Софія на позивний “Вишня” — парамедикиня добровольчого батальйону “Госпітальєри”. За словами дівчини, вона вісім років працювала кардіохірургинею у Львові. Після повномасштабного вторгнення хотіла приєднатися до лав Збройних сил України. Проте, за її словами, тоді не вдалося переконати чоловіків-військових хірургів залучити її до роботи на позиціях.
Суспільному Софія розповіла про гендерні стереотипи та роботу медика у зоні бойових дій.
Парамедикиня розповіла, що з листопада минулого року в складі добровольчого батальйону “Госпітальєрів” допомагала пораненим на Луганському напрямку. Нині — працює з медиками 128 бригади територіальної оборони в Донецькій області.
“Ми не самостійний підрозділ. Ми допомагаємо ЗСУ. Хлопці тривалий час на позиціях, вони втомлюються. Ми розвантажуємо їх і забираємо частину роботи на себе. З нами постійно тримають зв'язок, аби ми мали можливість при будь-якій нагоді виїхати на виїзд”, — каже Софія.
Жінка розповіла, що в “Госпітальєрах” пройшла не лише медичну підготовку, а й фізичну. Пояснила, що вчили як правильно евакуювати поранених з позицій.
“Я була в Серебрянському лісі та на Донецькому напрямку. Стріляти я вмію, але зброю не беру з собою, не вважаю, що вона мені потрібна”, — каже парамедикиня.
Софія розповіла, що обстріли на позиціях річ звична. Згадала свою першу евакуацію.
“Найголовніше зібрати себе в руки і розуміти, що ти маєш зробити максимум. Важливо не перебільшувати своїх можливостей. Варто розуміти, що ти тут не цивільний хірург, а ти фактично військова людина”, — каже Софія.
За словами парамедикині, критичних ситуацій у неї поки не було, але без труднощів не обійшлося.
“Складність була в доведенні того що, маленька дівчина може бути кардіохірургом серед чоловіків, але якщо ти працюєш, даєш результат — то потім тобі довіряють”, — пояснює жінка.
Софія розповіла, що навчалась у львівському медичному університеті імені Данила Галицького. Працювала в реанімації.
“У мене немає лікарів в сім'ї, але я завжди хотіла допомагати людям”, — говорить Софія.
Жінка каже, своє майбутнє бачить лише в Україні.
“Я хочу жити в Україні, спілкуватися українською мовою. Треба мати розуміння, що якщо паде фронт і не буде хлопців — не буде де будувати кар'єру. Я так не хочу. Не хочу шукати запасний план. Я хочу жити тут”, — каже Софія.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
