Священник Православної церкви України Іван Кулинич – один з небагатьох на Хмельниччині переходив з УПЦ разом із паствою. Це було у квітні 2022 року. Чому доти вагався і що стало останньою краплею – читайте в інтерв’ю Суспільного.
Зараз отець Іван Кулинич – настоятель хмельницького храму Почаївської ікони Божої матері та благочинний Красилівського округу Хмельницької єпархії Православної церкви України.
Скільки років ви служите і коли перейшли до Православної церкви України?
Служу у церкві 28 років. Наші приходи перейшли з часу повномасштабної війни. А якщо точніше, то 16 квітня 2022 року пройшли загально парафіяльні збори. А 18 квітня владика Павло видав укази про прийняття наших громад у лоно Православної церкви України.
Які саме села перейшли разом з вами?
Перше – це було село Заслучне, Свято-Успенська церква, де проголосувало більше 300 жителів громади і членів парафіяльної ради, членів громади церковної. А також перейшли потім село Чернелівка, Свято-Михайлівська церква, село Мончинці, Іоанно-Богословський храм, село Сорокодуби, Петропавлівський храм.
Чому після повномасштабного вторгнення, а не після отримання Томосу про Автокефалію? Що вас спонукало ще залишатись?
Тут одним словом не скажеш. Я від 2014 року, будучи в УПЦ, був волонтером і на сьогодні ним залишаюсь. І ми дійсно працювали заради перемоги, заради України. В 2014 році, коли я в Маріуполі відвідав полк "Азов" та Правий Сектор, в мене був такий значимий в моєму житті і для всіх моїх парафіян випадок. Коли ми приїхали у Правий Сектор – зупинились у них на ночівлю. І вечеряли за столом, такий великий стіл, чоловік до сорока. Дід Василь з Івано-Франківщини, ріжучи хліб, так запитує: "Отче, ви з якої церкви?". Ну, пряме запитання – будь добрий, дай пряму відповідь. Кажу: "З тої, що ви називаєте московська". І це треба було тоді бачити, коли він цей ніж забиває у стіл, ніж труситься, у нього скули трусяться. І він, дивлячись мені в очі, каже: "Я буду з голоду помирати, я з ваших рук куска хліба не візьму". Для мене, як для священика, для людини, яка родом із західної України, це було дуже і дуже прикро чути. І невимовно в цей час навіть перебувати там. Тому я знайшов у себе сили і запитав його: "Дядько Василь, ми ж всі читаємо Біблію і Евангелія. Ви пам’ятаєте слова: "По ділах ваших будете судитись і по ділах ваших будете виправдовуватись". Отже, не судіть мене, зате, що я служу в МП, хоча я служу в Українській православній церкві. А судіть мене за те, що я сьогодні приїхав практично через всю Україну, привезли вам ті чи інші речі, і продукти, і з вами тут сидимо і їмо". І що характерно, от слово за слово, градус напруги зник, та крига скресла. І ми з ними працювали, працюємо по сьогоднішній день. І маємо добрі й хороші відносини. Більше того, от саме після цієї поїздки ми перестали у храмі молитись за патріарха Кирила і дійсно ставати на коліна і молитись за Україну.
А була якась реакція від благочинного чи від митрополита, за те, що перестали молитися за патріарха Кирила?
Мою позицію знали абсолютно всі: від владики до благочинного. І всі священники. Тому, знаючи мою волонтерську діяльність і знаючи мене особисто, мою позицію, до мене упередженого ставлення не було ніякого.
От пригадайте той момент, коли постало питання про перехід і чия була більша ініціатива: ваша чи все таки ваших парафіян?
Початок повномасштабної війни. Відповідно, ми у цей період часу потужно включились у волонтерську роботу. І коли патріарх Кирило благословив війну, для моїх парафіян це було знаковим кроком, що ось, час настав. І час діяти і приймати рішення, тому що у єдності з ними далі перебувати неможливо.
Я все таки повернуся до 2019 року, коли ми отримали Томос про автокефалію. Це були роздуми все таки, вагання?
Без сумніву вагань, як таких, не було. Але була віра у те, що перейдуть усі. І прийде той час, коли дійсно на теренах України буде єдина помісна православна церква. Тоді перейшов владика Симеон, Вінницький, владика Олександр Драбинко. А, на жаль, в нашій місцевості це не підтримали. Хоча серед духовенства це питання піднімалось і неодноразово.
Після повномасштабної війни ви фактично були одним із перших?
Так, абсолютно.
А от серед ваших прихожан, були люди, які були проти переходу, попри те, що сам настоятель ініціює перехід, а люди проти. Якою була їхня позиція і як вони це пояснювали?
Так, практично в кожній громаді, на кожному приході лишились ті чи інші люди, які залишилися вірними в УПЦ, аргументуючи тим, що вони у цій вірі хрестилися, вони у цій вірі народилися, вони в цій вірі хочуть померти. Але, щоб ми всі зрозуміли – ми віру не міняємо. Ми православні, як були, як є, так ними і залишаємось. Ми вийшли з підпорядкування Московського патріархату. І на тому крапка. Чому до 2019 року не було цього? Тому що на цей час не було отого Томосу про надання автокефалії. Отримавши Томос, відповідно, ми стали однією із церков рівноправних в лоні православ'я Всесвітнього.
А ось люди, які говорили: "Ми в цій вірі народились, ми в ній помремо". Чому в них така позиція, що ми змінимо віру? Адже, вони ж так би й продовжили молитися далі і так само далі ходити до церкви, вони ж не змінювали церковних канонів.
В першу чергу для людей є острах перестати молитись на слов’янській мові. Але в той же час давайте подивимось на П’ятидесятницю, коли Дух Святий зійшов на апостолів – апостоли почали розмовляти на всіх мовах світу. Відповідно, якщо грузини мають право і можуть молитись на грузинській мові, румуни на румунській, поляки на польській, то хіба ми не маємо права молитись українською мовою? Якщо Андрій Первозванний прийшов на київські гори, встановивши хрест, сказав: "Ось тут благодать Господня возсіяє і багато храмів буде" – то чому ми цього повинні цуратись і не молитись на своїй рідній українській мові? Просто людям важко перейти, особливо людям старшого покоління. Зі звичного, як люди церковні читають вечірні, утрені молитви, відповідно, їм важко перейти. Але коли ми переходили, я до владики Павла звернувся. Кажу: "Владика, не готові завтра чи післязавтра, чи через місяць співати, служити на українській мові". На що владика відповів абсолютно адекватно: "Коли ви будете готові, коли вам Господь допоможе, тоді ви і будете молитись і служити на українській мові". І цей період, скажімо так, був важким, особливо дівчатам, хористам, які співають. Але у той же час, на сьогодні, уже ніхто, мабуть, на слов’янській мові не заспіває. Тому що стало звично і зрозуміло, і комфортно молитись на українській мові.
Якщо ми вже порушили це питання, скільки переходили прихожани, скільки переходили ви і що змінилося у вас самому, коли почали молитися українською?
Самі хористи переходили поступово. Сьогодні розучили спів "Отче наш", на слідуючу службу чи через місяць розучили вже "Вірую" і "Євхаристичний канон". Це було поступове переходження. Я намагався служити на українській мові.
Продовжимо мовне питання. Ми бачимо, власне, із коментарів в соцмережах, в тому числі, що вірячи УПЦ – в мовній позиції непохитні. Мовляв, ми молимось церковнослов’янською, бо це мова наших предків, це мова, якою князь Володимир хрестив Русь. А ось ви як вважаєте, чи могла до нас за понад 10 століть ця мова дійти в своєму первозданному вигляді, в тому, якому вона була під час хрещення Русі? І чи є сенс так за нею триматися, як тримаються вони?
Якби я знав про таке питання, я б взяв книгу, яка мені досталась від однієї покійної прихожанки. Красилівщина її добре пам’ятає, баба Маланка з Мончинець. Це книга кінця XVIII століття, де на церковнослов’янській мові, але українській текст. Тому відповідаючи на дане запитання, я скажу одне-єдине: на сьогоднішній день ніхто не скаже, яка дійсно була ось ця церковнослов’янська мова у нас, на наших теренах. Чи вона була від Петра Могили, митрополита Київського, на український текст, але слов’янськими буквами описаний, чи вона була в інший спосіб. Її міняли стільки разів і підтасовували під себе, що зараз і не скажеш.
Ми ж були три століття в московській окупації і так само українське православ’я. Чи можна говорити про те, що книги богослужбові, які друкувались в Москві, могли, як ви вже сказали, бути підтасованими?
Однозначно. Тут можна дати відповідь паралельну: де поховані наші гетьмани? От і все. На теренах України їх немає. Чому? Щоб ми не знали свого минулого.
Повернемось до процесу переходу, який був тоді, у 2022 році. Гадаю, вам все таки довелося якось пояснювати свій вибір знайомим священикам, з якими ви служили багато років, пояснювати благочинному, пояснювати митрополиту УПЦ. Якою була їхня реакція?
Владика Антоній відповів: "Як хочуть люди, так вчини". Духовенство, побратими, які були у цей час, казали: "Переходь, там адаптуйся, скажеш як, а ми підтягнемось". Але після мого переходу, на превеликий жаль, багато хто мене із тодішніх побратимів заблокував у тих чи інших соцмережах. І спілкування наше з деякими завершилось, з деякими продовжується по сьогоднішній день.
Як вас зустріли в Хмельницькій єпархії Православної церкви України?
Повірте мені, це була дійсно братня любов. От я сьогодні згадав, перша соборна служба в отця Богдана, з братньою любов’ю і радістю у лоні Православної церкви України.
Тобто, упередження не було?
Абсолютно ніякого.
А парафії ваші, з якими ви перейшли, залишились за вами?
Так, всі приходи, які перейшли разом зі мною. Вони залишились були зі мною до того часу, поки владика не благословив мене служити у Хмельницькому, в храмі Почаївської ікони Божої матері. Після того, на сьогодні, ті парафії обслуговує інший священик.
Наскільки я розумію, Красилівським благочинним вас теж призначив владика Павло. Як ви вважаєте, які зміни це принесло в сам округ?
Ну, так, мене призначив владика Павло благочинним Красилівським. Які зміни принесло? Ну, я не можу сказати, які зміни принесло, тому що судити мені важко. Можу сказати, слідуючи, що, дякувати Богу, нас на сьогоднішній день в Красилівському благочинні є вісім священиків. Факт є факт, що вони сьогодні в лоні Православної церкви України.
Нам священики розповідають, що служба українською мовою спонукає більше людей приходити до храму. Можливо, ви це також помітили серед своїх прихожан?
Можна сказати з відвертістю, що, приходячи, чи то маленька дитина, чи учень, чи студент, чи людина вже у віці – їй комфортніше слухати молитву українською. Тому що вона абсолютно розуміє, що служиться і про що благається у Господа.
10% священиків з Хмельниччини перейшли до Православної церкви України разом зі своїми парафіями. Чому такий малий відсоток?
Я буквально на днях мав розмову з одним зі священиків Української Православної Церкви, який, випереджаючи моє запитання, дав мені відповідь. Каже: "Отче, прийде той час – ми всі будемо стояти біля одного престолу". І я, йому апелюючи, сказав: "А скільки повинно до того часу ще померти наших дітей, наших воїнів?" На сьогоднішній день Красилівська громада втратила 75 воїнів, захисників України. І питання того, коли вони перейдуть? Треба, мабуть ще по-іншому сказати. А як вони будуть дивитись в очі тим батькам, тим воїнам, які повернуться?
Ось на те, що ви апелювали, що він відповів, цей священик?
Його відповідь була з їхнього речитативу. Він сказав, що ще не на часі. Вони чекають часу.
А коли буде на часі, на вашу думку?
На мою думку? Я їхнього часу не знаю, тому що у них на сьогодні можна почути, що ще треба протриматись, ще треба вистояти. Але люди роблять свої висновки. Ось ми у Яворівцях похоронили захисника Олега Рев'юка, якому назавжди 45 років, похоронили в суботу. А у понеділок громада вирішила і зайшла у храм Божий. Похорон героя, він став ключовим до цього вирішення питання.
Як ви вважаєте, чи прискорив переходи закон про заборону Української православної церкви, який прийняла Верховна Рада?
Як на мене, мабуть, мало часу пройшло з цього часу, від прийняття закону. Але коли дивлюсь новини в тій чи іншій області про переходи, мабуть, що він результати свої дає.
Яка тенденція в інших областях, чи десь зростають переходи до Православної церкви України, де менше? Як от ви аналізуєте?
Час від часу в засобах засобах масової інформації ми читаємо, що переходять ті чи інші приходи. І особливий поштовх, як на мене, був, коли митрополит Тульчинський Української Православної Церкви, якого Служба безпеки України визнала зрадником, за якого клопотав патріарх Кирило, щоб його відпустили, обміняли. І його обміняли на 100 наших захисників. І коли він приїхав у Москву і патріарх його зустрічав, то патріарх виголосив ключові тези. Перша: "Дякую вам, владика, що ви не зрадили патріарху". Друга теза, що ви не зрадили російській православній церкві. І питання до кожного свідомого християнина православного: а ви почули, що де там Бог? Там є патріарх і там є російська православна церква. Але там немає Бога. Тому, маючий вуха, нехай чує, маючий розум, нехай розуміє. І багато хто із дійсно прихожан і священиків зробили свої висновки.
Як ви вважаєте, все таки перейдуть всі священики? І скільки часу на це піде?
Не можу сказати, чи перейдуть усі і скільки часу пройде. Я б хотів, щоб якнайшвидше ми усвідомили, що ми не міняємо віру абсолютно. Ми православні були, православні є і православними залишаємось. Ми відрікаємося від московського патріархату, який благословляє зброю, благословляє війну, який нищить наші міста, села, який нищить нашу націю.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
