Їх привела в Україну війна, та вони знайшли тут другий дім. Хтось залишив дітей за океаном, хтось взяв до рук зброю, незважаючи на інвалідність. А хтось втратив здоров'я у гарячих точках, рятуючи на Донеччині з-під обстрілів цивільних. Анна, Ейпріл й Едвард — троє іноземців, яких об’єднала небайдужість та любов до України. До третіх роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну розповідаємо їхні історії.
Бельгійка Анна Тату — військовослужбовиця 505 окремого батальйону морської піхоти. Вона — операторка дрона. В Україні воює на протезі, каже, в рідній країні в армію не взяли через інвалідність. Захищати українців, говорить, для неї — це честь.
Єдине, що я знала про Україну раніше, це тільки Чорнобиль. Для мене приїзд до України —це, як знайти частину своєї історії. А кілька місяців тому я дізналася, що мій дідусь народився в Запоріжжі. Так я дізналася, що і полячка, бо народилась у Польщі, і я — українка. Тож, можливо, це моя кров привела мене сюди.
Минулого року в лютому я лежала в госпіталі. Коли я проводила евакуацію військовослужбовців, я занесла інфекцію в ногу. Був сепсис. Ніхто про це не знає, але я була в комі 25 хвилин, я мала померти. Але я вижила і продовжую працювати.
Я хочу захистити інших людей і допомогти їм. Я маю робити це, бо ми не знаємо що буде в майбутньому. Путін ніколи не зупиниться тільки на Україні, він продовжить.
Англієць Едвард — в Україні не воює, а волонтерить. Він член у складі евакуаційної команди ГО "База UA". Українцям Едді, так його називають друзі, допомагає з осені 2022-го. Його біле евакуаційне авто у Покровську 30 січня стало мішенню для окупантів — чоловік втратив руку і ногу. Та не збирається залишати країну після поранення.
По машині двічі били раніше, тож це третій раз. За кілька тижнів до Різдва машина була перед Шевченко, і в неї влучили два дрони. Тобто машина була ціллю.
Це не може бути описано інакше, як воєнний злочин. Думаю, це змусить людей усвідомити, з чим ми маємо справу, тому що люди не знають. Люди на заході — вони не знають, що таке Росія.
Мій мозок в порядку, моє тіло в порядку. Я правша, а це лівий бік, так що це добре. Навколо мене неймовірні люди. Я так полюбив цю країну! Я залишаюся тут жити. У мене сім’я тут, в Україні — дружина і донька. Тож це — мій дім.
З волонтерства починала свою допомогу Україні і канадка Ейпріл. Та згодом вирішила долучитися до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Вдома жінка залишила трьох дітей: найменшому шість років, старшому — 14.
Я залишила дітей вдома, бо я щиро вірю, що те, що ми робимо тут - важливо для їхнього майбутнього.
Тепер я добре розумію, що справа не в тому, як ти помреш, а в тому, як ти живеш. Ми з усіх сил стараємося битися тут, а багато людей тікають, але це лише виграє вам час. Час до того, як ця ракета влучить у вас чи вашу родину, час до того, як вас заберуть на передову, чи ваших синів, чи щось інше. Ми всі боремося тут за вільний час інших. Кожен із цих людей.
Тепер Ейпріл — медикиня на псевдо "Бабця". Каже, її позивний викликає у побратимів усмішку — а на війні це вартує багато.
Якщо тут переможе Росія, нас турбує не тільки вона. Всі диктатори на Землі спостерігають за реакцією світу, реакцією людей і нашою здатністю забувати, що ці речі відбуваються, тому що це не доходить до нас.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
