Перейти до основного змісту
"Я готова іти додому пішки": історія Наталі Тищук з Соледара, яка мешкає у Хмельницькому

"Я готова іти додому пішки": історія Наталі Тищук з Соледара, яка мешкає у Хмельницькому

Наталя Тищук — вчителька української мови Соледарської загальноосвітньої школи № 13, менеджерка проєктів міжнародного фонду "Ізоляція". Вона — дружина військовослужбовця ЗСУ, який наразі захищає Україну. З початку повномасштабного вторгнення жінка з двома дітьми евакуювалась на Івано-Франківщину, згодом переїхала до Хмельницького. Тут продовжує педагогічну діяльність, займається волонтерством та підтримує сім’ї з дітьми в окупованому Соледарі.

Про рід, дім, сіль та мову Наталя Тищук розповіла Суспільне Хмельницький.

Як почуваєте себе, коли усвідомлюєте, що через повномасштабну війну ви третю весну не вдома?

Це звучить страшно, коли ми їхали, я думала, що за місяць-другий весною повернемося. Я брала з собою тільки змінне взуття і легкі куртки.

Розкажіть про українську мову в Соледарі.

Донецька земля — це земля мого роду. Я дослідила свій родовід до 10 коліна. З самого початку в моїй родині говорили українською, але, можливо, це була не зовсім гарна літературна мова. Бабуся з дідусем з села Різниківка Бахмутського району говорили й співали пісень українською. Я народилася в місті Єнакієве Донецької області. Мій батько з Орловської області, але саме він записав мене в українську школу й український клас. Я пам'ятаю, коли була в першому класі, батько сказав: "Їй жити в цій країні, вона має знати мову". Він дуже любив, коли я читала йому "Буквар". Я просила його також мені почитати й сміялася з його вимови. В Соледарі моя донька Аня, коли ще була маленькою, запитувала: "Чому ми розмовляємо вдома не так, як на майданчику?". Тому що на майданчику і загалом на вулиці здебільшого звучала російська мова. Після 2014 року були ті, хто свідомо переходив на українську.

Наталя Тищук з дітьми мешкає у Хмельницькому
Наталя Тищук з дітьми. Наталя Тищук

В Коломиї Івано-Франківської області ви прожили півтора року, чим запам’яталось це місто?

У Коломиї я отримувала задоволення від спілкування. Моя 8-річна донька Аня саме там дуже полюбила українську мову. Вона і зараз використовує слова, які її навчили місцеві дівчатка. Розказує, на який склад треба ставити наголос. Вона називає себе "гуцулкою". Наша улюблена пісня — "Бий москаля". Ми їздили в гори і всією родиною її співали.

Чому переїхали в Хмельницький?

Чоловік перейшов на службу в іншу частину. Переїхали, щоб мати можливість бачити його частіше.

Чим здивував Хмельницький?

Я люблю відвідувати базар. Він мені нагадує наш Лиманський. Подобається купувати фрукти у місцевих, тихенько йти вулицею і слухати, як говорять люди. Я люблю слухати, отримую від цього насолоду. Тут переважно я чую українську, але інколи трапляється й російська.

Повномасштабне вторгнення відбулось в день вашого народження — 24 лютого. Що планували робити цього дня 2022 року?

У той день, певно, приїхали б батьки. Ми б пішли в сімейну кав'ярню в Соледарі. Ми не планували святкування, адже у нас вже було чутно вибухи. У повітрі були відчутні небезпека і хвилювання.

Листівки "Солті – талісман Соледару", які продавали у Хмельницькому
Листівки "Солті – талісман Соледару", березень 2024, Хмельницький. Суспільне Хмельницький

Як провели 24 лютого і наступні дні до евакуації?

Впродовж 24 лютого до мене телефонували люди, з якими спілкувалася. Телефонні дзвінки були різного характеру. Одні пропонували допомогу, казали, що потрібно терміново виїхати. Крім того, спілкувалася з нашими мешканцями, дружинами військових і з тими, хто підтримував український бік в місті. До декількох людей приходили додому з погрозами. Увечері я зрозуміла, що від цього не застрахована, до мене можуть прийти посеред ночі й налякати дітей. 26 лютого ми виїхали з Соледару в Дніпро. Було страшно, бо всю Україну в перші дні обстрілювали. З-під обстрілів приїхав перший потяг, який подали на третій перон. Увесь натовп через колії й підземні переходи рушив до нього. Не відходили від цього потяга, поки не побачили інший, який подали на першу платформу. Увесь цей натовп з сумками, торбами, тиснявою, штурханиною ринув знову. Я намагалась кричати крізь сльози. Діти плакали, але зціпивши зуби, рухались за мною.

Що було далі, коли зайшли у вагон?

Те ж саме, що на вокзалі: натовп, сумки, речі. Пройти, ступити кудись ногою було не можливо. Спала, як і більшість людей, на підлозі. На верхніх поличках сиділи четверо-п'ятеро дітей. Всі хвилювалися, в телефонах шукали новини, намагались вийти на зв'язок з рідними. Пам’ятаю, як під’їхали до Білої Церкви й зупинилися. Люди назовні стукали до вагона, плакали, просилися, щоб їх впустили. Але в наш вагон нікого вже не могли взяти, людей було повно, і двері не відчиняли. Це було страшно. Вони плакали, що не можуть виїхати, а ми — що не можемо їм допомогти. Ми накривали дітей ковдрами, щоб, якщо десь поряд прилетить, їх не ранило склом.

Як відчуваєте себе за межами Соледару?

Дехто порівнює зараз себе, як рослину, яку пересадили. Я не можу сказати, що нас пересадили. Пересаджують, коли зберігають коріння, а нас від'єднали від рідної землі, можливості піти на могилу, рідного дому. Коріння, мабуть, залишилось в Соледарі, нас вирвали й викинули. Яка ти уже рослина, чи можеш пустити якесь коріння, намагатися знайти собі поживну речовину.

Наталя Тищук, яка наразі мешкає у Хмельницькому, у Соледарі
Наталя Тищук у Соледарі. Наталя Тищук

Ви продовжуєте жити життям окупованого Соледару, постійно тримаєте зв’язок з мешканцями, які там залишились. Як вдається їм допомагати?

Багато чого вдалось зробити за цей час, це історія міста в евакуації та окупації. Важко, але намагалися координувати допомогу. Ми не тільки спілкувалися, але й возили гуманітарку. Дякую фонду "Ізоляція" — платформа культурних ініціатив, з яким співпрацюю. Вони дуже багато чого ініціювали, писали проєкти, намагались знайти фінансування для того, щоб надати допомогу нашим мешканцям. Ми нещодавно закрили найбільший збір, який збирали з Соледаром — 101 тисяча гривень. Вдячна хмельничанам, які його підтримали. Гроші спрямували для підрозділу з Хмельниччини, де зараз служить мій чоловік й інші соледарці. Вони зараз на нашій Донеччині.

Знаю, про Солті. Розкажіть детальніше про цю культурну ініціативу.

Тетяна Кваша відкрила в евакуації фонд, щоб допомагати більше нашим містянам. Вдалося виграти грант на культурну ініціативу, завдяки якій втілили в життя проєкт, що увійде, я впевнена, в історію нашого міста. Художниця з Харкова Анастасія Олейнікова намалювала Солті — символ нашого міста, коли воно потерпало від обстрілів. Ми створили набір листівок "Солті — талісман Соледару". На них зображене наше місто. Солті розповідає про ту чи ту локацію. А вислови до локації підбирали наші діти. Оцінювали їхні роботи дитячі письменники. В цьому брала участь письменниця з Хмельниччини Оксана Радушинська. Ми з нею познайомилися, коли вона ще раніше приїжджала на лінію фронту у рамках туру "Творча сотня "Рух до перемоги"". Тоді вона відгукнулася на мою пропозицію провести концерт в Соледарі. Ще один із членів журі — Сашко Дарманський.

Пачка солі, випущена на підприємстві "Артемсіль"
Пачка солі, випущена на підприємстві "Артемсіль", березень 2024, Хмельницький. Суспільне Хмельницький

Що вдалося зберегти з Соледару?

Як пам’ять про своє місто, яке нині окуповане російськими військами, я зберігаю одну з останніх пачок солі, яка випущена на підприємстві "Артемсіль". Мені її передала подруга, яка виїжджала за кордон. Бережу цю пачку на полиці поруч з українським прапором та волонтерськими відзнаками. Кожен, хто знайшов на поличках у якихось магазинах пачку соледарської солі, береже її. Ця пачка — чи не єдине, що у мене залишилось. На жаль, моєї квартири немає. Наш будинок розбомбили росіяни.

Про що ви мрієте?

Я хочу повернутися у Соледар. Розумію, що дім мами, який будував мій дідусь і добудовував мій батько, найімовірніше, не буде підлягати відбудові. Я чомусь впевнена, що відбудую його або збудую новий на тій землі, де минуло моє дитинство, де теплі спогади про дідуся і бабусю. Моя матір, я, сестра, всі онуки й правнуки вчились ходити у дворі того дому. У нас був ритуал. Усіх малих приносили до дідуся у двір. Ми казали, дитині "ріжуть пута" — це коли дитина йде, ти її кличеш, вона ще не впевнено робить свої кроки, тому їй наче ріжуть між ніжками ножем "пута". Біля будинку мого діда є сад, який садила ще моя прабабуся. Крім того, там дерева садили всі: дідусь й бабуся, батьки, я, мої діти. У кожного є своє дерево. В садку поставимо фортепіано. Під супровід моєї доньки заспіваємо одну з улюблених пісень моєї бабусі "Ніч яка місячна". Я готова іти додому пішки, аби тільки цей дім був. Я вдячна всім, хто стоїть на захисті нашої держави. Я перед всіма вклоняюся.

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.

Топ дня
Вибір редакції
На початок