7 липня під Вовчанськом загинув молодший сержант, командир відділення снайперів роти вогневої підтримки Олександр Шарбан з позивним "Гном". Полеглому захиснику було 30 років.
Дружина Олександра Марина Шарбан розповіла Суспільному про те, якою людиною був її чоловік.
"Змалечку мріяв служити в армії"
Олександр народився у селі Шебелинці Ізюмського району 1 лютого 1995 року.
"Сашко був дуже допитливо дитиною. Змалечку мріяв служити в армії. Він у досить ранньому віці став сиротою — в 16 років у нього не стало мами й тата. Тоді опікунство над ним узяв старший брат, який вже мав свою сім’ю та дітей. Саме брат до повноліття став Олександрові за батька і виховував його. Напевно, втрата батьків у такому юному віці сильно вплинула на нього психологічно, і тому в нього дійсно було бажання мати велику, дружню родину, на яку можна покластися", — розказує Марина.
Після закінчення школи Олександр вступив до технікуму: вивчав зварювально-слюсарську справу.
"Це стало одним із його головних захоплень. Був дуже майстровитим чоловіком, у вільний час полюбляв виготовляти щось власноруч із металу — мав спеціальне обладнання для цього та відповідні навички. Деякий час до початку повномасштабного вторгнення заробляв цим", — говорить дружина полеглого.
Також Олександр дуже любив слухати музику та співати — особливо українські пісні, згадує Марина.
Здійснення дитячої мрії та знайомство з майбутньою дружиною
З 2017 року Олександр Шарбан почав службу в армії за контрактом: "Це була його дитяча мрія, що здійснилася".
У той самий час Марина познайомилась з майбутнім чоловіком на сайті знайомств.
"Я жила у Хмельницькій області. Через деякий час після знайомства він зі Львова приїхав до мене, познайомився з моєю родиною. У мене вже було п'ятеро дітей. Олександр їх дуже любив та завжди бавився з ними, і діти одразу прийняли його як батька. Через деякий час ми всі переїхали до нього у Шебелинку", — говорить жінка.
В нього було особливо трепетне ставлення до дітей, так само він любив своїх племінників — дітей брата. Казав мені завжди: "Для мене чужих дітей немає". Ось так і поріднився з моїми дітьми.
Початок повномасштабного вторгнення
Село, в якому проживала на початку повномасштабного вторгнення родина, не опинилося під окупацією, але тривалий час перебувало під обстрілами.
"Олександр бачив, як лякаються діти, не міг знайти собі місця. У травні 2022 року він повернувся до війська, добровільно вступивши до лав 127-ї бригади ТрО Харкова. Він завжди думав про своїх дітей і не міг залишитися осторонь. Казав: "Якщо я не піду, то вони (росіяни — ред.) зайдуть". Пішов у військо, щоб захищати сім'ю. Мені та дітям про війну майже ніколи нічого не розповідав, окрім того, що кояться страшні речі", — каже дружина захисника.
Олександр служив снайпером, воював на Донеччині, Сумщині, Запоріжжі та Харківщині.
"У своєму підрозділі його цінували — за професійні вміння та людські якості: він передавав свій досвід молодшим бійцям, завжди підтримував товаришів, навіть у короткі відпустки його чекали в частині. Був тією людиною, до якої завжди звертаються за порадами — усім і всюди він міг допомогти або підтримати слушною порадою. Після війни він планував займатися навчанням молодих бійців. Але найбільше в ньому цінували саме його доброту. Навіть, коли був у відпустці або на ротації, побратими дзвонили, питали завжди, коли повернеться, чекали на нього", — розказує Марина.
"Він забрав з собою наше спільне дитя"
Олександр загинув 7 липня під час виконання бойового завдання під Вовчанськом внаслідок влучання FPV-дрона.
Марина прожила з чоловіком сім з половиною років, три з яких він був на фронті.
"Коли він прийшов у родину, найменшій доньці був рік, зараз їй вже вісім. Всі діти його полюбили. Найбільше в житті він любив мене та дітей», — розповідає про Олександра дружина.
На момент загибелі чоловіка Марина була вагітна: "За два тижні після похорону чоловіка я втратила ненароджену дитинку, яку він так чекав. Він забрав з собою наше спільне дитя".
Військовий мав нагороди, зокрема, медаль за оборону міста-героя Харкова.
Жінка створила петицію, в якій просить надати полеглому захиснику звання "Герой України".
Зараз мені допомагають триматися діти. Я не знаю, що буде далі, не знаю, як жити далі. У спогадах залишилася його любов, його добре серце. Попри війну та складнощі завжди залишався добрим та усміхненим. Хочеться, щоб таким його запам'ятали й люди. Що б не було, завжди казав, що все буде добре.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
