"Ми представляємо національну ідентичність": хмельницький ансамбль "Веснянка" влаштовує благодійні концерти

"Ми представляємо національну ідентичність": хмельницький ансамбль "Веснянка" влаштовує благодійні концерти

В хмельницькому ансамблі танцю "Веснянка" займається 60 дітей віком від 4 до 16 років. Під час широкомасштабної війни юним танцівникам аплодували стоячи в Туреччині, Болгарії, Польщі, Німеччині, Грузії та інших містах світу. Маленькі дипломати від культури влаштовують благодійні концерти на підтримку ЗСУ та займаються волонтерством.

На що здатен український народний танець у виконанні дітей, травмованих війною, Суспільному розповіла художня керівниця, головна балетмейстерка ансамблю Валентина Мандзій.

Під час широкомасштабної війни ви гастролюєте світом з ансамблем танцю "Веснянка". Ви представляєте традиційне українське мистецтво танцю іноземцям. Кому більше потрібні ці поїздки — дітям вашого колективу чи глядачам в тих країнах?

"Я думаю, що ці поїздки потрібні нам усім. І перш за все — потрібні Україні. Ми й до війни представляли наше мистецтво за кордоном, нас вже знали як Україну. Але зараз, ви собі не уявляєте, наскільки популярнішим воно стало і наскільки нас стали приймати по-інакшому. Для кожного фестивалю за кордоном є своєрідною родзинкою запросити колектив з України: чи то дитячий, чи дорослий колектив. Але саме зараз ми несемо, і самі це відчуваємо, місію — ми несемо за собою цілу країну. Ми представляємо свою культуру, танець, пісню, музику, костюм — свою національну ідентичність".
"Як ці діти можуть посміхатися, коли у вас війна".
Художній керівник ансамблю танцю "Веснянка" Валентина Манзій, червень-2024. Суспільне Хмельницький

На що здатен український народний танець у виконанні дітей, які травмовані війною? В чому його сила ?

"Минулого і позаминулого року, коли ми вперше під час війни виїхали за кордон, першими нашими глядачами тоді були українці, які тікали від війни. А далі це були люди, які живуть за кордоном. На той час це була Туреччина, потім Румунія. І перша людина, яка до мене підійшла за куліси — це був кореспондент французького телебачення, який їздить по світу, знімає такі невеликі програми для телекомпанії BBC. Він прибіг до мене і каже через перекладача: "Просто скажіть мені, як ці діти можуть посміхатися, коли у вас війна? Я настільки захоплений. Перед вами було 10 країн. Але Україна мене захопила найбільше, ваші діти — посміхаються". Я кажу: "Ми на сцені посміхаємося, ми в житті посміхаємося. Ми проплакали десь місяць, зібралися з силами, зрозуміли, що ми маємо щось робити, ми маємо прославляти нашу державу".

Діти знають, що український народний танець — танець наших предків, сьогодні також є частиною спротиву російській агресії ?

"Так, звичайно. Наш танець – це наша душа, тому що в українському танці розкривається код нашої нації, дух козаків. Він із нас просто пре, лізе, особливо це проявляється в наших хлопців-танцівників. Розповім вам історію: ми їхали на фестиваль і були на екскурсії в Дрездені. Побачили малочисельний парад з російськими прапорами, який супроводжувався поліцією. Мої хлопці, вихопили українські прапори, які у нас завжди з собою, не питаючи мене, побігли до того параду і почали кричати: "Слава Україні!". Минулого року в Туреччині у нас теж була провокація з російськими прапорами. Такі речі трапляються під час поїздок".

Тобто, це не тільки овації стоячи, але також подолання якихось провокативних речей, які відбуваються за кордоном?

"Так, ми зустрічаємося з цим. Я налаштовую наших дітей на те, що ви маєте розуміти, ви маєте звикнути до того, що не всі люди, на жаль, за кордоном, не в усіх країнах підтримують Україну. Дуже багато з них, на жаль, досі не знає справжню ситуацію. І коли ми показуємо фотографії, відео — вони жахаються. В останній поїздці наш гід, дорослий мужчина 30 років, плакав. За кордоном наші діти стикаються не тільки з хорошим і не тільки з приємним".
"Як ці діти можуть посміхатися, коли у вас війна".
Ансамбль танцю "Веснянка"у Болгарії, квітень-2022. З архіву Валентини Манзій

Ви нещодавно повернулися з Туреччини. Що то була за поїздка і з якими враженнями ви приїхали?

"Ми є членами національної секції СІОФ України. СІОФ – це Всесвітня організація фольклору. Цього року це був величезний дитячий фестиваль в Стамбулі, на якому було 13 країн, в тому числі Україна. Муніципалітет Стамбула зробив все можливе, щоб дітям було комфортно. Звичайно, зараз дуже популярно за кордоном, щоб поруч із мером міста завжди знаходилися українські діти та прапор України. Це є таким своєрідним авторитетом мати на фестивалі і підтримувати нашу країну".

Пригадайте, якими були перші дні початку широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну для вашої родини та для вашого колективу? Мистецтво було поставлене на паузу?

"Перший день початку війни, так як і всі люди, ми з моїм чоловіком трішки прийшли до тями, потім приїхали в репетиційний зал, зібрали все, що можна було віднести на волонтерський пункт. Ми досі співпрацюємо з волонтерським об'єднанням «Захист». Як не дивно, але нам почали дзвонити деякі діти і питати чи сьогодні буде репетиція? Вони настільки звикли до дисципліни, що не може такого бути, що б не сталося, що немає репетиції. За тиждень мені подзвонила мама однієї моєї дівчинки і каже: "Нам треба щось робити, моя дочка просто сидить і плаче. Ви можете просто їх зібрати, нехай подивляться один на одного, навіть не потрібно танцювати". Я зрозуміла, що повинна щось робити. І ми зібралися. На першому занятті діти були дуже мовчазні всі. А через декілька днів почали вже відживати, посміхатися, бо вони зустрічалися один з одним. Абсолютно всі наші друзі нам писали листи: "Приїжджайте, ми зробимо все для вас". Я повинна всіма силами постаратися цих дітей забрати від того, що відбувалося в нашому небі тоді, на той час. Відгукнувся президент турецького СІОФ, наш друг написав: "Вас готовий прийняти муніципалітет Ізміра". Ми були в Туреччині, в Болгарії ми жили абсолютно безкоштовно півтора місяці. За цей період ми дали 14 благодійних концертів на підтримку ЗСУ".

Чи ходять до вас в колектив діти внутрішньо переміщених осіб, діти, батьки яких воюють, чи ті, які вже втратили своїх батьків?

"У нас є двоє дівчаток, які втратили батька. У нас є батьки, які служать. Також є мама, яка в перші дні війни втратила на фронті ногу. Перший наш благодійний концерт, це був на підтримку нашої мами Тетяни. У нас є переселенці, дівчатка з Дружківки, Лисичанська — ті, які під обстрілами виїжджали. Наші діти волонтерять: плетуть сітки, донатять на ЗСУ. Вони самі розуміють, що повинні допомагати всім, чим тільки можуть, не лише танцем. Від початку війни ми зібрали кошти і передали на фронт 7 зарядних пристроїв для наших захисників".

Знаю, що у вас в родині всі танцюють: ви, чоловік і ваших троє діток.

"Наша родина хореографічна, насправді. Ми всі закохані в народний танець. Старша донька зараз працює в Національній філармонії — балет "Терен". Середня, Софійка, теж танцює у "Веснянці". Іванко наш — найменший, дуже талановитий в танці, дуже енергетичний, коли виходить на сцену — він живе нею. Чоловік мій теж танцівник. Він довгий час працював в ансамблі "Козаки Поділля".

Окрім дітей, до вас ходять танцювати ще й їх батьки. Ви створили колектив, який має назву "Молодички".

"Є мами, які колись самі танцювали. І вони прийшли до мене. "Молодички" у нас існують вже десь біля шести років. Коли почалася війна, пройшов якийсь час, і, ви знаєте, я подивилася на тих своїх "молодичок", які кожного дня зранку на роботі, а після обіду на волонтерському центрі "Захист". І я зрозуміла, що це — берегині. Це берегині свого роду, нашого народу, культури. І я вирішила перейменувати колектив на ансамбль танцю "Берегиня".

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.

На початок