Ельдар Менумеров понад 2,5 роки перебував у російському полоні. Чоловік боронив Маріуполь, де потрапив в оточення військ РФ. 14 вересня чоловіка обміняли. Увесь цей час його повернення чекали дружина та донька.
Про очікування, боротьбу та плани — в інтерв'ю Суспільному розказала його дружина Олена Менумерова.
Понад 2,5 роки Олена Менумерова чекала з російського полону свого чоловіка. Родина проживала в Маріуполі. Жінка з донькою виїхали з міста в перший день повномасштабної війни, а Ельдар залишився його боронити. У квітні чоловік потрапив в оточення та опинився в полоні.
Перші пів року, розповіла Олена, взагалі нічого не знала про Ельдара — далі звістки отримувала від його побратимів, які поверталися з полону. 14 вересня чоловіка обміняли. Олена розказала: мріяла, аби він повів доньку в перший клас, але трохи не встиг. Зараз на військового чекає реабілітація.
Як почалася повномасштабна війна для чоловіка та як потрапив в російський полон
Ельдар потрапив до полону 12 квітня з заводу Ілліча. Вони намагалися пройти на прорив, але нічого не вийшло. Деяка частина групи дійшла до своєї мети на Азовсталь.
Він зателефонував 12 квітня о 9-10 годині, й сказав. що вони в оточенні і їх беруть в полон. На фоні я чула, як його побратими телефонували своїм сім’ям.
Десь до 16-16:30 ми з ним ще розмовляли, а потім сказали, що вже прийшли за ними. Сказав, щоб берегла себе та донечку і ми з ним попрощалися. Коли він потрапив до полону, навіть тоді я ще була оптимістично налаштована. Я думала, що тоді їх до Оленівки відправлять, вони там фільтрацію пройдуть і їх повернуть. Але цей місяць затягнувся на 29 місяців. Почалося наше безкінечне очікування.
Спочатку місяць, два, пів року, рік, півтора, і ось майже 2,5. Тяжко було, але йому ще тяжче. Ми чекали разом з його батьками, братом та донечкою. Ходили по акціях, мітингах, телефонували в різні інстанції — взагалі робили все, що можна і не можна.
Чи були звістки від Ельдара та, чи знали ви про його стан
Перших пів року взагалі не було ніякої інформації про нього. У вересні 2022 року, коли був великий обмін, там понад 200 людей обміняли, його побратим вийшов на зв’язок. Це взагалі була перша звісточка. Повідомив його місцезнаходження, його фізичний та психічний стан. Тоді це було, як сонечко поміж похмурого дня.
Потім, коли його з одного СІЗО в інше перевозили, ця інформація також була від побратимів, яких звільняли з полону. Вони одразу телефонували, розповідали про його стан, мрії, що він їм там розповідав, як він сумує. Ось ця підтримка та переживання через них, ним була передана.
Перше, що ми зробили, коли чоловік повернувся, — зателефонували всім родичам та повідомили про його побратимів, з якими він там сидів. Я йому кажу: "Ти розумієш, що ці повідомлення, які ти чекаєш, а потім вони з’являються — це мотивує більше та дає сили на життя?".
Я знала про його фізичний стан — все. Коли в нього боліли ноги, чому вони боліли, що було з головою, куди його забирали, куди його привозили.
Психологічний стан набагато важчий, ніж фізичний. Я знаю, як він кохає мене та нашу донечку, він завжди за нас хвилювався. Він через це сходив з розуму.
Як пояснювали дитині, де перебуває тато
Коли Ельдар потрапив до полону, Діані 1 квітня виповнилося чотири роки. Спочатку вона знала, що тато скоро приїде. А коли вже пройшов великий проміжок часу, то казали, що тато на роботі. Вона знала, що війна, вона дуже плакала, бо його сильно їй не вистачало. Але ж я від тата їй намагалася щомісяця передавати якісь подаруночки, записочки. Вона на ніч подумає про якусь іграшку, а тото в нас чарівник і на ранок їй клав.
Я старалася компенсувати їй і маму і тата. Вважаю, що хоч матеріально я змогла їй замінити його. Коли вона лягала спати, то складала ручки в молитві та казала: "Боженька, зроби так, щоб наш тато повернувся".
Вона розуміла все. Я навіть коли просто сиділа та плакала, вона підходила та обіймала мене — нічого не запитувала. А пізніше вона каже: "Мамо, це через тата ти плакала? Все буде добре, він приїде з роботи, ми його дочекаємося".
Чи знали про його обмін напередодні повернення
Я була впевнена, що він у вересні буде вдома. Потім він мені розповідав, що йому також наснилося, що він у вересні буде вдома.
І ось коли в п’ятницю 13 вересня був перший обмін, я думала, що він тоді буде. Але його не було. Я побачила на тому обміні знайомі обличчя. Я засмутилася, що не було чоловіка. Але 14 вересня його обміняли.
Вже зранку пішли чутки, що це обмін. Я зранку випила свої заспокійливі пігулки й ми з дитиною поїхали у справах. Потім повернулися і зателефонувала братові, аби запитати, чи немає в нас гарних новин. А він мені: "Та поки немає". Я почула в його голосі занепокоєння.
Коли обмін пройшов, я йому двічі телефонувала, й він не відповідав. Потім вони перетелефонували нам. Його брат також працює в цій сфері, він поїхав на обмін, але за своїми підлеглими, і зустрів Ельдара. Я взяла слухавку і в мене не було ні сліз, ні слів, нічого не було.
Донечка наша Діана, коли побачила тата, в неї істерика маленька була. Вона почала плакати, вона взагалі нічого не зрозуміла. Він почав її заспокоювати, що все добре і він вдома. Перше, що вона йому сказала, що на роботу його більше не відпустимо.
Якою була перша зустріч з чоловіком після повернення з полону
В суботу його повернули, а в неділю поїхали до нього, і ще тиждень я ходила та не вірила і він не вірив. Казала: "Ущипни мене".
І коли я вже через тиждень поїхала до нього, ось лише тоді прийшло усвідомлення, що він вже вдома. Ми ходимо разом, тримаємося за руки, дитину повели в школу. Я заплющую отак очі та кажу, що це те, про що я мріяла.
Чи донька занотовувала своє життя для тата
Кожен день ми знімали відео, привіти для тата, і фотографії. Вона там майже кожен день малювала йому листівки. У нас така стопка листівок та фотографій. Він приїхав та все передивився. Навіть відео, де він два місяці в полоні і вона ще маленька без зубів погано розмовляє: "Татусь, я тебе так чекаю!". Йому важко було це все передивлятися, сльози на очах.
У вересні цього року вона пішла в перший клас. Ми дуже хотіли, щоб з татом. І він казав, що про це мріяв. Але трішечки, на жаль, запізнився. Але нічого, він її вже в школу зводив. І ще в нас тих перших вереснів буде дуже багато.
В чому важливість акцій на підтримку військовополонених
Ми стараємося кожну акцію на підтримку військовополонених відвідувати. Ми ходимо всією сім’єю, друзі мої ходять, всі нас підтримують. Я вважаю, що треба на них ходити, нас чує суспільство, нас бачать люди.
Чоловік не знав про ці акції. Він коли приїхав та все це побачив — він був вдячний, шокований, що їм там у полоні одне розповідали, а тут за них так боряться.
Їх там так налаштовують, що вони нібито нікому не потрібні, що ніхто забирати їх не буде, що обмінюють лише якісь одні підрозділи, а не їх. Тобто, психологічно вони їх добивають максимально.
Які ваші подальші плани
Зараз він проходить реабілітацію. Вона займе достатньо часу, бо багато питань фізичних та психологічних. Але і це ми пройдемо також.
У Діани плани на тата — вона хоче йому показати свій садочок, який закінчила. Свою гімнастику, на яку вона ходила, на танці, познайомити з усіма своїми друзями, з’їздити на озеро та море, на яке ми ще не їздили після Маріуполя.
У мене плани, щоб у нього все було добре зі здоров’ям. Скоріш за все, поміняємо місто. Діана дуже просить сестричку. Ми так і планували, що їй буде 5-7, у нас вже буде двоє дітей. Планів дуже багато.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
