І якщо війна вчить нас мужності, то спільний комунальний побут вимагає смиренності й почуття гумору. За статистикою, кожен четвертий українець був змушений залишити домівку. У Харкові зруйнована або пошкоджена п’ята частина житлових будинків. У своєму місті чи в евакуації, в Україні чи за кордоном — ми або самі "у приймах", або прийняли когось, хто шукав прихистку. І це — випробування для містян, які втратили навичку жити великими родинами, кількома поколіннями.
Кілька замальовок зі сховищ — харківські спостереження.
***
- Алло, ти ще маєш вільне місце у своєму підвалі? Можна я дам твій телефон людям з Олексіївки? Їм вікна повибивало…
- Звісно. Тільки попередь, що ми на ранковому шикуванні співаємо "Батько наш Бандера".
- Вони згодні! Кажуть, готові долучити до хору контральто і баритон.
- Оксамитовий?
***
Знайомий поділився радістю: позбувся банок, які займали місце у підвалі. Викинути їх не наважувався, бо для тещі навіть війна не є виправданням марнотратства, до того ж це не екологічно. А тут волонтерська кухня шукала склотару — люди роблять тушеню для військовиків. І тепер у сховку можна розмістити ще кількох людей.
***
- У цьому кутку в нас їдальня, у цьому — дитяча, це — вітальня, а це — спальня. Якщо менше їсти, тут можна розмістити ще двох людей. Ми запропонували знайомим переїхати до нас, в цьому районі безпечніше, але вони вагаються. Кажуть, якщо вже залишати дім — то виїжджати з Харкова.
***
- Мама відмовлялася до нас переїжджати, довелося сказали, що тоді ми до неї. Погодилася, — сміється товариш, який живе у приватному секторі.
- Льох маєте?
- Маємо, але такий… Ми дітей лякаємо, що будемо там замикати тих, хто пустує.
***
- А цю кімнату ми називаємо хостел. Бо тут мало не щодня нові мешканці. Друзі цілими родинами виїжджали до нас з ХТЗ, Салтівки, Рогані…
- А тут в нас живуть котики. Це "Загін тероборони". Бо вони завзято боронять свою територію. Їх вже сім. Оцей, хижий — Старшина.
Страху більше немає. Ми звикли, адаптувалися, але рефлекси залишилися, так. Ми здригаємося від гучних несподіваних звуків. Так і має бути — це фізіологічна реакція. А панівного страху, який паралізує волю, робить тіло млявим, — більше немає. Є усвідомлення ризиків, твереза оцінка ситуації, недовіра до оптимістичних прогнозів, скепсис до песимістичних. Є навичка виживання і взаємодії.
І наші сховища — це моделі нашого соціуму в мініатюрі. Підвал, де переховуються люди, — симбіоз в’язниці, піонерського табору і фабрики.
В’язниця — бо ми обмежені в пересуванні через артилерійські обстріли, нерозірвані міни у житлових кварталах, повітряні тривоги, комендантську годину.
Піонерський табір — бо ми опинилися в одному просторі із незнайомими раніше людьми, підпорядковуємося розкладу, призначаємо чергових, їмо, що дають, а вночі розповідаємо веселі і страшні оповідки нашого дитинства. Тут є скиглій і базіка, хтось хоче до мами, а хтось — пригод, і тут обов’язково є дорослий. Тут є свій колишній ватник і майбутній солдат.
Фабрика — бо ми намагаємося бути корисними: виробляємо і шиємо, смажимо і консервуємо, накопичуємо і відвантажуємо, роз- і запаковуємо, збираємо і розвозимо. Плачемо і сміємося. У кожному сховищі. Те саме і в масштабах країни.
Читайте також:
Метаморфози. 43 доба у Харкові під обстрілами
Додому. Повернення як символ перемоги
Одного разу у Харкові. Підпільне життя міста
Харків як черепаха. 32 день війни
Нотатки з Харкова, що воює: день 35-й
Слобожанське, бо слобідське. Як змінився Харків за місяць війни
