У гірському селищі Бойки, що на Івано-Франківщині, мешкають 16 людей, двоє з яких — діти. Там є 11 хат і тільки одна з них пустує. У селищі немає церкви, школи чи амбулаторії — тільки один магазин, який у своїй хаті облаштувала місцева жителька. Овочі та фрукти люди вирощують самі. Оскільки утримують худобу, то мають молоко, сметану, сир і м'ясо. А за всім іншим їздять понад п'ять кілометрів до сусідньої Маняви — села, в якому мешкають понад 3500 людей. Натомість Бойки з шістнадцятьма жителями залишаться зі статусом селища.
Чому Бойки здобули такий статус та як селище живе восени — у матеріалі Суспільного.
«Манява починалася із Бойків»
Гірське селище Бойки належить до Солотвинської громади, що в Івано-Франківському районі. У ньому мешкають 16 людей, хоча зареєстровані 49, розповіла староста Галина Вінтоняк.
«Фактично селище Бойки — це перше поселення, ще Маняви не було. Манява починалася із Бойків. Там завжди люди займалися вівчарством, скотарством, завжди собі плели шкарпетки, шили різні безрукавки, светри. Там люди дуже працьовиті. Фактично люди і далі живуть так, як жили давним-давно», — розповідає староста села Галина Вінтоняк.
Вона додає, що зараз Бойки — це фактично одна вулиця, яка належить до Маняви. Втім юридично мають статус селища.
«Напевно, через те, що тут колись було більше людей, працювало лісництво, тут вели лісорозробку. Постійно був рух і виглядало воно так, як селище», — говорить жінка.
Єдині діти на все селище
Онуки Галини Верхоляк — Ілля та Анастасія — єдині діти у селищі Бойки. Іллі — 12 років, він навчається у сьомому класі, а Насті виповнилося п'ять.
— Я ходжу у садочок на підготовку, старша група. Мені подобається, я вже там познайомилася з дітьми.
— Далеко тобі до того садочка йти?
— Ні, ми на автобус ідемо.
Щоб дістатися до школи та садочка, Ілля з Настею йдуть два кілометри пішки, а далі сідають у шкільний автобус, яким треба проїхати ще орієнтовно три кілометри.
«Ну та й ходжу собі кожен день, звик вже. Як більше книжок, наприклад, у середу, то трохи вже важко, але вже звик», — говорить Ілля.
Діти кажуть, що у селі не сумують: грають у футбол, у хованки, квача та інші ігри, мають доступ до інтернету, а окрім того, постійно допомагають старшим по господарству.
— Обходжу худобу і йду з бабусею кролів годувати. І ще сама пускаю курей з курника. Помідорки збираю.
— Настя, а коли ти кажеш, що обходиш худобу, то що ти маєш на увазі?
— Я стою собі біля баби. Я й корови не боюся.
— Але й пасеш її , правда?
— Пасу з бабою.
Ілля допомагає дідусеві з дровами, ловить рибу, яка є у їхніх ставках, та будує свою власну хатинку на полі.
«Корова забезпечує і себе, і нас»
Галина Верхоляк тримає двох корів, курей та кроликів. Колись мала й двох поросят.
«Ой, в мене тепер рекорд — дві корови, що вже мало де може бути. Свій косар є, то ще тримаю. Чоловік косить, та й заради чоловіка я й тримаю дві корови», — розповідає жінка.
Корову Зоряну Галина Верхоляк купила у Бистриці, їй — п'ять років, а Калині, яку придбала у Гуті, — вісім. За один раз її корови дають приблизно 12 літрів молока. Його продають місцевим або ж здають перекупникові.
«Я ще не пенсіонерка, по здоров'ю ще таке — чуюся. Ну і немає чим інакше зайнятися. Прибуток є до хати. Та й цікаво. Ми на цьому живемо. Бо де заробити? Немає де заробити, а так є дохід. Корова забезпечує і себе, і нас», — говорить Галина Верхоляк.
«Потрошки зменшуються Бойки. Одно, що є атмосфера у нас така, що спокійно»
Разом з онучкою вони доглядають курей, а також трьох кроликів.
«Ніхто не хоче ходити біля цих кроликів. Раніше було і більше, але тепер вже не треба нам. То є так, що і здихають, вигодуєш то, а воно здихає, вся праця йде в біду», — каже жінка.
Настя розповідає, що має двох улюблених кролів, а третій — небезпечний.
«У мене два улюблені, бо я їх годую. А от кролиці не даю їсти, баба дає, бо та кролиця мені надоїла, вона мене може вкусити за пальці, така хитра. Але ще не вкусила жодного разу», — говорить Настя.
Галина Верхоляк вирощує картоплю, буряк, моркву, цибулю, часник, перець, баклажани, а у теплицях — помідори.
«То трошки для себе, аби діти свіже їли, цього року помідори щось не дуже, але є. Перчики — сорт нормальний такий, рясний дуже, всякі кольори. І ротундаСорт солодкого перцю у мене є», — каже жінка.
Галина Верхоляк — родом із Маняви, у Бойках живе 36 років. Переїхала сюди, коли вийшла заміж.
«Отак і живимо по-сільському. Файно, бо природа, чисте повітря й краєвиди. Добре, що є двоє внучат. Аби були здоровенькі. Хоча колись у кажній хаті були діти. По двоє, по троє. Та й були. Отак потрошки зменшуються вже Бойки. Одно, що є, атмосфера у нас така, що нам спокійно. Хоч далеко йти, але ми вже собі попривикали», — говорить Галина Верхоляк.
«Я корову тримаю, бо хочу працювати, просто сидіти без нічого не можу»
Сусідка Галини Марія Приймак також тримає корову. Кореспонденти Суспільного зустріли жінку, коли вона косила свіжу траву, щоб ввечері погодувати свою Рябінку.
«Та то всі косять: і чоловіки, і жінки. Ну, а що? От, наприклад, чоловік на роботі. І хто буде косити? Корова не буде голодна», — каже Марія Приймак.
Корові — три роки. Доїти її треба тричі на день, й можна отримати орієнтовно 17 літрів молока.
«Складно утримувати корову, бо треба все самому робити, заготувати. Та в принципі колись так само було з коровою. Ну але інакшої роботи тут в нас немає. Та й треба виживати. Я її тримаю, бо хочу працювати. Пенсія маленька. Чоловік має велику пенсію, що нам би вистачало, але просто сидіти без нічого не можу», — каже жінка.
«У нас — все своє, "привозне" тільки зерно»
Марія Приймак вирощує на городі, як вона каже, «весь борщевий набір» — картоплю, буряк, моркву, цибулю, а також має теплиці, у яких вже достигли різні сорти помідорів. Має також яблука та виноград. Всі інші харчі їм двічі на місяць привозить «автолавка».
«У нас — все своє, "привозне" тільки зерно. Приїжджає сюди машина і привозить все: і макарони, і цукор, все. Хліб я печу сама. Ну, а так у нас машина є своя, що ми собі раду даємо. Ми сіли, поїхали, коли треба і за чим треба, з тим проблем нема», — пояснює жінка.
Щоб добратися до селища Бойки, потрібно переїхати гірську річку. Цьогоріч вона дуже обміліла, тож труднощів із доїздом немає. Коли ж випадають сильні дощі і річка розливається, місцеві нікуди не їздять і перечікують два-три дні, поки вода спаде. Однак такого, кажуть, давно вже не було.
«З ліків ми стараємося мати все, а як вже так дуже потрібно, то "швидка" приїжджає. І сімейний лікар приїжджає, і якщо вже якийсь крайній випадок, то приїжджають і з Богородчан, з Солотвина. Дорога нормальна ще. Коли були зливи, був такий випадок, що померла тут людина, то чотири дні лежала, бо не було як перевезти. Але то давно було, десь років 20 тому. Бо тоді були дуже зливні дощі. А тепер уже ні, тепер посуха всюди. Немає в нас тих повеней вже», — говорить Марія Приймак.
«Газ тільки до центру Маняви "дотягли", а сюди — ні. Ми — з дровами»
Марія Приймак живе із своїм чоловіком. Вони мають трьох дітей, однак всі переїхали за кордон. Із своїх двох хат подружжя мешкає у меншій, бо там затишно, а ще її легше опалювати. У селі газу немає, тож запасаються дровами.
«Дрова заготовляємо, щоб топити пічку, грубку. Газ у нас тільки до центру Маняви "дотягли", а сюди, по горах — ні, ми — з дровами. Відключення нам не страшні, одне, що світла немає, але у нас є лампа, антикваріат. Та й так займаємося, так живемо тут. Далеко, але жити можна. Живемо, не тужимо», — каже Марія Приймак.
Оберіть Суспільне Івано-Франківськ в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах
