудово володіли російською мовою і могли б зробити легку кар'єру в російських театрах. Натомість вони обрали складний шлях: постійне мандрівне життя, постійне виборювання дозволів і значно нижчі зарплати, адже мандрівний театр через великі операційні витрати не міг бути таким же фінансово успішним, як державний російський.
Вони були справжніми сподвижниками. Трупа виступала не лише у великих містах, де можна було заробити. Вони їздили збіднілими українськими селами, знаючи, що там їм не заплатять, а максимум – дадуть переночувати. Вони робили це, бо розуміли: для зболеного життям українця цей виступ, можливо, стане єдиним щасливим спогадом у житті.
Музична спадщина та найдавніший голос у світі
Ми часто говоримо про Кропивницького як про драматурга, але він також був чудовим композитором і мав прекрасний глибокий голос. Щоби музика відповідала його творчому задуму, він сам писав мелодії або розкладав народні мотиви по партіях. Найбільш повною його роботою є опера "Зальоти соцького Мусія". Пісні з неї були настільки вдалими, що романс "Соловейко", партія Галини, згодом побутував як окрема популярна пісня.
Також Марко Лукич дуже поважав Тараса Шевченка. Він узяв його поему "Невольник", створив на її базі п'єсу та написав до неї пісні в естетиці Кобзаря, зокрема "Де ти бродиш, моя доле" та "Гей, нумо, хлопці, до зброї". Ба більше, Кропивницький став першим виконавцем та популяризатором знаменитої пісні "Реве та стогне Дніпр широкий". Композитор Дмитро Крижанівський, помітивши цей внесок, присвятив цю музику саме Маркові Лукичу. Сьогодні, як ми знаємо, ця мелодія є позивним Українського Радіо. Кропивницький також є автором музики на Шевченкові слова "За сонцем хмаронька пливе".
Особливою гордістю нашого музею є грамофон із особистих речей митця. Цей апарат на початку XX століття винайшли для людей із порушеннями слуху, і лише згодом він став окрасою вечорів. Кропивницький придбав його вже в поважному віці. І записував він не власні твори, а читав на платівку вірші Шевченка. І запис, зроблений у 1906 році за чотири роки до його смерті, є одним із найдавніших збережених голосів не лише в Україні, а й у всьому світі.
Іспит для Марії Заньковецької: "Чи готові ви грати в мужицькому театрі?"
В стінах будинку, де нині розташований меморіальний музей, актори постійно збиралися, репетирували й обговорювали плани. Тут Кропивницький виховав понад 100 акторів та 20 режисерів. Він був дуже суворим наставником і просто так до трупи нікого не приймав.
Одна з найцікавіших історій дому – це іспит Марії Заньковецької. Вона була дворянкою, мала російську освіту, російське оточення і приїхала за рекомендацією Миколи Садовського, розраховуючи на провідні ролі. Натомість Кропивницький сумнівався, чи підійде вона взагалі бодай на другорядні ролі. Він прямо запитав її: "А чи готові ви грати в мужицькому театрі?", адже не мав ілюзій щодо того важкого життя, яке чекало на українських акторів.
Марія прибула до Єлисаветграда втомлена й знервована, бо спочатку помилково поїхала за трупою до Києва. Кропивницький влаштував їй суворий екзамен: змусив читати Шевченкову "Тополю", а потім наказав сідати за інструмент – похідну фісгармонію, яка зараз представлена в нашій експозиції. Для Заньковецької це був кризовий момент, її останній шанс стати акторкою, адже чоловік дозволив їй виступати виключно в українському театрі, сподіваючись, що через заборони вона облишить цю мрію. До того ж у шпаринку за нею підглядали й хихотіли інші акторки.
Коли Марія сіла за фісгармонію й натиснула на клавішу – не пролунало жодного звуку. Серце в неї впало. Тоді спокійний Кропивницький запитав: "Ви в своєму житті колись прялку бачили?" Вона відповіла, що виросла в селі й вміє прясти. Митець підказав: "Ніжками перебираєте як на прялці (там була унікальна педаль), руками як на фортепіано – і все у вас вийде". Марія зібралася й заспівала. Вона підкорила Кропивницького не стільки потужністю голосу, бо її зв'язки були ослаблені після хвороби, скільки тим, як вклала душу в персонажа. Після цього він називав її своєю музою, а одного разу під час репетиції став на коліно, одягнув їй каблучку й сказав: "Маруся, я заручаю тебе зі сценою".
Талановита родина та за лаштунками музейних кімнат
Марко Лукич мав велику родину, був одружений двічі та виховував п'ятьох дітей. Від першого шлюбу – приймака Костянтина та доньку Марію. Від другого – доньок Ольгу, Олександру, названу на честь покійної першої дружини, та сина Володимира. Кропивницький намагався буквально все своє оточення затягнути на сцену.
Усі діти були дуже талановитими. Донька Ольга стала чудовою акторкою другого плану, а Олександра – потужною оперною співачкою, яка здобула славу в Італії. Син Володимир реалізував себе як хоровий диригент і мультиінструменталіст, а прийомний син Костянтин також виступав на сцені. Лише Марія через свою полохливу вдачу згодом вирішила залишити акторство й присвятила себе власній родині.
Сьогодні ми не знаємо достеменно, де саме в будинку була спальня чи кабінет митця. Коли ухвалили рішення створити меморіальний музей, частина будинку перебувала у приватній власності, а інша – була комунальним житлом. Проте відтворити тогочасну атмосферу допоміг онук драматурга, Ігор Кропивницький, який передав меблі Марка Лукича з іншого житла. Також в одній із кімнат експонуємо меблі Михайла Старицького та особисті речі самого Кропивницького.
Сьогодення музею: грант "Ім'я, що об'єднує"
З травня 2026 року Меморіальний музей Марка Кропивницького почав реалізацію гранту під назвою "Ім'я, що об'єднує". Це символічно, адже 2026 рік є ювілейним – ми відзначаємо десятиріччя перейменування нашого міста на Кропивницький.
Проєкт впроваджуємо за підтримки фонду "Єднання для громади" та за фінансового сприяння Європейського Союзу. У межах цього гранту ми готуємо велику програму: лекції, статті, публічні дискусії та майстер-класи для дорослих і дітей. Окрім цього, завдяки фінансуванню повністю оновимо технічну базу музею. Це дозволить нам розширити формати діяльності – робити лекції інтерактивними та навіть ставити в цих стінах власні мініпостановки.
