Роман та Владислав — батько і син, нацгвардійці, разом служать на Донбасі. Батько — більш досвідчений боєць, захищає Україну з 2015-го, він вчить сина тонкощам військової справи. Владиславові 21 рік, він пішов до лав Нацгвардії на самому початку вторгнення. Служить медиком, евакуює поранених з передової. Одного разу довелось допомагати після поранення і батькові. Суспільне розповідає історію гвардійців.
Роман — харків’янин. Чоловік розповідає: пішов служити за мобілізацією у 2015 році, рік потому попри демобілізацію повернувся на службу, а у 2017 році пройшов відбір батальйону спеціального призначення "Донбас".
Військовий має 15-річну доньку та двох синів. Молодшому влітку буде п’ять років, старшому — Владиславу 21 рік.
Разом батько і син нині боронять східний фронт.
"Він у мене дуже патріотично вихований. Тож буквально на наступний день після початку війни він, за власним бажанням, прийшов до мене і сказав: “Або ти мене ведеш до себе, або я буду шукати щось сам". Тож я не міг йому відмовити. Дуже радий, що він зі мною. Хоча хвилююсь за його здоров’я, життя, як всі нормальні батьки", — розповідає Роман.
Від цивільного медика до військового
Син Романа — Владислав має медичну освіту, тож, каже, був впевнений: у військо його візьмуть. Молодий чоловік закінчив медичний коледж і навчався у Донбаському інституті техніки та менеджменту. Планував після завершення допомагати бійцям реабілітуватись.
"Приблизно о 5 годині ранку мене розбудили вибухи, я зрозумів, що почалася війна. Одразу 24 зранку я батьку зателефонував і сказав йому: почекай, я скоро буду. Сказав йому: або ти допоможеш мені вступити в батальйон “Донбас”, або я піду до тероборони, або в збройні сили. Бо медична освіта в мене є, я був впевнений, що в мене не буде проблем з вступом до війська", — згадує він.
Деякий час він навчався, розповідає військовий медик. Перший бойовий виїзд був у Харківській області, під час контрнаступу Сил оборони, каже вперше зіткнувся із тяжкими пораненнями.
"Хто б що не казав, але те, чому нас навчали в коледжі, трошки відрізняється від того, що відбувається на полі бою. Це важко і не важко одночасно. Якщо це евакуація з лінії зіткнення, то майже ніякої допомоги не надається прямо під час евакуації з лінії фронту. Ми підскочили, швиденько забрали пораненого і швиденько покинули сектор обстрілу і ведення бойових дій, і десь на відстані кілометра-півтора надаємо допомогу більш кваліфіковану, щоб не наражати себе на небезпеку і не наражати пораненого на небезпеку", — розказує медик.
"Цивільна медицина від тактичної дуже відрізняється".
На його думку, дуже важливо вміти оцінити ситуацію і швидко прийняти рішення — і щодо власної безпеки, і щодо допомоги пораненому.
"Був такий випадок: була евакуація одразу трьох важких поранених. Вівся бій, буквально 400 метрів до передових позицій. І ми по-сміливому залетіли на трьох машинах, забрали трьох важких поранених і так само швиденько полетіли звідти. Це постійний ризик", — пригадує гвардієць.
Каже, із батьком постійно спілкується. Спочатку той допомагав йому "зрозуміти всі ці армійські приколи, фішки, де які особливості у спілкуванні з людьми", але зараз відчуває не тільки батьківську — братерську підтримку у підрозділі.
"Звичайно, хвилюєшся за нього, бо робота в нас кардинально різна. Він може бути на позиціях, на чергуванні бойовому. А мені залишається сидіти і думати, щоб наступним був не він. Так вже вийшло, що одного разу був він", — розповідає Владислав.
Поранення батька в лісах під Кремінною
Роман — воював на різних ділянках фронту. Стояв у Рубіжному та Попасній, обороняв Барвінкове, брав участь у звільненні Куп’янська. Поранений був у Луганській області в лісах біля Кремінної.
"Російські війська на той час, отримавши велику перевагу в людях, намагалися нас вибити з наших позицій. Кожного дня по 10-12 годин йшли стрілкові бої, працювала артилерія. Як з нашого боку, так і з боку противника. Були дуже напружені бої, дуже. Це мабуть найважчі часи були для наших військовослужбовців. Я дуже гордий, що я зміг взяти участь в цьому", — каже гвардієць-батько.
За його словами, бої в лісі потребують особливої пильності — дистанція дуже невелика, супротивник може підійти чи не впритул.
"В лісі вже більше ніж за 50-70 метрів дуже важко щось побачити. Тому особливо коли проходить якесь накопичення супротивника, наші хлопці, пілоти, постійно спостерігають з повітря за якимись там прогалинами. Бо щось пропустити — буде біда. Дерева все перекривають, навіть щоб гранатометом скористатися, потрібно великі зусилля докласти", — каже гвардієць.
"В лісі дуже важко вести бій. Можуть за 50 метрів обійти і підійти впритул".
Поранили Романа під час ротації, коли група під його керівництвом заходила на позиції. Почався танковий обстріл, Роман та ще один боєць були поранені.
"Мені поранило кисть, коліно. Хлопцю поранило теж руку. Йшли своїми силами на евакуацію. Медик, який мене евакуйовував, був інший (не син — ред.). Але син приїхав одразу. Перевірив, що у мене все ціле, руки-ноги на місці. Сказав, щоб я був обережніший. Допомагав: поки мотали ногу, він мотав мені руку", — згадує батько.
"Люди заходили на позиції, батько як старший загнав хлопців в укриття, а сам сів поруч, з самого краю. І так вийшло, що тих людей з краю як раз і поранило. Я дізнався, що це він, саме коли він вийшов з евакуаційного автомобілю. Коли він вийшов з машини, я зрозумів — ну ось, прилетіло. Я був дуже радий, що він не сильно постраждав. Були пошкоджені пальці і осколок на виліт в коліно", — додає син.
Інша війна
Роман, який воює з 2015 року, порівнює бої тоді й нині, каже, війна геть інша:
"В 2015-му вирішувала все піхота та маневр. Ми не були так залежні від артилерійської підтримки. А зараз артилерія — це сила. В 2015-му році були обстріли, мінометні, артилерійські, але не було цих тисяч снарядів, коли ти постійно під обстрілами, коли руйнуються цілі міста, деревні".
"Це жах, коли такі варварські бойові дії ведуться, коли руйнуються цілі міста".
Обидва і батько-гвардієць, і гвардієць-син мають плани на майбутнє. Молодий чоловік готується використовувати бойовий досвід в реабілітації військових.
"Для майбутніх психологів, реабілітологів буде важливо отримати військовий досвід. Набагато простіше поділитися своєю проблемою та набагато легше спілкуватись військовим з людиною, яка пройшла ті ж самі випробування. І розуміють, як це було. Цивільній людині набагато важче відкритись", — вважає він.
21-річний воїн планує одружитись після війни і зараз збирає на нову квартиру, адже житло зруйнували обстріли. Але після, після перемоги, додає він.
Батько не збирається йти зі служби:
"На море хочу після перемоги. А так буду продовжувати служити, скільки є сил. Потрібно буде ще багато-багато ладу наводити. Навіть якщо завтра закінчиться війна, дуже багато буде справ у спецназу, поліцейських, СБУ. Дуже багато буде роботи на жаль, але її потрібно буде виконувати".
Читайте також історії оборонців
"Пікассо" створює картини на фронті. Боєць Луганської тероборони малює портрети побратимів
"Хочу бути у звільненому Сватовому скоріше за всіх". Капелан з окупованого міста на Луганщині — на передовій
"Просто горіли всі, хто живцем, хто не живцем". Історія "азовця" Микити Шастуна, який вижив під час теракту в Оленівці
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
