Тетяна Максименко – вимушена переселенка з Маріуполя. Разом із сім’єю зараз проживає у Хмельницькому. Про те, що з чоловіком пережила в окупованому Маріуполі говорить неохоче. Та у розмові із нашим кореспондентом часто повторює слово «страшно».
Як для вас розпочалась війна?
- Можна я зроблю невеличку поправку: війна у нас почалась у 2014 році. Ви ж знаєте – людина звикає. І ми звикли. В 10 кілометрах від нашого Східного (житловий мікрорайон у Маріуполі – ред.) завжди були бої, стрілянина. Ми трохи до цього звикли. Але, коли 24 лютого о пів на п’яту прозвучали такі страшні вибухи! Такі сильні були лише в 2015 році у нас, коли розбомбили на Східному. І, якось, з кожним днем це все посилювалось. Ця стрілянина… Знаєте, навіть почали за звуком визначати, які найстрашніші. Але це було нічого в порівняні з авіаударами.
Коли був перший такий удар?
- Ми втратили там лік часу. Це було дуже страшно. У нас тоді вже не було ні води, ні електропостачання, ні газопостачання, нічого не було.

Коли у Маріуполі остаточно зникло газо- та електропостачання?
- Другого березня ще у нас був зв’язок і світло. Потім, 3-4 березня, почали потроху зникати світло та вода. Сніг пішов у Маріуполі. Знаєте, усю зиму не було снігу в Маріуполі. А тут пішов сніг! Ми його збирали. Поруч з нашим будинком церква є. У них був колодязь. І всі жителі нашого району ходили туди, коли закінчувалась комендантська година, а в шість вечора знову починалась. Розібрали доріжку, зробили піч таку і там готували їсти. Спочатку знайшли палети, потім знайшли бензопилу, і три дерева, акації сухих, спиляли. І так ми жили. Одне одного підтримували. З чоловіком ходили чотири зупинки вверх - наші друзі в підвалі будинку були. Ми обмінювались продуктами, одягом. Якось підтримували один одного. Останній раз ми до них змогли сходити 13 березня, а потім такі страшні обстріли почалися. І все ближче підходило із західної сторони. Горіло все вже. Не було у нас і зв’язку. Ми не знали, що відбувається в Україні. Ми навіть не знали, що відбувається у Маріуполі. Навіть, якщо оголосять коридор «зелений», то про це ніхто не дізнається.
Ви казали, що робили піч. З чого?
- Минулої осені ми зробили ремонт у себе в дворі. В нас були доріжки з каміння. Чоловіки одну із доріжок розібрали і зробили таку піч. Знайшли велику решітку. В нас там вміщувалось чотири каструлі. Людина ж звикає до всього і прилаштовується.
Як вдавалось жити у Маріуполі? Де знаходили продукти?
- 24 та 25 лютого ще працювали магазини. Декому видавали соціальну допомогу 26 та 27 лютого. Там була велика черга. Всі ми, хто жив в одному під’їзді, ми ділились продуктами. Адже у всіх нас щось ще було. Магазини усі були розграбовані, аптеки теж. Це було страшно. У мене борошна було чотири пакети. Хліб ми робили з цього борошна і води. І робили такі коржики на багатті. Наприклад, була кисла капуста, картопля. Значить у нас був борщ. Які були продукти, з того і готували. 24 та 25 лютого, коли магазини ще були відкриті, ми ще всі сміялись, що ми всі яйцями закупились. В нас було, що їсти. Варення було.
Де ви ховались, в яких укриттях? Це були бомбосховища чи підвал будинку?
- Ми були тільки в нашому підвалі і у підвалі наших друзів, які в центрі міста жили. Я не можу цей страх розказувати. Це дуже страшно. В нашому підвалі не було туалету. Люди, які до нас прийшли, вони постійно сиділи в підвалі. Тільки вдень виходили, коли їсти готували. Це ж підвал просто житлового будинку. Це у «сталінських» будинках підвал як бомбосховище. А це звичайний підвал, весь у трубах.
Неодноразово надходила інформація, що тіла померлих жителів Маріуполя закопували прямо у дворах будинків. Чи дійсно це так?
- У нас такого у дворі не було. Але трохи вище від нас будинки, які постраждали, то там спершу ще вивозили тіла померлих. А потім, там біля будинку просто трупи лежали.
Як підтримували одне одного у цей жахливий час?
- Морально. Знаєте, це ж важко. Ми стояли біля багаття, а навколо нас наші клумби, які ми колись посадили. На них вже почали тюльпани проростати. Ти дивишся на них… Я кажу: «Дівчата, подивіться. У нас весна ж скоро. Це значить, що все добре в нас буде. Ми обов’язково виживемо». У всіх була одна задача – вижити. Але коли поруч будинки горять…

Кілька разів організовували гуманітарні коридори, але виїхати жителям Маріуполя не завжди вдавалось. Як ви змогли покинути місто?
- Ми самі наважились їхати. 15 березня ми всім під’їздом, у кого були машини, і кого ми змогли взяти у свої машини. Нас десять машин з під’їзду зібралось, і ми спробували виїхати з міста. Дорога, яка в мирний час в нас займала 15 хвилин, в нас зайняла 2 години. Тому що потрібно було об’їжджати усі ці зруйновані будівлі. І пологовий будинок проїжджали, і будинки наших друзів зруйновані, згорілі, і все місто, і стріляли дуже сильно, авіаудари. Потім, коли ми виїжджали з міста, там вже дуже багато машин зібралося. Багато хто діставався до Бердянська, хтось у села. Наші діти перед цим з Києва сім’ї вивезли у Хмельницький. В нас була лише одна надія - дістатися сюди. Ми намагалися доїхати до Запоріжжя. В час чи два ночі ми це зробили. Дуже страшно, коли ти навіть не маєш інформації.
Чи потрапляли під час виїзду з Маріуполя під обстріли? Чи всі, хто їхав з вами у колоні, змогли покинути місто?
- Нам пощастило, якщо можна так сказати. Були обстріли, ми чули. Але ми все одно повільно їхали, іноді стояли. Врешті-решт, наша колона дісталась Запоріжжя. А на наступний день наші друзі, які заночували у Бердянську, потрапили під бомбардування. Дякуючи Богу, вони вижили. Вони розповідали, що там було дуже страшно.
З яким настроєм ви покидали місто?
- Хотілося просто виїхати. Ми взяли ще бабусю з онуком, ми теж їх вивозили, і у нас всіх було бажання виїхати. І віра в те, що ми всі повернемося у Маріуполь. Я і досі в це вірю. Так, я знаю, що і наш театр зруйнований, і мій дім згорів, але це не значить, що нас перемогли. Ми все одно будемо там жити. До мене будуть приїжджати мої внуки, я з ними буду ходити на море.
Чи вдалося вам, окрім рідних, вивезти ще людей з окупованого Маріуполя?
- Їхали разом із моїм чоловіком. Коли ми виїжджали, на вулиці стояли старша жінка з онуком. Це для нас абсолютно чужі люди. Вони виїхали в 2014 році з Луганська, з-під бомбардування, і оселились у Маріуполі. Вони проживали у західній частині міста. Цей район першим постраждав. І вони, коли шукали укриття, знайшли його у нас в підвалі. І коли ми їхали з міста, запропонували їм поїхати з нами. І вже познайомились в машині. Їм потрібно було до Львова. Ми їх до Запоріжжя довезли, і там посадили на потяг до Львова.

Чи спілкувались із українськими військовими? Можливо, вони допомагали вам?
- Ми звикли до військових. У нас в Маріуполі всі ці вісім років вони були. Ми розуміли, що у росіян, російської армії, Маріуполь як кістка поперек горла. Але ми ніколи не спілкувалися з військовими, вони ж на техніці проїжджали або проходили. Я розумію, що вони не порожньою справою займаються. Але від усвідомлення того, що я їх просто бачу, я відчувала себе захищеною. В мене усвідомлення захисту було, коли я бачила наших поліцейських, які наводили порядок чи допомагали маріупольцям, коли перший снаряд прилетів. Вони приїхали, все оточили, допомогли поранених вивезти.
Чи відслідковуєте ви зараз, яка ситуація у Маріуполі?
- Так. І новини по телевізору дивлюсь, і у телеграм-каналах відслідковую. У нас є ж зв'язок, я можу це все прочитати. Я розумію, як важко тим людям, які зараз там. Я хочу, щоб їх якнайшвидше вивезли звідти.
Читайте також
- 32 потяги з переселенцями прийняли у Хмельницькому за добу
- У Хмельницькому переселенців та гостей міста запрошують на піші екскурсії
- Як живуть студенти-переселенці з Донеччини у Хмельницькому