Сержант 92-ої бригади Сергій Пирогов називає себе піхотинцем, хоча постійно бере участь у штурмах позицій армії РФ. Говорить, що слово "штурмовик" звучить дуже пафосно. Під час відпустки після другого за останній рік війни поранення чоловік погодився поговорити з Суспільним про втрати, психологічні наслідки війни та чому близькі є кращими психологами для тих, хто повертається з фронту.
Про зворотний бік героїчного протистояння та життя після війни – в ексклюзивному інтерв’ю Сергія Пирогова Суспільному Дніпро.
З Сергієм ми зустрілися у його цеху. Раніше тут він виготовляв спорядження для активного відпочинку, зараз узявся за товари для побуту військових.
Згадує, як все починалося.
– Спочатку, це все ще було перед АТО. Тут була маленька кімнатка з ремонтом надувних човнів, матраців. А вже після повернення з’явилася ідея зробити щось своє. І почали над цим працювати. І на сьогодні ось що ми маємо. Розвиваю справу разом із братом, в нього свої ідеї, в мене – свої.
Наскільки вдається підтримувати виробництво під час війни та які обсяги?
– Весь цей час, все, що тут є це тримання на плаву, і пошук роботи для людей. І про себе вже не думаєш в цей час. Потрібно, щоб в людей хоч щось було. Поки що маленькі обсяги. Мені важко про це говорити, бо я постійно там, а цим займається мій брат. Поки що балансуємо між нулем та мінусом.
Восени Сергій із братом отримали грант на підтримку свого виробництва та переформатували його для військових потреб, розказує чоловік.
– Так, тепер виготовляємо баули, термомішки, матраци та ноші. Коли ти на фронті, то сам відчуваєш, чого не вистачає. Коли ми пішли в контрнаступ, у нас у кожного був штурмовий рюкзак. А наші речі були в машині, у вантажівці. І там наші рюкзаки. І скільки тоді був контрнаступ, десь три тижні. І були постійні дощі. І коли наш підрозділ відвели, ми побачили свої речі, вони всі вже згнили, відкриваєш рюкзак, а воно вже все запліснявіло, навіть нитки згнили. Довелося купувати наново багато чого. Так і виникла ідея виготовляти термомішки, які не промокають.
Сергію, зараз ти у відпустці після другого поранення. Що це був за бій?
– Така важка була ситуація, навіть згадувати немає бажання. Тоді нашу групу на виході вже …вони готувалися, що ми будемо виходити. І тоді нашу групу розбили – міцно крили артилерією. Три уламки ввійшли мені в лікоть, один в шолом. Я навіть на деякий час втратив свідомість, десь на хвилину, бо поруч було декілька вибухів (прям поруч), майже під ноги кидали. З-під обстрілів виходили з думкою: вже буде як буде. Десь 3-4 години повній темряві виходили, нам підсвічувала тільки арта, коли були вибухи. Ми були вдвох поранені, з нами ще був важкий хлопець. Мені пощастило – я вижив.
Але мій дуже близький друг загинув. Прямо поруч зі мною.
Як справляєшся з втратами?
– Складно відповісти. Дуже багато було втрат за цей рік. Іноді страшно в телефон дивитися, бо побачиш нові обличчя. Зараз намагаєшся близько ні з ким не товаришувати, не заводити дружні стосунки, тому що коли ця людина потім гине – важко. Завжди найважче, це коли ти чуєш в ефірі: в нас 200, в нас 200 … і коли в нас є свій чат в роті. Я вже лежав в шпиталі. Там ціла група – 200. Проходить десь тиждень, залишки цієї групи вийшли і їх також … і ти читаєш, і в тебе все. Це найважче. Навіть, якщо приходять нові хлопці, ти можеш бути з ними не знайомим, навіть не знаєш, хто це. Але ти читаєш – 200, 200. Розумієш, який зараз стан у тих хлопців, що залишились в тій групі. І тут бачиш ті картинки, які у тебе були. Все це порівнюєш, спогади ці.
Впродовж року багато хто говорив, що це війна технологій, війна арти. А сьогодні все частіше чуєш, що саме піхота “вивозить” цю війну.
– Десь так воно і є. Арта не може без піхоти, піхота – без арти. Без арти - піхота це потенційні 200-ті. Хоча були випадки, коли ми заходили без підтримки артилерії. Але арта та піхота доповнюють один одного. Був випадок за Волоховим Яром (два чи більше селища ми просто пролетіли) і зупинилися, де стояли їхні "Гради" та САУ (cамохідна артилерійська установка – ред.). Хоча ця техніка має стояти за 10-20 км від лінії фронту. А ми коли туди влетіли, то солдати РФ, які те залізяччя обслуговували, були в шоці, коли нас побачили. Ми затрофеїли тоді "Гради" та САУ. Ще ротний нам в рацію каже: “Оце так кіно – піхота бере в полон Гради!”.
Ви тиждень в цивільному житті. Які враження після передової від відносно мирного життя у Дніпрі?
– Багато чого здивувало, не сподобалось. Вже знову чуєш ці розмови: для когось війна вже закінчилася, для когось – це все політика, причому тут народи. До людей має дійти, що в нас справжня війна, що в нас справжній ворог. В нього мета – нас знищити. Більше нічого. Їм не потрібні люди, які є нацією, які мають свої мрії, які не бояться ставити питання своєму керівництву, які не бояться робити якісь зміни. Вони прийшли нас конкретно вбивати.
Які питання вам ставлять цивільні, які вас дратують?
– Ойо-йо-йо. Розкажи як там, а тик когось вбивав, а ти багато бачив вбитих тощо?.. Краще не запитувати про загиблих побратимів. Якщо військовий захоче, він сам відкриється. На мою думку, було б краще під час розмови з бійцем треба навпаки відходити від теми війни. І якщо він навіть виплескує свої емоції, намагатися в інше річище перевести розмову, хоча б на час спілкування.
За час відпустки, чи була змога попрацювати в цеху? Наскільки взагалі повернення до роботи, може бути реабілітацією після війни для військових?
– Скажу про себе. Коли б я повернувся, я б дуже швидко тут вже працював би. Наприклад, в мене є шмат дерева горіха. Хочу з нього зробити стіл з епоксидною смолою. Сумую за своєю роботою...
Як ти борешся з психологічними наслідками війни? Що допомагає?
– Поки ніяк не борюся. Ще зарано. Але в першу чергу потрібно не до самих хлопців направляти до психологів, цю роботу потрібно проводити з їхніми близькими людьми: родичами, дружинами, братами, сестрами, батьками. Бо вони не знають, як себе поводити. Це два різні світи: цивільні і “чувак”, який вижив на війні. І після першого тижня мімішек, цілувань, обіймань настає момент, коли вже до людини звертаються і ставляться, як до звичайного цивільного. А хлопець тільки через два тижні чи місяць зрозуміє, що він вдома. І буде ще гірша ситуація.
Мені є з чим порівнювати, я сам через це проходив. У тебе зміна настрою: зараз ти хочеш повернутися на війну, через 15 хвилин ти сів і почав плакати, бо ти згадуєш своїх загиблих побратимів. Ще через 10 хвилин ти ненавидиш все, що тебе оточує. Ще за пів години ти вже як звичайний цивільний, викинув всі думки з голови і почав щось робити...
Близьких мають навчити, як правильно себе вести. Якийсь там ляск може повернути його думками в стан війни. Оці моменти, що можна питати, що ні. Їх потрібно навчити.
Після трьох років в АТО скільки знадобилося часу, щоб відійти від війни? Як відбувався цей процес?
– В мене був дуже складний період. Перший рік я намагався щось робити на цеху, періодично заглядав у чарку. Кожні пів року лягав в Мечнікова на три тижні на реабілітацію. Мені допомагало. І перші три місяці відчував себе просто супер. А потім все, знов я починав сипатися. А далі був період, я кинув палити, пити, закінчив магістратуру, працював в міжнародній консалтинговій корпорації, одночасно займався справами тут в цеху. Я бігав кожного ранку. Але потім не витримав такого ритму і зірвався. Спробував пару психологів, але в мене не вийшло. Тому що в психологів є така нездорова фішка. Вона вже не слухає, тобі вже виписали рецепт. Але я не за рецептом прийшов. Я хочу, щоб мене вислухали. Від початку і до кінця.
Коли ми восени писали наше перше інтерв’ю, то тобі снилися жахіття тощо. Чи щось змінилося?
– Та зараз така сама біда, сну майже немає. Годину-півтори спиш, прокидаєшся і потім до ранку не можеш заснути. Інколи щось як насниться, якісь такі дуже яскраві сни, дуже неприємні. Війна постійно десь там проскакує. І коли прокидаєшся, ще десь якусь хвилину намагаєшся зрозуміти – це був сон, чи дійсно відбувалося вчора або сьогодні десь.
Набридло вже все військове. Є бажання все це зняти (показує на військову форму – ред.) і трохи далі сховати. І займатися вже цивільним життям. І багато хто з хлопців вже втомився. Десь немає вже того запалу, тих очей, як ми йшли з початку, ми не йшли – летіли, нас було не зупинити. Зараз вже втома, дуже велика втома. В нашій бригаді ще не було жодної ротації.
Чи є можливість на фронті все ж відволіктися хоч на нетривалий час від війни?
– Ми ж не постійно десь штурмуємо, воюємо. Є періоди, коли відпочиваєш, навіть, коли прилітає з того боку, байдуже: книгу почитав, поспав, фільм якийсь подивився. Час є подумати. Я вже вирішив, що коли повернуся, то буду кидати палити. А ще хочу навчитися випічкою займатися. Щось солоденьке готувати. От багато таких думок. Раніше на таке не звертав уваги. По іншому вже дивишся на життя. Вже інші бажання.
Які книги читаєш? Або яку останню прочитав?
– Зараз читаю книгу Жадана “Інтернат”, все ніяк не можу подолати, Паша вчитель все ніяк там в собі не розбереться…
Ти віриш в Бога? І чи допомагає віра на війні?
– На війні навіть заклятий атеїст почне вірити в Бога. Бувають такі ситуації, що думаєш – ми тут і залишимось. Починаю молитися (і не тільки я). Хтось читає "Отче наш", а хтось просить в Бога допомоги. Буває таке, що ти просто просиш: “Боже, прийми мою душу”...
Якою ти для себе бачиш перемогу?
– Я вже багато разів це уявляв. Коли мене зранку збудили, все вставай, капітуляція рашкіна, хлопці, закінчуємо. А я б прокинувся, ще не вірю в це, перевірив інформацію. почув ще від когось. Якось так я це бачу.
Тобі за декілька днів повертатися на фронт. Після всього, про що ми говорили. Що тебе мотивує повертатися на фронт та що буде там тримати?
– Та яка може бути мотивація? Оті всі красномовні вислови: мій обов’язок, потрібно врятувати державу, вибити ворога. – Але за кожним військовим стоїть його родина. – Так, стоїть, і ми мовчки робимо, без оцього пафосу. І я вважаю, що вже за 15 місяців цієї війни клятої, бо з першого місяця від повномасштабного вторгнення, мабуть, ми вже багато чого показали та довели. Тому вже не потрібно гарних і красивих слів про своє повернення. Повертаєшся, тому що потрібно.
Що відомо про Сергія Пирогова
Сергій Пирогов сержант 92-ої окремої механізованої бригади імені Сірка. За операцію в Малій Рогані Сергія нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня, в травні 2023 року нагородили медаллю “За службу українському народу”.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
