У 33-річного підполковника 114 бригади тактичної авіації Андрія Ткаченка на рахунку — 40 бойових вильотів, десятки одиниць знищеної техніки росіян. Пілот захищав Україну з 2014 року. Починав службу в Івано-Франківську, згодом на Харківщині передавав свої знання молодим льотчикам, а від початку повномасштабного вторгнення на винищувачі МІГ-29 із неба "прикривав" схід та південь України.
З 2014 до загибелі поруч з пілотом була його дружина Леся Ткаченко. Разом вони пережили АТО, ООС, життя на різних кінцях країни та два роки повномасштабного вторгнення. За девʼять років подружнього життя жінка намагалася вмовити чоловіка змінити вид діяльності в авіації — займатися, до прикладу, бюрократичною роботою. Проте він завжди відмовлявся — хотів літати.
Про життя, заслуги й пам’ять про Андрія Ткаченка — у матеріалі Суспільного.
Спонтанна зустріч і побачення в церкві
Дружина пілота Леся Ткаченко пригадує: з чоловіком познайомилися в соцмережі у 2014 році. Вона тоді працювала в Прикарпатському національному університеті, він служив у 114 бригаді тактичної авіації.
"Написав, що служить у 114 бригаді військовим льотчиком. Думаю: якась комедія, розіграш, жартує собі хлопець. Він каже: "Десь би зустрітися в реальності й попити кави". І тут наступного дня Андрюша дійсно приходить до мене до університету. Ми зустрілися. Досі пам'ятаю його в синіх джинсах та фірмовій куртці. Це така була зимова погода. Він був дуже офіційний, дуже харизматичний, дуже холодний. Для мене ця зустріч не мала якихось подальших дій, зобов'язань. Тобто я думала: погуляли, подивилися, розійшлися", — пригадує жінка.
У наступні дні хлопець писав їй щоранку: питав, як справи, та бажав гарного дня. Згодом такі ранкові повідомлення стануть традицією в їхньому сімейному житті. За кілька днів після знайомства пізно ввечері Лесю випадково замкнули в університеті. У виші чекали на перевірку, тож їй довелося затриматися і працювати допізна. На поверсі не було жодної людини, внутрішній телефон не працював.
"Я замкнута на другому поверсі. Зовсім не смішно, тому що в мене маршрутка додому, і мені треба встигнути. Я просто сиджу там і думаю, до кого я маю зателефонувати, хто перебуває настільки близько, що зможе прийти, мене визволити. І тут на думку спадає Андрюша. Пам'ятаю, чергова пані, яка там була, каже: "Я одразу в той вечір побачила іскру в його очах", — розповідає Леся Ткаченко.
Ще за кілька днів Андрій запросив жінку на перше офіційне побачення. Почалося воно в церкві.
"Я щонеділі ходила до церкви. Для мене пропустити похід у храм було нереально, але тоді я була дуже втомлена. Думаю: поїду собі на годинку п'яту до церкви й зустрінуся вже з ним. Зустрічаємося. Він каже: "Куди ми сьогодні йдемо? Я тут придумав туди, туди". Кажу: я не була сьогодні в церкві, пропоную піти зі мною. Ми пішли з ним у храм і після того вже продовжили маршрут у кафе. Він, пам'ятаю, виходить з церкви й каже мені: "Ні, я на різні побачення ходив. Ну в церкву і на першому побаченні я ще не ходив", — розповідає Леся Ткаченко.
Заручини за три тижні після знайомства
14 лютого вони повинні були йти на чергове побачення, однак Леся відмовилася. Каже: тоді не вважала, що це — серйозні стосунки, тож й день закоханих відзначати не хотіла. Андрій зателефонував їй увечері, сказав, що захворів, і попросив привезти ліки. Тоді, каже жінка, не змогла залишити чоловіка в біді.
"Приїжджаю до Андрюші. Відчиняє двері такий весь красивий. З квартири доноситься запах запеченого стейка, картоплі. Тоді він був дуже метушливий, наляканий. Іде у ванну, бере квіти, стає на одне коліно і витягає перстень. Каже: "Сьогодні я хочу тобі сказати, що ти — найкраще, що трапилося зі мною в житті. Ти навчила мене кохати, ти показала, що таке справжня щира любов. І я дуже хотів би, щоб ми з тобою завжди були разом. Ти будеш моєю дружиною?" Ми зустрічалися три тижні, в мене — шок. Я настільки розгубилася під час цієї пропозиції. Знаєте, коли дівчина каже: "Так, я згодна". То я, пам'ятаю, кажу йому: "Я тобі кажу так, але даємо стосункам бодай рік якоїсь апробації", — розповідає жінка.
"Навчав молодих курсантів ставати на крило"
У 2015 році пара одружилася. Після весілля Андрій був місяць вдома, а місяць — працював. У 2017 в подружжя народився син Марко.
"Коли Маркові було два місяці, Андрієві запропонували перевід до Харкова. Тобто він туди поїхав служити інструктором. Працював з молодим пілотним складом, з курсантами, вчив їх літати. Вирішили, що я залишаюся у Франківську", — розповідає жінка.
У 2017 році Андрій Ткаченко продовжив свою службу на Харківщині у 203 навчальній авіаційній бригаді. Він тренував майбутніх льотчиків. Один з його вихованців, який зараз служить, каже: Андрій Ткаченко навчав його основ цієї справи.
"Перша думка про нього: оце я попав. Я думав, що він буде дуже багато від мене вимагати. Але з часом, звісно, зрозумів, що Андрій Ткаченко вимагає, але він дуже добра людина. Він навчав мене найголовнішого — початку моєї льотної кар'єри. Тобто з нуля вчив літати. Для льотчика — це найголовніше. Я навіть не знаю, як би склалася моя кар'єра, якщо в мене був би інший інструктор. Він навіть трохи вплинув на вибір спеціалізації, якою я займаюся зараз. Якщо був би інший інструктор, мабуть, по-іншому склалося й моє життя", — говорить пілот.
Капітан 114 бригади тактичної авіації Дмитро Шкаревський також навчався в Андрія Ткаченка.
"У той період часу він мене навчив, як на полігоні кидати бомби, як правильно це все виміряти. Вже показував свою льотну документацію, як він веде. Мені сподобалося. У нас в авіації мало таких педантів, які всю свою льотну документацію ведуть так гарно, чітко. Він був авторитетом як для курсантів, так вже і після випуску. На нього можна було рівнятися", — пригадує льотчик.
Ще один пілот, який разом з Андрієм Ткаченком працював інструктором на Харківщині, пригадує свого колегу як людину, яка чітко поставила собі мету і йшла до неї, попри труднощі.
"Це — дуже тяжка робота бути інструктором в будь-якому напрямі, а особливо — льотчиком-інструктором. Людина, яка підготувала навіть одного курсанта, — досягла своєї методичної майстерності. Він виховав майбутніх авіаторів, вклав частинку себе в інших молодих людей, передав свій досвід, отже він був успішним", — говорить авіатор.
За весь період служби на Харківщині, пригадує Леся Ткаченко, чоловік був удома пʼять-шість разів.
"Казав: "Чому ти ріжеш мені крила? Не ріж мені крила, я хочу літати". Це є мій вибір. Я хотів цього із самого початку". Я все казала: кого ти більше любиш, мене чи Україну? Він відповідав: "Я тебе кохаю, а Україну люблю, і я їй присягнув на вірність". Казав, що головне — не втратити Україну, а все решта можна втратити", — пригадує дружина полеглого льотчика.
У 2020 він повернувся в 114 бригаду тактичної авіації на Івано-Франківщину.
"З 2020 року до початку повномасштабної війни — цей період згадую таким теплим, солодким, добрим і ніжним. Чому? Він був практично тут, на місці. Така, знаєте, була оця тиша, напевно, щоб набутися перед самою війною", — каже жінка.
"Я стоятиму за твоєю спиною і подаватиму тобі патрони"
Перед повномасштабним вторгненням серед ночі двічі була тривога — сигнал, за яким за 10 хвилин потрібно бути готовим. Леся Ткаченко пригадує: Андрій завжди казав, що це — тренування. У те, що почнеться повномасштабне вторгнення, він не вірив.
"І пам'ятаю, як сьогодні, це було 18 січня, другий Святвечір, ми повечеряли. Він пішов відпочивати, я ще мала дівчинку на занятті з англійської. Дивлюся, Андрюша заходить у кімнату, каже мені: "Ну все, давай я тебе цілую, обіймаю, я біжу". Я кажу: та куди ти біжиш? Він відповів, що терміново викликають, імовірно, війна. І він пішов", — пригадує жінка.
24 лютого приблизно о 4:00 Леся Ткаченко почула, як вилітали літаки. Каже: вже тоді розуміла, що це не можуть бути звичайні польоти, бо вони починаються значно пізніше. Згодом вона дізналася, що у чоловіка був бойовий виліт. Зранку він їй зателефонував і сказав, що повертається в Івано-Франківськ.
"І я розуміла, що в той момент, коли стався приліт у Франківську, він десь мав заходити на посадку. Тоді, коли оце все згарище чорне і темне, в голові в мене була єдина думка, що рознесло його, рознесло літак. Я впала в паніку і сказала: зараз я йду на аеродром. Я мушу його побачити", — каже Леся Ткаченко.
Згодом чоловік звʼязався із нею, сказав збиратися і виїжджати з міста.
"Кажу: я не всі. Я лишаюся тут. Все. Якщо бачу, що тут буде якась небезпека для мене, для моєї дитини, мені ніколи не пізно поїхати. Я стоятиму тут, за твоєю спиною, і подаватиму тобі патрони. Ти розумієш мене? Я буду тут, я ніде не поїду, до кінця я буду з тобою", — говорить Леся Ткаченко.
Андрій Ткаченко літав на літаках МІГ-29 та Л-39. Від початку повномасштабного вторгнення він здійснив 40 бойових вильотів. Переважно працював на Донецькому напрямку, а також на півдні країни — від Запоріжжя до Херсона.
"Ми виконували багато різних завдань, прикривали інших штурмовиків, іншого роду авіацію, щоб вони своє завдання виконали. Працювали, як ретранслятори, знищували ППО противника, наразі навіть бомби скидаємо. Тобто робимо різну роботу, знищуємо повітряні цілі, "шахеди", ракети. Робили багато чого і зараз робимо. І він цю всю роботу робив теж. Андрій працював успішно, результативно, він був дійсно гарним льотчиком", — розповідає капітан 114 бригади тактичної авіації Дмитро Шкаревський.
"Льотчик-винищувач — це така професія, що завдання може бути поставлене у будь-яку секунду. Він був професіоналом своєї справи. Техніка пілотування в нього була на високому рівні. Андрій мав такі риси характеру, які, на жаль, не має більшість людей. Він казав правду в очі, був дуже відповідальним, і завдання, які перед ним були поставлені, завжди виконував", — так згадує Андрія Ткаченка ще один його побратим, який служив із ним у 114 бригаді.
"Ми завершуємо діалог о 13:40. В межах з 14:50 до 15:00 Андрія збивають"
У ніч на 8 березня 2024 року Андрій Ткаченко працював на Покровському напрямку. Дружині зателефонував в обід. Під час розмови пообіцяв приїхати в найближчі вихідні.
"Ніщо не віщувало біди. Ми вийшли на розмову в Signal. Я питаю: що в тебе на сьогодні? — "Нічого, відпочиваю". Тобто він лежить на ліжку у футболці червоній "Італія", в синіх шортах, з чипсами біля себе, як же він без чипсів, з "Coca-Cola", на повному релаксі. Ми завершуємо діалог о 13:40. В межах з 14:50 до 15:00 Андрія збивають. Тобто година. Ви знаєте, я досі не можу усвідомити, як за годину, маючи бойове завдання, треба перевірити, напевно, ракети, одягнутися, налаштувати всю техніку. Як Ткаченко мій за годину це зробив, враховуючи його темперамент і педантичність, яким чином?" — говорить жінка.
В той день, каже Леся Ткаченко, її чоловік вилетів на завдання — приглушення роботи ППО росіян. Те, що на нього летить ракета, ніхто не побачив.
"І це сталося просто за долю секунди. Коли він летів у повітрі, на нього була наведена ціль. Згідно з матеріалами справи це був удар з правого боку, тому що ноги, тулуб — всі частини тіла розбиті. Стався вибух в літаку, він повністю відключився, його розірвало. Він вже падав і все в нього горіло. Голова, очі — це все було обгоріле, це все був суцільний вуглець", — розповідає Леся Ткаченко.
"Я досі відмовляюся це зрозуміти"
У те, що пілота Андрія Ткаченка вже немає в живих, не могли повірити його побратими. До останнього сподівалися, що він катапультувався. Та розуміли: з кожною хвилиною, поки він не виходив на звʼязок, зменшувалася ймовірність, що він вижив.
"У нас ще була надія, що він катапультувався. Але, на жаль, через декілька годин сказали, що знайшли літак і Андрія. І він, на жаль, не вижив. В таке не хочеться вірити. Ті люди, які перебували безпосередньо на оперативному аеродромі, вони до цього часу не сприймають, що його немає", — розповідає його побратим зі 114 бригади.
"Звісно, я не міг зрозуміти, що сталося. Я і досі відмовляюся зрозуміти, але сталося те, що сталося", — каже пілот, вихованець Андрія Ткаченка.
"Вже коли підтвердили, що дійсно він загинув, то було тяжко. Знаєте, льотчиків у нас в країні мало. І ти майже кожного знаєш в лице, як звати, чим він живе, хоч він і не з нашої бригади. І тому, коли ти чуєш таке — кожен раз переживання, бо ти знав його особисто, вас зв'язували з ним якісь моменти життя. І стає дуже тяжко на душі, що цієї людини вже з нами немає", — говорить капітан Дмитро Шкаревський.
"Льотчики — дуже забобонні"
Після смерті Андрія Ткаченка його дружині повернули його речі, зокрема рюкзак та ключі, без яких військовослужбовець нікуди не виходив.
Жінка розповідає, коли відкривала рюкзак, побачила, що її чоловік справді збирався додому: всі речі були акуратно складені, подарунки для неї та сина — мед та робот — також були в рюкзаку. Приїхало й обладнання, з яким він літав.
"Для мене це було шоком. Я намагалася скласти пазл. Ти знаєш почерк чоловіка. Коли я відкрила рюкзак, там на дорогу куплена "Coca-Cola", сухарики, планшетик і такий типу як навігатор. І я думаю: а з чим ти летів? А як ти летів? А як ти збирався? Чому? Міг полетіти з технікою когось іншого. Але льотчики забобонні. Вони чуже не беруть", — говорить дружина пілота.
Леся Ткаченко розповідає: її чоловік ніколи не літав без своїх ключів, яких на звʼязці не так і багато. Окрім них, брелок, в якому — фото сімʼї Ткаченків, брелок літака Л-39 та винищувача МІГ-29, вервиця та невеличка металева табличка з даними пілота.
Одного разу, пригадує Леся Ткаченко, випадково поставила ці ключі в комод і зранку чоловік їх не взяв на роботу. В той день у нього був виліт.
"Він мені телефонує. Думаю: серед дня щось незрозуміло, щось від мене треба. Каже: "Як проходить твій робочий день?" Я відповіла, що ще трошки й буду йти додому. — "Ти не будеш ще трошки і йти додому, ти вже збираєшся, гоцаєш додому і береш те, що ти вчора поставила в комод, тому що в мене за пів годинки виліт і це має бути зі мною". Я кажу: ти що, знущаєшся? Ти прийдеш увечері, ключі будуть вдома. Я буду у квартирі, проблеми ніякої нема. Він відповідає: "Справа не в ключах, а у всьому, що є з ключами". Я, пам'ятаю, беру таксі з роботи, їду додому, беру це все, їду на аеродром. Він ключі забирає і зі злим поглядом мене проводить", — пригадує жінка.
Зараз ці ключі й звук їхнього дзеленчання повертає в теплі спогади, каже Леся Ткаченко. Бо цей звук означав: чоловік вдома.
Чекають на головну нагороду
У сімʼї залишилося багато грамот та нагород, якими при житті Андрій Ткаченко не вихвалявся. Кожну відзнаку чи медаль ховав у комод. Після смерті дружина їх дістала і створила дошку нагород. Там знайшла і деталі від використаних ракет HARM, які збирав чоловік. Зараз сімʼя чекає на найважливішу нагороду — звання "Герой України".
"Насправді подавати чоловіка на "Героя" мене підбили мої друзі. Подруга зі Сполучених Штатів сказала: "Для тебе це — нічого. Добре. Ти самозакохана, самовпевнена, тобі нічого не треба. Але в тебе є дитина. Дитина має татову ДНК. Дитина росте, читає підручник з історії й каже: "Мамо, а чому про тата тут нічого не написано. Пройдуть роки. Історія залишиться. І ти уяви, як гордо стоятиме Марко, коли він буде згадувати, ким в нього був тато, що тато зробив для України", — говорить жінка.
"Він душу віддав Богові, життя — Україні, а честь залишив собі"
Розповідаючи історію свого загиблого чоловіка, Леся Ткаченко не плаче. Андрій ніби готував її до життя без нього — постійними відрядженнями та тривалою відсутністю вдома. Та зараз, каже, їй дуже не вистачає Андрія, особливо в ухваленні важливих рішень.
Семирічний син Марко часто розпитує про тата, просить пояснити, що означають його нагороди, та хоче приміряти їх. Він, як і батько, долучився до "Пласту", окрім того, займається плаванням, танцями та грає на сопілці.
"Сина "забила" гуртками. Він приємно втомлений після школи й занять. Увечері приходить — трошки телефон, трошки планшетик, трошки котик, трошки хом'ячок, повечеряв і заснув. Так само я. Себе "забила" трьома роботами, вихованням дитини, бо це бажав бачити Андрій. Я намагаюся, як казав чоловік, максимально бути сильною, щоб син не бачив дівочих сліз", — говорить жінка.
Леся Ткаченко розповідає: її чоловік чітко бачив закінчення війни — з перемогою, без мирних угод, з високими стінами на кордонах, щоб росіяни більше не змогли знищувати Україну.
Вона каже: завжди уявляла майбутнє зі своїм чоловіком зовсім іншим. Думала, що він після війни готуватиме курсантів в університеті Повітряних сил або ж викладатиме "Захист України" у школі. На пенсії забиратиме онуків із садочка і "наздоганятиме" з ними те, що пропустив зі своїм сином. А потім, дивлячись на спільне фото з чоловіком, яке стоїть у неї на робочому столі, додає: "В один момент щастя, яке тривало 10 років, просто помахом ракети було зруйноване".
Біля його могили жінка каже: чоловік загинув із гідністю, як пілот, виконуючи бойове завдання.
"Він душу віддав Богові, життя — Україні, а честь залишив собі. Не знаю, мабуть, такою Андрій бачив свою загибель, напевне, він нею десь гордиться. Але кожного разу, приходячи сюди, я ставлю йому питання: "Дорогий ти мій, що ти тут робиш? Ти ще мав багато завдань, ти ще мав багато чого підняти й ти мав бачити ту воскреслу Україну після мо*каля". Але я думаю, що ми поборемо того ворога, бо всі ці прапори, які є тут, вони не даремні", — каже Леся Ткаченко.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
Допоможіть нам стати кращими, розповівши про свій досвід користування сайтом Суспільного. Пройдіть це коротке опитування, воно займе до п'яти хвилин вашого часу. Дякуємо!
