Дев’ять років тому, 13 березня, у Донецьку проходив мітинг за єдину Україну, з українськими прапорами на центральну площу міста вийшли близько 10 тисяч людей. По інший бік стояли прихильники так званої “руської весни”, які під кінець акції напали на тих, хто вийшов підтримати єдність країни. За офіційними даними, людина загинула одна людина: Дмитра Чернявського зарізали у натовпі. Володимир Фомічов, учасник донецького Євромайдану та проукраїнських мітингів, був свідком цих подій. За свою громадянську позицію він був незаконно ув’язнений терористичним угрупованням "ДНР", пройшов полон окупантів і був звільнений у 2017 році. Про події у Донецьку весни 2014-го Суспільне публікує його спогади.
— Я був тоді студентом Донецького національного технічного університету, мені було 20 років, брав участь у різних мітингах донецького Євромайдану, які відбувалися з листопаду лютий 2014-го, а потім у частині мітингів за Україну. Це була моя основна діяльність в Донецьку того часу.
Я був звичайним учасником, на деякі я приходив, на деякі не приходив, як виходило. Насправді я відчував вже, коли простояв всю зиму на Майдані, відчував таку невелику втому.
Навіть в Донецьку стояв дух революції. Звичайно, що хотілося взяти участь саме у цих мітингах, які були дуже важливими для міста, регіону, країни.
Можливо, в наших регіонах не дуже багато людей виходили на мітинги Євромайдану. Але ми розуміли, що, можливо, наша позиція щось змінить в Україні. Може, не в нашому регіоні, але в Україні точно.
На Донбасі була особлива траєкторія розвитку. Адже мітинги Євромайдану мали політичну історію. А можливо, не всі мешканці Донецька були прихильники євроінтеграційного курсу, бо не всі розуміли навіщо виходить Євромайдан. І можливо, частково це наша помилка, хоча така була ситуація.
Але на мітинги за єдину Україну збиралося більше людей, які і не були на Євромайдані. Вони підтримували те, щоб Донецька область була частинної України, щоб Донбас був частиною України.
Акція 5 березня 2014 року
Коли я прийшов 5 березня на перший такий мітинг, побачив доволі різних людей.
Не думав, що буде так багато людей і не розумів, коли організатори заявили локацією площу Леніна в центрі міста. Зазвичай це площа була — для мітингів "Партії регіонів", а не для мітингів щодо якихось цінностних речей, наприклад, як мітинги за державу.
Тоді зібралося 10 тисяч людей, для Донецька, в принципі, дуже багато, бо люди в Донецьку не вирізнялися якоюсь великою соціальною або політичною активністю. Те, що ми побачили 10 тисяч людей, які вийшли за Україну в Донецьку, для нас було відкриття.
Це були як працівники шахт, так і креативний клас Донецька, багато людей, що приїжджали з навколишніх міст — Авдіївка, Макіївка, Горлівка, Мар'їнка (якої вже немає). І всі вони хотіли, щоб Донецьк був Україною.
Міліція у Донецьку навесні 2014-го року
Міліція фактично відсторонилася від подій в місті. Тоді, весною, міліції не було. Вони, наприклад, прийшли на мітинг 5 березня, поставили свої кордони і робили вигляд, що вони роблять охорону цих кордонів.
Але насправді, коли починалися сутички, коли сторона, яка хотіла від’єднання Донецька від України, починала на нас нападати, міліція не брала участі взагалі. Вона не намагалася зупинити щось. Єдине, що можна сказати: якщо ти стояв поряд з працівником міліції, була велика імовірність, що тебе не будуть бити.
Пам'ятаю один з мітингів. Міліція поставила кордони між нами. Ми були ближче до Головпоштамту, а інша частина — сепаратисти — ближче до пам'ятника Леніну. І коли мітинг пройшов, всі виступили, сцену почали розбирати, міліція просто зняла кордони та пішла.
На нас одразу накинулись. Це було звісно несподівано, хоча якісь агресивні наміри вони виявляли одразу.
Для Донецька це була така дуже не типова історія. Місто не було заполітизованим містом, і навіть мітинги опозиції проходили, зазвичай, малочисельно і більш-менш тихо. Не було такого агресивного намагання зірвати.
Я не знав, що його будуть розганяти. У мене не було жодного плану відходу. Коли мітинг закінчився, єдине, що ми змогли вчасно зробити: просто спуститися з площі Леніна вниз в бік набережної піти. Не було жодного плану відходу, мені дуже пощастило, що я обрав йти на набережну, бо ті, хто пішли, наприклад до Головпоштамту, то там їх зустрічали не дуже радісно.
Потім в принципі міліції не було в місті: вони фактично в якийсь момент зникли. Зникли в Донецьку, зникли із навколишніх міст. Перестали патрулювати вулиці, перестали кудись ходити.
Десь в травні, патрулюванням вулиць в регіоні вже займалися ополченці. Вони тоді не знали, кого обрати. Як і частина політичного класу Донецька чекали: що буде. Частина людей просто чекали, хто переможе — того виберуть. Міліція також чекала.
У нас були кілька допитів після подій на Майдані. Нас викликали в міліцію в районне Ворошилівське управління, щоб ми сказали, хто на нас чинив напади під час Євромайдану. Я спілкувався з цими правоохоронцями. Вони також казали, що, може, там Росію треба, може, там зарплати вищі або ще щось, і вони чекали.
Звичайно, що якоїсь позиції вони не показували, не хотіли з нами сваритися і не хотіли сваритися з українською державою. І з сепаратистами не хотіли сваритися.
Потім стало зрозуміло, що Донецьк Україною не контролюється, — і вони повністю перейшли на сторону сепаратистів. Буквально в один день з'явилась "Поліція Донецької народної республіки". Там сто відсотків було місцевих, давайте будемо відверто дивитися правді в очі. Хоча і були якісь люди з Росії.
Смерть Дмитра Чернявського та Володимира Рибака
Те, що було потім, було, звичайно, для мене шоком. Коли вбили Дмитра Чернявського. Я Дмитра знав фактично з 2010 року. І для нас всіх було шоком.
Наша, умовно скажемо, громадянська тусовка, громадський актив — люди, які займалися громадським активізмом в Донецьку, — була не дуже великою. Ми один одного всі знали. І те, що коли вбили одного з наших людей, — це дійсно був шок, тому що я особисто був до цього не готовий. Я не був готовим, що ми це все побачимо, переживемо.
Для мене особисто більшим шоком було, коли в Горлівці вбили Володимира Рибака, бо ми теж його знали, і він завжди допомагав донецькому Євромайдану з Дмитром. Я був знайомий з ним не близько, але все одно, коли вбили Дмитра, потім Володимира Рибака — це дійсно був шок. І ми не розуміли що буде далі.
Тоді ще здавалося, що Донецьк буде Україною. Може, ми якось це все переживемо.
Останній проукраїнський мітинг 2014 року у Донецьку
Потім був мітинг в кінці квітня, коли на нас теж напали і побили більшість учасників проукраїнського мітингу. Це був останній проукраїнський мітинг тоді в Донецьку.
В кінці квітня стало зрозуміло, щось було не так. Ми сподівались, що не вдасться організувати референдум, але вони його організували. Люди на референдум пішли і багато. Також багато вчителів шкіл брали участь в організації референдуму. Це — реалії.
Моє внутрішнє відчуття було трохи песимістичним. По-перше, була втома після донецького Євромайдану, тому що ми там три місяці відстояли. А, крім того, у нас тоді не було розуміння: ми фактично стояли з прапорами, а на нас кинулися з дубинами. Я, наприклад, був собі звичайним студентом і, можливо, не дуже розумів, що треба у цей момент робити.
У мене взагалі не було відчуття, що влада повинна була втрутитись. В мене питання в середині квітня до влади взагалі не було: вони намагались з кимось домовлятись. Що ще робити? Фактично було таке відчуття, що нас вже немає.
Влада повинна була щось зробити, що можливо. Але не Тарута (тодішній очільник Донецької обласної адміністрації - ред.), тому що він адміністративний чиновник. А ще була правоохоронна вертикаль, був голова міліції Пожидаєв, який проігнорував все, що відбувалось.
Фактично країна була після Майдану і було нічого незрозуміло. Уряд Яценюка був, за нього проголосувала Верховна Рада, але може його хтось міг не визнавати. Не було ще президента. Фактично, вертикаль була зруйнована, вона будувалась по новій. Згадайте і Запоріжжя, і Миколаїв, і Одесу, і Харків, де були якісь мітинги сепаратистів. Але ці області були далеко від кордону, там трохи пощастило. Я думаю, що щоб було багато різних нюансів про яке сподіваюся, скоро щось дізнаємось.
Я виїхав десь ближче до вересня. Інші виїжджали ще раніше. Я не був якоюсь великою фігурою, і я собі дозволив там бути десь до осені. Потім фактично влада стала інша, нема чого було чекати. Я вирішив: залишаюся вірним державі Україні — і все: виїхав звідти.
Арешт терористами "ДНР", полон та звільнення
А потім так вийшло, що коли я заїхав до батьків в кінці 2015-го року, хтось мене здав працівникам державної безпеки, і мене заарештували.
Вони прийшли в квартиру, провели обшук, заарештували та повезли до себе в "МДБ"Володимира Фомичова полонили 4 січня 2016 року в окупованій Макіївці.. Мені пред’явили незаконну участь в екстремістських організаціях і незаконне зберігання зброї.
У мене був полон, може, і в кращих умовах, я думаю. Я був півтора року в СІЗО на Кобозєва. І потім я був півтора року в колонії в Горлівці. А інші були в "Ізоляції". Я так розумію, що "Ізоляція" в 2016 році, коли мене арештували працювала, і мене могли теж посадили в ізоляцію, але посадили в СІЗО.
Суди, звичайно, були за законами "Донецької народної республіки". У них була судова система така гібридна російська, більше така україно-радянська сказав би, ніж російсько-українська. Там був кримінально-процесуальний кодекс 1961 року Української Радянської Республіки і по ньому судили всіх.
Що буде обмін, зрозуміло стало десь 25 січня 2017 рокуВолодимира Фомичова звільнили 27 січня 2017 року., коли типу по радіо сказали, що домовився Порошенко. Ввечері мене провели у спеціальну частину, підписав документи. Мені показали, що Захарченко мене помилував, якого вже нема в живих, на наступний день мене вивезли в СІЗО, а потім через день мене вивезли на підконтрольну Україні територію.
Чи варто було виходити чи не варто? Я завжди задаю собі це питання. Чи правильно зробили? Чи треба було виходити? Але, знаєте, з кожним разом все одно думаю: інакше не можна було зробити — це наша держава. Я в ній народився і є громадянином. Незважаючи на те, що моє рідне місто зараз нам не підконтрольне, і невідомо, чи воно буде під контролем України — колись можливо, можливо ніколи, можливо, воно буде стерте з лиця землі, як Волоноваха чи Мар’їнка. Багато міст просто вже не існує, у які в дитинстві могли кудись поїхати. Можливо цього міста теж не буде, але залишається наша держава. Може, це — найголовніше.
Читайте також
День пам'яті Небесної Сотні. Визнані і невизнані герої з Донеччини
Справа розстрілів на Інститутській: суд почав слухати виступи потерпілих і родичів
Справи Майдану: у кримінальних провадженнях закінчуються строки давності — ОГПУ
"І якби знав, що розпочнеться війна, все одно пішов на Майдан". Дев’ята річниця Євромайдану: спогади луганчанина
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
