Жителька села Соколівське Кропивницького району Кіровоградської області Наталія Іллічова виготовляє пастилу та чипси із сушених фруктів, які вирощує у садку біля будинку. На Кіровоградщину вона переїхала у 2022 році після повномасштабного вторгнення.
Про це жінка розповіла в етері Українського радіо Кропивницького.
Про перші тижні повномасштабного вторгнення (тут і далі – пряма мова)
Маю спеціальність інженера технічного нагляду за будівництвом причалів. Понад 40 років ми з чоловіком працювали в морському порту Миколаєва. У перші дні повномасштабного вторгнення порт був під постійними обстрілами, а в нас ще й квартира на восьмому поверсі з вікнами на порт. Під час обстрілів я визирала трошки на балкон й було видно, як пачками летять ті ракети. Було страшнувато.
Згодом переїхали на дачу — за 20 кілометрів від Миколаєва. Там виявилося ще небезпечніше, тому що на дачі ми, можна сказати, були заблоковані. Російська армія підійшла впритул до Миколаєва й перекрила в'їзд у місто. Ми не могли повернутися додому, а залишатися на дачі теж було небезпечно. Два тижні ми там виживали, бо не було ані опалення, ані світла, ані газу — нічого. Мобільного зв'язку також не було. Ми виходили й знаходили місце в лісочку, де ловив інтернет, щоб хоча б написати дітям, дізнатися, як вони і як їхні справи.
Над цим лісочком кружляли гелікоптери російські. Вони низько летіли, майже торкаючись верхівок дерев. Здавалося, що їх навіть не чутно було. Бачила очі пілотів в гелікоптерах, вони видивлялися, наче шуліки.
Про спротив жителів Миколаївщини
Спочатку був дуже пригнічений настрій, було страшно. Ми не могли змиритися з тим, що наше ідеальне життя в один момент зруйнували. А потім люди якось згуртувались.
Памʼятаю, в один момент Кім (очільник Миколаївської ОВА – ред.) у соцмережах написав, що потрібні старі шини. Росіяни тоді підійшли впритул й він писав, що потрібні шини, аби їх палити та дезорієнтувати росіян, якщо вони будуть вночі заходити в місто. Ми збирали ці шини: свої з гаража привезли й допомагали шукати в інших місцях.
Військовим нашим допомагали. Коли їздили на дачу, то побачили, в яких умовах тоді вони жили. Це були просто окопи вириті в землі й затягнуті плівкою. Люди були навіть без форми, просто у звичайному одязі. Ми тоді принесли їм все, що в нас вдома було: штани, постільну білизну, ковдри. Тому що я розуміла: якщо зараз ми їм не допоможемо, то потім ті лижні штани й костюми вже нам ніколи не знадобляться.
Як зустріла Кіровоградщина
Десь два місяці ми прожили під обстрілами. В якийсь момент я не витримала і сказала чоловіку: "Все, збираємося та їдемо". Ми спочатку поїхали до мого брата в Одеську область, але зрозуміли, що це все за тиждень-два не мине і що треба десь жити більш тривалий час. Згадали, що друзі нам запропонували будиночок у селі Соколівське в Кіровоградській області. Так і вирішили переїхати.
Коли ми приїхали в Соколівське, всі люди знали, що відбувається в Миколаєві, й коли сусіди побачили, що в нас машина з Миколаївськими номерами, почали зносити нам що у кого було. Це був десь Великдень й люди несли нам паски, яйця, сало й м'ясо. Мене це тоді дуже розчулило, бо я не очікувала, що може бути таке тепле ставлення до абсолютно чужих людей.
Про початок власної справи
Як переїхали, то у мене були думки: "Що далі, чим мені займатися?" Бо неможливо сидіти, нічого не робити й отримувати допомогу. До цього я брала участь в освітньо-грантовій програмі від "Дії". Проходила там навчання щодо відкриття власної справи, але в мене не було жодних ідей щодо того, чим я можу займатися. Здавалось, що я не нічого не вмію, окрім як вести технічний нагляд за будівництвом причалів.
Потім я побачила об'яву про проєкт "Нові можливості для українських жінок та молоді". Її організувала громадська організація "Прес-клуб реформ" разом з естонським жіночим центром досліджень і ресурсів за фінансування естонського центру міжнародного розвитку. Я вирішила взяти участь хоча б заради спілкування, щоб знайти нові знайомства й отримати знання.
Спочатку в мене не було бізнес-ідеї, але, коли заповнювала заявку, треба було зазначити, з якою ідеєю я прийшла. Вирішила написати про свій Петриківський розпис, яким я займалася й згадала про сушіння фруктів. Цим я займалася раніше на дачі.
Під час занять створила сторінку, де пропонувала свої корисні солодощі. Показала її дівчатам, приносила свої розписані коробки зі смаколиками й пригощала їх.
Потім я виграла грант від естонської ради у справах біженців і це було неочікувано. На ті гроші купила морозильну камеру, для зберігання фруктів та ягід з саду. Після чого ще раз від них отримала грант. Купила фарби для розпису, спеціальний блендер та сушарку ще одну, бо в мене була одна невеличка й старенька.
"Коли корисне стає смачним"
У нас є постійні клієнти з Києва, Львова, Одеси та Кропивницького й нашого регіону. Ніхто не очікував, що після морських портів я зможу займатися ще чимось.
Певним чином моя справа – це збереження традицій у новому сучасному форматі. Навіть коробки, які я розписую в петриківському стилі, я намагаюсь адаптувати, щоб вони більш вписувалися в сучасність.
Також це про смак дитинства. Завжди згадую, як моя бабуся сушила вишні й вони лежали скрізь у дворі на фанері, прикриті білою марлею.
Мій ідеал у власній справі – коли корисне стає смачним, а традиційне – стильним.
Про складнощі та роботу під час блекаутів
У мене основні складнощі – це нестача фінансування. Я розумію, що якби було більше грошей, я б могла вкладатися в рекламу й розказувати більше про свої солодощі.
Також блекаути. Але мені допомогли діти й купили генератор. Він може хоча б холодильник підтримувати. Однак сушити не можу, адже це буде дуже дорого. Золоте сушіння вийде. Не зважаючи на це, маю задоволення від своєї справи. В мене ручна робота, а це не про конвеєр.
Загалом, хочу сказати: якщо у вас виникла якась ідея, то зробіть перший крок, не чекайте на ідеальний момент. Просто в цей же момент зробіть перший крок. Почніть зі сторінки в Instagram, де покажете, що ви вмієте робити. У Facebook створіть якусь групу чи у Viber. Можете додати туди своїх знайомих, сусідів, родичів чи колег. Вони й будуть вашими першими клієнтами. Вони вас підтримають, а далі ви зрозумієте — це ваша справа чи ні.
