Леся Дацькова — майстриня-лялькарка з Хмельницького, співзасновниця громадської організації "Центр розвитку жінок". Від початку війни займається волонтерством, надає прихисток біженцям, проводить майстер-класи для дітей-переселенців, виготовляє авторські ляльки-мотанки.
Авторка: Наталія Паляниця.
Лесю, те, що ви почали виготовляти ляльок-мотанок, це – закономірність чи випадковість у вашому житті?
До війни я б, напевно, відповіла — випадковість. А тепер я розумію, що це закономірність. Моє захоплення наповнилось змістом: я не просто сиджу на дивані, мотаю ляльок та вишиваю. Я усвідомлюю, що мої роботи і я сама — це частинка української культури, української нації, якою наразі захоплюється увесь світ. Направду сказати лялька-мотанка дійсно з’явилася у моєму житті несподівано. Я ніколи б і не подумала, що буду її робити.
Чому? Розкажіть.
Тому що я з дитинства захоплююсь вишивкою. Це любов усього мого життя. Мені дуже хотілося весь час вишивати. Я хотіла відтворити усі вишивки, які були в домі моєї бабусі.
Вона жителька Хмельниччини?
Так. Ми приїжджали до неї на літо у Славутський район у село Миньківці. І я там сиділа на порозі з самого ранку і вишивала, вишивала, вишивала весь час. І ось одного разу, під час майстер-класу з вишивки, подруга принесла мені дуже багато шматків тканини і каже: "Можливо, ти почнеш робити колись ляльки-мотанки – ось тобі тканина". Я ще тоді подумала: "Хм, ляльки-мотанки?". Вони мені здавалися такими дуже простенькими, і моя творча душа в цьому не могла б реалізуватися. Гадала: "Куди ж мені використати ту тканину?". Але потім одного разу я побачила в інтернеті авторські ляльки-мотанки Валентини Мірошник. Це настільки перевернуло моє життя, що, здається, було життя до ляльки- мотанки і після неї. Я почала мотати, мотати.
У ляльці я знайшла те, в чому можу поєднати всі захоплення своєї душі. Образ ляльки, її вбрання з різними видами вишивки — усе це я продумую і виготовляю власноруч.
Зараз прискіпливіше вивчаю вишивку кожного регіону України і відтворюю її в одязі своїх ляльок-мотанок.
Чи твориться вам під час війни? Чи знайшли ви для себе той фронт, де можете бути корисною?
Щодо творчості, напевно, протягом місяця після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я нічого не могла робити: ні вишивати, ні мотати. Була розгубленість, страх, нерозуміння того, як діяти далі. Я долучилася до армії волонтерів: плела сітки, допомагала біженцям, проводила майстер-класи з дітьми-переселенцями, аби стабілізувати їхній психологічний та емоційний стан. Крім усього іншого, моє волонтерство — це лялькове волонтерство, учасниками якого стали лялькарі з усієї України. Ми дуже швидко організувалися: і ті, хто залишився в Україні, і ті, котрі виїхали за кордон, і ті, хто там мешкав. Проводили за кордоном різні ярмарки, фестивалі, таким чином збирали кошти на підтримку ЗСУ та переселенців. Де що відбувалося — туди ми й направляли свої роботи. Ми переконалися у тому, що ляльки також можуть допомагати армії та наближати перемогу.
Ваша лялька-мотанка "Янголятко", вбрана в українські патріотичні кольори, підкорює світ. Майже жоден ярмарок на підтримку українських військових та переселенців, жодна посилка на фронт, жодний волонтерський захід не обходиться без цього маленького представника української культури. Чому така простенька мотаночка, зроблена з декількох клаптиків тканини, так запала в душу людям на різних континентах?
Лялька-мотанка і, зокрема, янголятка, яких ми зробили вже дуже-дуже багато, мають свою силу. Для військових вони є оберегом, який несе в собі часточку рідного дому: любов, тепло, щастя — те, за що вони стоять, за що воюють. Лялька —це, напевно, розмова двох душ: того, хто зробив, і того, до кого вона потрапила. Також дуже важливим є те, що вони поширилися за кордоном на дуже багато країн.
Під час війни патріотичне янголятко стало однією з найпопулярніших лялечок у світі. Для людей воно є символом незламності українського народу.
Таким чином наша культура є скрізь, вона не зникне, і усвідомлення цього є дуже важливим для нас. В усіх країнах є свої ляльки. Але лялька-мотанка — вона саме така, українська. Тепер про це дізнався світ, тепер в усьому світі, по усіх континентах, наші ляльки, наші янголята несуть нашу культуру.
Ви сказали, що зробили дуже багато янголят. Приблизно про яку кількість йде мова?
Ой, важко сказати. Це декілька сотень. Був період, коли у мене була майже фабрика з виготовлення таких янголят. Я робила їх безперестанку, у мене вже були руки в мозолях від нарізання тканини, тому що постійно кудись їх відправляли. Потім вже почали звертатися наші хмельницькі волонтери, які передавали їх на фронт, а також збирали на ярмарки. Допомогали всі, навіть, чоловік допомагав, дочка допомагала. Ну і, звісно, мої знайомі, подруги — ми мотали всі. Ти передаєш, ти не знаєш, куди вони поїдуть, де вони будуть. Просто робиш, тому що потрібно. Але потім, коли скидали фотографії наших військових, і вони з мотаночками, ти усвідомлюєш, наскільки це важливо для них. Я зрозуміла, що на своєму місці. Ось війна чи будь-які інші стресові ситуації показують якраз те, напевно, якою є людина насправді. Чи дійсно вона в той момент там, де і має бути, тому що може робити те, що робить найкраще.
У вас є дочка. Чи передалась їй любов до декоративно-прикладного мистецтва? Чи допомагає вона вам у ляльковому волонтерстві?
Так, у мене є дочка Ілона, їй 12 років. Вона полюбляє робити щось своїми руками. Аби допомогти українським бійцям, Ілона самостійно прийняла рішення і почала виготовляти різні патріотичні речі: лялечки, сувеніри, прикраси. Продає їх у соціальних мережах та на ярмарках. На допомогу ЗСУ донечка вже відправила понад 1000 гривень. Знаєте, і по своїй дитині, і по її друзях, і по дітях-переселенцях я бачу, як з початком війни вони якось раптово подорослішали. Діти стали свідомими, причому свідомими — це ключове слово, патріотами України. Попри те, що війна вкрала у них дитинство, йде процес формування нової української нації.
Як змінилися ваші авторські ляльки з початком війни?
Від початку війни я виготовила лише три ляльки. Найцінніша для мене — найперша. Це лялька-мотанка "Душа України". Декілька днів тому вона повернулася з виставки в Ужгороді "Натхненні лялькою". Ця лялька тримає нашу Землю в руках. Це символ нашої нескореності і душі України. Її неможливо знищити, її неможливо побороти. Дуже емоційна для мене лялька. Вона не має такої вишивки, такого оздоблення, як в інших ляльок, ніби зовсім-зовсім проста. Але для мене вона дуже глибока. Зробила я її десь за місяць після початку війни. Потім була вже "Українка", в кольорах нашого прапора. Коли робила її, вже було розуміння того, що ми вистоїмо і переможемо. Історично наша країна проходила таке багато разів. Неодноразово нас намагалися знищити, але ми є — як нація, як народ. І третя лялька, яка під час війни народилась, — я її назвала "Світояра".
Лялька "Світояра" символізує те, яким чином цього літа нам далися жнива: поля горіли, комбайнери підривалися на мінах…
Лялька тримає вже трохи почорнілі колоски пшениці. Ця робота – данина хліборобам. Цінуймо всіх людей — як військових, які захищають нас, так і тих, хто залишився і працює, щоб ми могли жити, щоб діти могли жити спокійно.
Чи проводяться наразі лялькові виставки, конкурси? Знаю, що у мирний час ваші роботи, які представляли Хмельниччину, були неодноразовими переможцями подібних мистецьких заходів.
Наше культурне життя триває і у війну. І, напевно, ще активніше триває, ніж було до цього. Дуже багато організовується різних виставок, різних фестивалів. За період війни мої ляльки побували на багатьох виставках як в Україні, так і за кордоном. Здебільшого вони їздили самі. Раніше я говорила, що мої ляльки побували у значно більшій кількості міст, ніж була я. А тепер я вже говорю, що мої ляльки побували у набагато більшій кількості країн, ніж я. Навіть не знаю, чи колись в них побуваю, у тих країнах. Ляльки живуть своїм життям, вони подорожують без мене. Вони представляють мою рідну Хмельниччину. На кожній виставці чи конкурсі поруч з лялькою підписано ім’я майстра, місто і країна, яку він представляє. Маю багато відзнак. Спочатку я вішала їх на стіни у квартирі, а потім зрозуміла, що стін в квартирі не вистачить. Тому нагороди складаю у папки.
Чого хоче майстриня-лялькарка Леся Дацькова?
Понад усе, звичайно, хочеться миру. Коли закінчиться війна, я мрію створити свої авторські ляльки-мотанки, які представляли б усі регіони України та показати їх світові, щоб усі побачили, якою неймовірно багатою є наша Україна та її прадавня культура.
Читайте також
- Як українська лялька-мотанка допомагає ЗСУ та переселенцям
- Благодійну виставку працівниці ХАЕС відкрито на Хмельниччині
- Хмельницький художник Михайло Ніколаєв продає свої картини, аби купити дрони бійцям ЗСУ
