Дев’ять років тому 23 листопада хмельничанка Ірина Ковалевська вперше вийшла на хмельницький Майдан, аби захистити європейський вибір України. Жінка каже, зробила це заради свободи та щасливого майбутнього своєї, на той час, новонародженої онуки. Ірина щодня була на хмельницькому Майдані, брала участь у Народних Віче та усіх подіях Революції Гідності. Збирала та відправляла одяг, їжу, гроші, аби підтримати протестувальників у Києві. Зараз колишня майданівка та учасниця Революції Гідності Ірина Ковалевська займається волонтерством, плете сітки на фронт військовим.
Авторка: Наталія Паляниця.
З Іриною ми зустрічаємося у Хмельницькому, на майдані Незалежності. Гуляємо майданом, який сьогодні став уже символом нашої Свободи та Гідності.
"Тоді, дев'ять років тому, основні події Революції Гідності розгортались саме тут, на цьому майдані, біля ось цього пам’ятника, пам’ятника "Віра, Надія, Любов".
Ми тут постійно збирались, тому що тут були відеокамери і видно було, що Майдан є не лише в Києві, а по всій країні.
Саме на цьому майдані ми шикувались в колони, ходили по місту з прапорами України, зі стрічками. Спочатку не всі розуміли, що відбувається", — згадує Ірина Ковалевська.
За її словами, коли почула по телевізору 23 листопада 2013 року заклики Мустафи Наєма "виходити на Майдан", то одразу в той день, після роботи, прийшла на майдан Незалежності у Хмельницькому.
"Спочатку в Хмельницькому на Майдані було дуже багато молоді. Мирні такі були акції. Потім почали виходити старше покоління, а згодом вже і політики приєдналися. Я тоді майже щодня слідкувала за подіями в Києві, в Верховній Раді. Як і більшість, я тоді вийшла на Майдан для того, щоб захистити наш європейський вибір, за те, щоб ми вступили на рівних правах в Європу, за гідність", — говорить Ірина.
У ті останні дні листопада, згадує жінка, на вулиці стояла жахлива погода, неприємна пізня осінь з мокрим снігом, дощем, вітром та першими приморозками.
"Це вже пізніше тут, на майдані, поставили намети. З'явилася, так сказати, "польова кухня" - чай варили, такий з малиною був, потім сушню варили, мед добавляли, бутерброди були. Згадую, був такий момент, що на цій кухні не було хліба, але було багато сала, хтось привіз, то ми їли просто сало без хліба (я перший раз так смакувала сало) і чаєм запивали. В намети заходили трішки погрітися. Там і збір коштів був, в наметах, і збір речей теплих: ковдри, подушки, все, що відправляли на Майдан", — розповідає Ірина Ковалевська.
Коли на київському майдані, під час розгону, побили студентів, Майдан став велелюднішим.
"Тоді Майдан справді повстав і перетворився на якусь незламну силу, на борню. Тоді масово, здається, вся країна вийшла, в усіх містах на майдани вийшли люди. Було дуже-дуже багато людей, ну майже вся площа була заповнена.
Це було так дивно, приємно і таке було відчуття єдності всіх майданівців і всіх людей, які прийшли підтримати київський Майдан.
Потім це почуття єдності нас уже майже не покидало до останнього дня, до самої перемоги", — ділиться спогадами Ірина.
Протистояння на Майдані, яке розпочалося як мирна акція, з кожним днем загострювалося та переростало у не зовсім мирне.
"Спочатку були побиття, потім перші вбивства. Можна сказати, що війна почалась на Майдані. Ми розуміли, що це не тільки Янукович, ми знали, що він з Росією.
Я не можу сказати, що не було страшно. Ми не знаємо, що могло бути…
Для мене найяскравіший епізод з Майдану був тоді, коли брали адміністрацію", — каже Ірина.
Вона згадує, як майже щодня приходила на Майдан. Витирає сльозу, згадуючи, як тут грілися біля бочок і обмінювалися інформацією про те, що відбувається у Києві. Як переживали та молилися за тих, хто у ті лютневі дні ризикував своїм життям та віддавав його на Інститутській, на київському Майдані.
"Тут іноді ставили мікрофони, а іноді просто без мікрофонів говорили наші ведучі Майдану Олександр Симчишин, Леся Стебло. Потім, коли гинули наші майданівці, ми теж їх згадували. Тут були портрети, ми ставили квіти сюди до підніжжя цього пам’ятника в пам’ять про них. Коли почалися вже розстріли на Майдані, коли вбили Сергія Нігояна, коли вбили Жизневського, коли 18 лютого масово вже почали вбивати, і біля нашого СБУ вбили двох людей — мирних людей. які не брали зброї, то це в нас викликало такий гнів… Поховання, оце "Пливе кача" - це дуже важко було переносити все, без сліз неможливо було", — говорить крізь сльози Ірина Ковалевська.
Спускаємося з Іриною з майдану Незалежності до вулиці Проскурівської, зупиняємося біля пам'ятника Героям Небесної сотні. Ірина кладе на його постамент квіти і довго-довго стоїть мовчки, дивиться, згадує ті буремні дні, не лише свідком, а безпосередньою учасницею яких вона стала.
"Оскільки ми вийшли на Майдан і взяли на себе відповідальність за це.
Більше ста людей загинуло на Майдані, багато зникли безвісти, але ми – послідовники, ми боремося за ці ідеали, ми ніколи не відступимось від них, якби нам важко не було.
Тому сьогодні я кажу: "Слава Героям Майдану, Слава Небесній Сотні і всім тим, хто загинув за Незалежність України, за її майбутнє, за краще життя наших дітей", - говорить Ірина.
Із майдану Незалежності ми спускаємося на центральну вулицю Проскурівську, яка сьогодні перетворилася у Алею Героїв, загиблих за свободу та гідність. Ірина запрошує до себе в гості, аби показати і свій маленький домашній музей Революції Гідності.
"Ось це все, що ви тут бачите – це стосується Майдану. Прапорець трикутничок. Весь Майдан я з цим прапорцем-трикутничком ходила, потім мені його підписали наші майданівці на згадку. А це – це така цікава каструлька. Коли Янукович і Верховна Рада прийняли закон "в касках, масках не ходити", тоді ми дуже обурилися: "Як це так, треба показати, що ми не слухаємо того Януковича". І ми з донькою взяли каструлі, одягли на голову поверх шапок і прийшли на хмельницький Майдан. Приходимо – а там повний Майдан людей: хто в каструлях, хто в іграшкових масках, хто в друшлаках. Це був протест і виклик. Ми хотіли показати: "Ми не боїмося", - каже Ірина Ковалевська.
Уже дев'ять років Ірина Ковалевська волонтерить. З активної майданівки вона, якось сама не зчувшись коли, перетворилася на активну волонтерку.
"Наразі я на волонтерському центрі «Захист – об’єднання волонтерів» очолюю напрямок плетіння маскувальних сіток і маскувальних костюмів «кікімор». Майже щодня зустрічаємося тут з дівчатами і плетемо сітки, ось зараз маємо замовлення на "кікімору" з чорними плямками від наших захисників. Якщо взяти тільки починаючи з 24 лютого, з початку повномасштабної війни, то тут на «Захисті» сплетено і передано на фронт 1400 сіток і 700 маскувальних костюмів", — розповідає Ірина.
Сьогодні, окрім спогадів про початок війни за волю та гідність українського народу, вона сильно просить Бога про її закінчення.
"Я хочу, щоб чим швидше закінчилась війна. Щоб ті люди, які переїхали в інші країни, в тому числі моя донька і онука, яких я вже майже рік не бачила і дуже за ними сумую, повертались до своїх міст. Я мрію про незалежну, демократичну, розвинуту, красиву мою любу Україну. Щоб ми були більш один до одного дружелюбні, толерантні, але ніколи не забували, що ми маємо відстоювати свою мову українську, свою армію і свою церкву. Це — основне. Ой, щось я вже геть розплакалась. Це емоції", - посміхається, змахуючи сльози майданівка, волонтерка Ірина Ковалевська.
Читайте також
- Як у Хмельницькому відзначили День Гідності та Свободи
- "Революція Гідності для мене ще триває". Хмельницький активіст згадує події на Майдані
- Родичі загиблих, «майданівці», духовенство: у Хмельницькому вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні
