На цій війні його зброя — слово, яке надихає українських бійців в окопах. Днями Лауреат національної премії імені Тараса Шевченка, поет з Хмельниччини Павло Гірник отримав посилку з фронту від незнайомого бійця. Там були книжечка і смаколики. На палітурці напис: "Моєму улюбленому поету, який тримає мене своїм Словом в найзапекліші моменти бою".
Про нове знайомство з воїном-поетом, війну, культуру та своїх одинадцятьох котів Павло Гірник розповів в інтерв’ю Суспільному.
Про себе: "Я — вільна людина. Я — не козак. Я не вчився вбивати".
Павле, де ти народився?
Мама мене народила в місті Хмельницькому 30 квітня 1956 року. Назвали мене Павло Гірник Миколаївич. Я — син Божий. За професією вчитель. І та професія на мене наклала невідмовний відбиток того, що я когось повчаю. Як я звик учнів вчити, то так в мене в мові є повчальна інтонація. Я — не козак. Я не вчився вбивати. Але за духом я просто вільна людина. Я вчуся писати. В порівнянні з Шевченком я — ніхто. А в порівнянні з Федунцем — я геній.
Про війну:" Є щось незнищене в нашій нації".
Якось в розмові зі мною ти охарактеризував російсько-українську війну, яка триває на нашій території, як екзистанційну. За яких умов їй буде кінець?
Останні 300 років у нас стріляли ті самі й за те саме. Це не довга війна і не довготривала – а екзистанційна до тих пір, доки існуватиме російська екзистенція. Тож сторони можуть програвати чи перемагати – але далі ворогувати. Це війна на виживання. Це війна не за якийсь ресурс – вона буттєва.
Як на мене, це вже Третя Світова. Це не війна Росії з Україною, це дуже вузько. Це війна цивілізації. Розумієш, ми з тобою сидимо зараз, а з нами поруч є цивілізація мурахів. А десь там поруч є цивілізація бджіл. А ось там цивілізація котів. Просто ми думаємо, що в нас краща цивілізація, ніж в них. І ми їх постійно вчимо, щоб бути такими, як ми. Ось в чому вся проблема. "Руський мір" хоче, щоб всі були такими, як вони. А якщо хтось не погодився, значить ми їх знищимо.
От коли "Руський мір" все це захопить, він розвернеться, як оця змія, яка починає себе їсти з хвоста, бо нічого не залишиться, і вона сама себе почне їсти. На жаль, світ — не тільки росіяни, а світ цього не розуміє, що прийде оце самопожирання. Зараз це, і тільки умовно, можна спинити. Але це не спиняється зброєю, це спиняється самоусвідомленням. На жаль, ні з того, ні з цього боку цього самоусвідомлення немає. Тут не треба громадянської війни, щоб росія розпалася. Нічого не зміниться. Ця війна триває тисячоліттями. І, на жаль, вона поки що не спиняється.
Страшні дні. Нічого не можна передбачити. Поки ми говоримо інтерв'ю, може прилетіти ракета, і інтерв'ю скінчиться. Ми живемо в тому, що нічого не можна передбачити. Але є в твоєму питанні велике інше. Що здавалось би скільки росія не винищувала , зруйновувала і Козацьку Січ, і козаків – почалася війна і жінки навіть з рогачами пішли в Гайдамаки. Є щось незнищене в нашій нації. Те, що ніхто — ні росіяни, ні німці — не може подолати. І воно відроджується само собою, а не пропагандою. Просто прийшла війна в нашу хату — і ми взяли вила. Прийшла війна в їхні хати, і вони стали рабами. У кожній нації не всі козаки. У них там козаків нема. У них фашисти.
Про культуру: "Моєму улюбленому поету, який тримає мене.."
Українці в окопах народжують вірші, малюють картини та співають пісні. Як би це не звучало трагічно, але війна дає підґрунтя для творчості. Війна – це час поетів?
Після Першої Світової війни лишилися невмирущі повстанські пісні, які були написані в окопах. Нещодавно мені зателефонував один боєць з фронту — поет Олександр Лисак. Я не знав його раніше, не читав його віршів. Поспілкувалися про війну, життя та творчість. За деякий час він прислав мені посилку з передової, де були харчі і його збірка віршів. А в ній — передмова, що морозом обсипає: "Моєму улюбленому поету, який тримає мене і на цьому світі, і на тому…". Я не плакав, я ридав. Це означає, що я не сам. Що ми з ним однієї крові. Книжка називається "Бікфордова кров", він ще грається в словах. Як ми всі гралися, я грався поки був молодим. Але в нього нема того часу, як в мене — правити вірші. Він пише їх в окопі. В нього немає вісім сторінок, як не було і в Шевченка, коли він закладав халявну книжечку, бо в нього не було на чому писати. Він зараз стріляє і поруч пише. Я прочитаю те, що мене обсипало морозом:
От і ми тепер неболови
серцем, поглядом, уві сні.
Добровольці німої мови,
цигарками рахуєм дні.
От і нам тепер є робота –
думу думати досхочу.
Теракотова перша рота,
вмоноліті твоїм мовчу…
Воріженьки скубуть артою,
що у відповідь їм дамо?!
Доки славить Майдан героїв –
ми по схованках сидимо…
Тихо падаєм в статус "200"
І трьохсотимось – мовчазні…
Теракотові, бо на місці.
Неболовимо на війні…
Ти знаєш, що таке теракота? Це глиняний горщик, такий самий, як із глини, але зроблений з подрібленої старої глини, домішаної до нової і випалений інакше. Якщо глина розпадається в землі там за якийсь час, то теракота — це кремінь, вона вічна. Це сплав глини з минулим. Теракотова наша рота — це образ. Чим більше знань, тим більше печалі, я багато знаю і знаю, що я нічого не знаю.
Про смерть: "Смерть для мене — це продовження життя".
Ти боїшся смерті?
Смерть для мене — це продовження життя, але по-іншому. Зі смертю нічого не кінчається. А для козака смерть навіть в муках "за други своя" — це велике щастя. Просто, що не просто помер, а не закричав, коли тебе катують. Це інша філософія, розумієш? Це християнська філософія.
Я не знаю, як там на передовій, бо я цю війну бачу по телевізору. Але з того боку йдуть найманці, а наших патріотів все менше. Я не бачу влади, у влади я не бачу патріотів. Вони просто кидають туди не своїх синів, а наших. Щось їхніх синів там нема. І оця примусова мобілізація – це наша поразка. Це поразка тієї влади, якщо закінчилися люди, які самі захотіли захищати свою землю, і їх треба ловити поліцію і міліцію, яка сама не йде на фронт, а ловить людей по селах, то це остаточна поразка цієї влади. Для Путіна це — комп'ютерна гра. Він кидає одні війська. І Зеленський так само, мабуть що. Я не знаю, але мені здається, він не кидає, він переживає. Але в мене є сумніви в цьому. Бо я б за Залужного під час війни нікого ні на кого не міняв. Ні на кращого, ні на гіршого. Бо просто гірше він чи краще, але в нього вірило військо.
Про котів: "Ми думаємо, що ми розумніші за них".
Павле, ти наразі проживаєш у сільській місцевості. Свого часу покинув місто і майже усамітнився в селі. Але, скільки тебе знаю, біля тебе завжди були і є коти. Найбільша кількість, яка була твоїми співмешканцями, здається, 11 котів?
Коти — це окрема цивілізація. А почалося з того, що я підібрав кицьку, яка замерзала. І перший раз вона народила шість котенят і всіх мертвих. І всіх мені в зубах приносила по черзі і плакала, щоб я їх порятував. Але порятувати їх було неможливо. Ну і в мене був кіт, який хотів її вигнати, бо він тут сам хазяїн. Але десь вони там потім погодилися-полюбилися, і кицька від нього народила трьох котенят, які були живі. Один кіт і дві кицьочки. Вона їх вигодувала, а потім пішла і не прийшла. І мій кіт їх довиховував. Ну і до виховувався. Кицьки повиростали завагітніли не без допомоги свого батька. Бо в котів це так, не як у людей, в них там простіше. І ці кицьочки привели одна шість котенят, друга — п'ять. Особливість наша в тому, що ми думаємо, що ми розумніші за котів. Це неправда. І вони не розумніші за нас. Просто ми їх не розуміємо. Ми втратили цю можливість. Може ми в дитинстві розуміли всіх.
Про творчість: "Звичайно, рука тягнеться до пера. Це сповідь".
Тобі вірші пишуться?
Це не той стан, що до війни. Звичайно, рука тягнеться до пера. Що значить "пишуться"? Це висловити те, що я тобі в інтерв'ю не скажу. Це сповідь. Пишеться, але нічого не публікується.
Прочитаю тобі з неопублікованого, написаного декілька днів тому:
Крик у пітьму. Крук з пітьми.
Знову ми – порох під чобітьми.
Ми вже за постріл до свого села.
Там народила чи привела.
Може, ми просто нізвідкілля?
Де наше небо, а де земля?
Все у вогні – божись-не божись.
Пане товаришу, не сказись.
Знову за нами гинуть в імлі
Слід журавлиний і діти малі.
Небо на двох – твоє і моє.
Брате із вирію, як там є?
Ну мені так сталося по віку, що я не там на фронті. Просто я там буду тягарем. Якби я був молодший, то я би пішов. Якби і старший, але було б більше здоров'я, я б теж там був. Хоча б куховарив, хоча б чимось допоміг. Але зараз я сам потребую допомоги. Виходить, мій вік не встиг до цієї війни.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube,Instagram, Facebook та Threads.
