З трьох боків було оточене село Студенок за 20 км від Ізюма, коли місцевий житель Євген Святченко допомагав виїжджати своїм односельцям. Виїхати була змога тільки у бік Слов’янська. Наприкінці травня, за підрахунками Євгена, у селі залишалися пів сотні людей.
Село Студенок обстрілювали з першого дня повномасштабного вторгнення. Дехто з людей виїхали одразу своїми автівками, частина ж лишилась у селі, як і сам Євген. Пригадує, на початку травня російські військові оточили село з трьох боків.
"Вони з танку робили п'ять пострілів по одній вулиці. По нас працював мінометник. Вони били, мабуть, просто для залякування по мирних об’єктах, просто по будинках. Коли настільки потужний обстріл йде, то будинок підскакує і сідає на фундамент", — каже Євген.
Місцеві жителі ховались у підвалах. Євген допомагав односельцям гасити пожежі та розбирати завали. Каже, одну родину засипало уламками: "Було пряме влучання у підвал і їх просто завалило. Вони були живцем поховані. Ми не встигли їх навіть розкопати".
Наприкінці травня Євген вирішив виїхати сам та допомогти іншим людям — вивозив односельців своєю автівкою та домовлявся про допомогу від інших волонтерів з Донеччини. Каже, виїхати можна було тільки в тому напрямку у перервах між обстрілами.
"Один лишень був міст, переправитися через Донець можна було в напрямку Слов’янська. Військові говорять, стійте, зараз іде обстріл залізничного вокзалу у Святогірську. Усі чекають. Ви їдете, у вас вирви стоять серед дороги, ви вліво, вправо маневруєте. То били з боку Осколу, Капітолівки, а це з іншого боку. Ти з лісу виїжджаєш і ось тебе вже вони чекають. "Нива" їде, а по ній стріляють, бо думають, що там ЗСУ", — говорить Євген.
Одна з родин мала виїхати з Євгеном, але за кілька годин до відправлення снаряд влучив у їхній будинок, розповідає чоловік.
"Я прибіг, ми ходимо, вікон немає, дверей немає, штори бовтаються на вулиці, усе відчинено від потужних обстрілів, навіть у підвалі двері відчиняються. Ми в підвал – їх немає. Думаю, ну де вони могли щезнути, мають бути хоча б трупи. А виявляється, що вони вийшли о четвертій ранку та пішки пішли самі через ліс. Також люди покинули всю свою живність. Коти, собаки різних порід, навіть модних, усе було покинуте. Кури ходили, вівці по вулиці ходили. Чоловік встав зранку, відпустив все, зібрався і поїхав. А наступного дня до нього вночі прилетів літак і скинув бомбу. Я не знаю, яка її потужність, але там 12 метрів тільки ширина воронки й метрів 9-10 глибина. Там почав бити ключ води. Сподіваємося, що коли ми додому повернемося, там буде ставок", — говорить чоловік.
Зараз Євген Святченко майже місяць з родиною живе на заході України. Оговтатися чоловік не може й досі.
"Останніх три доби у селі я навіть боявся в будинку ночувати. Коло хати створив собі лежак і спав у лижному костюмі просто на вулиці. Щоб чути ці свисти. Коли постріли йдуть – то не страшно, а коли вже свистить – ти не знаєш, де воно буде падати. Є такі ситуації, яких не забути. Це навіки, це до самої смерті. Коли ти бачиш порваних людей. Коли викопують, коли дитя сидить під плитою, яку привалило, – нереально це забути. Коли ми клали людину в труну і просто її нога висить – як можна це забути, скажіть? Це неможливо", — розповідає чоловік.
З Євгеном виїжджав й Олександр Припростий з дружиною. У селі прожив 65 років, там лишилася батьківська хата. За кілька днів до виїзду село сильно обстрілювали, пригадує Олександр.
"Горіла вулиця, шість чи скільки хат. А потім запалило і ліс касетними снарядами. Наша хата – 150 метрів від лісу. Це треба було бачити: сосновий ліс горить і вітер сильний, а з іншого боку хати горять, шифер стріляє. А зверху снаряди летять. Ми виїжджали – корови кричать, люди корів повипускали з телятами, свині ходять по селу, кури побиті, собак повідпускали. Усе, що люди наживали, – лишилося там, у селі. Ми взяли лише те, у чому приїхали, – це сорочка, шкарпетки й туфлі", — розповідає чоловік.
Від початку червня Студенок під окупацією. За словами Євгена Святченка, коли востаннє він був у селі, там лишалися пів сотні людей. Зв’язку з тими, хто не захотів виїжджати, нині немає.
Читайте також
Чотири доби у дорозі: як харків’янка евакуювала до Німеччини сина з інвалідністю
"Окупанти всюди, усюди блокпости": як мати з сином виїхали з окупованого Вовчанська
"Розумів, що буде нервовий зрив": житель Харкова розповів про психологічну допомогу під час війни
