20-річна Анастасія на фронті з 2024 року. Спершу служила у лавах 63-й ОМБр, за пів року пішла в СЗЧ та потрапила до 128-ї ОВМБр «Дике Поле». За її словами, там майже рік була операторкою розвідувального дрону, у липні 2025-го перевелася на іншу посаду — інструкторка з БпЛА. Згадала: підписати контракт хотіла ще до повноліття, коли російські війська зайшли у її рідний Харків.
З якими стереотипами зіткнулася у війську та звідки взяла рожевий автомат — читайте в інтерв'ю Суспільного. Далі — пряма мова.
Я завжди хотіла служити, ще навіть до 18-річчя казала, що я хочу служити, хочу навчатися на офіцера, але, на жаль, не склалося, і тому я сказала, що після 18-річчя підпишу контракт.
На початку грудня 2024-го року мені зателефонували з ТЦК. Сказали, що ми можемо вас оформити, підпишемо контракт. Я погодилася, і 20 грудня 2024 року я вже підписала контракт, пройшла БЗВП і потрапила у Донецьку область. Відслужила в Донецькій області фактично пів року, потім пішла в СЗЧ з тої бригади, не склалися відносини з побратимами, і потім повернулася вже у 128-му на БпЛА, типу «Мавік» аеророзвідки. Майже рік літала, і останні декілька місяців я перевелась на інструктора. Тобто викладаю, навчаю, розповідаю, як воно, що воно таке.
Було страшно, що борт десь, ну, втрачу борта, або ще щось там, антенна зламана, зламається кабеля, поб'ються. Оце було найстрашніше. Ну, спочатку було таке, не те, щоб сумно, але якось на душі було тяжко, коли, ну, починали вбивати ворога. Тобто в якомусь сенсі трохи шкода було за те, що вони теж живі істоти. А потім вже якось не стільки вже звикла, зрозуміла, що це робота, від цього нікуди не дінешся, і вже так дивишся, даєш картинку, ну, все, він двісті. А, ну, все, давай, йди далі на розвитку собі.
Про випадки під час служби, які запамʼяталися
Був один такий випадок. Це ще було в минулому році, я його досі пам'ятаю. Я не знаю, як взагалі так було. Тобто ми знайшли двох ворогів. Вони без броні, без каски, без нічого бігли. Вилетіли наші FPV-шки, суміжників FPV вилетіли. Одного знищили за дві FPV. Другого одна відпрацювала, друга, третя, а він встав і побіг. Я на нього дивлюся, а як це взагалі можливо? Сиділа, дивилася, думаю, ого! Його знищили вже на шостій.
Я дуже здивувалася. Я так подивилась, у нього немає ні одного турнікету. У них замість турнікетів, звичайно, оці резинові джгути.
Ми не те що думаємо, ми знаємо, що вони під чимось, бо нормальна, адекватна людина не буде себе вести так, як ведуть вони себе. Як то казало, сім FPV на одного ворога, і він досі там бігає, щось смикається, ну це ненормально. У нас, коли одна FPV відпрацювала, я дістала контузію, я уже все, ну, в мене дезорієнтація, я вже не знаю, де я перебуваю. А то сім FPV, майже, фактично, пряме влучання, ну, це неможливо.
Я дивлюся, як в них відносяться до людей, як в нас відносяться, то це взагалі різні речі. І манери спілкування. У них немає такого поняття, як поважне ставлення до тих самих похилих людей, людей похилого віку. Вони розмовляють, ну як скоти. Реально, що скоти.
«Наша мотивація — не здати їм наші землі. Їхня мотивація — взагалі навіть невідома»
Наша мотивація — не здати їм наші землі, щоб ми не жили як раби. Їхня мотивація — взагалі навіть невідома. Ну, як-то вони кажуть, ми забираємо свою територію. Ви таке думаєте, яку ви територію там свою забираєте? Ну, взагалі таке. Іноді задаюся цим питанням, для чого це все було? Що в них багато загинуло, що в нас загинули хлопці.
Я взагалі не розумію, як так можна підтримувати війну, знаючи, що помирають діти, літні люди, жінки, чоловіки помирають. І вони це ще підтримують і кажуть, що треба далі, треба ще вбивати. Ну, я цього взагалі не розумію, як так можна взагалі таке казати, особливо про дітей. Ну, по факту, діти, вони взагалі ні в чому не винні.
Про рожевий автомат
Це був трофейний автомат. Знайшли ми його на позиціях, коли знищили ворога. Ну і вирішили собі його забрати. Потім щось вирішили так прикольнутися, пофарбувати його в рожевий колі. Ну а чого б, власне, і ні. Ще приклеїли стразики там рожеві, фіолетові. На кришці ми приклеїли ще страз такий у формі сердечка.
Зараз він залишився в моєму минулому батальйоні. Там він і залишився, у командирів.
«Сказали, що "ми дівчат в артилерію не беремо"»
Я хотіла перейти в артилерію навідником, але сказали, що ми дівчат в артилерію не беремо. Вони ніяк це не пояснили, вони сказали, що ні, дівчат ми в артилерію брати не готові.
Казали в колишній бригаді, що мене не хотіли виводити на позиції, бо казали, ти дівчина, ти хлопцям будеш заважати, незручно буде їм. А в цій бригаді, хлопці взагалі такі: ти кажи, що тобі треба, ми там вийдемо, якщо треба. Останній раз, коли просиділи майже два місяці, ну ми вже просто такою сім'єю стали, що я кажу, «так, хлопці, встали і на п'ять хвилин з бліндажа вийшли». А вони так — оп, дрон посадили, самі вийшли, стоять там, палять або ще щось.
З чим зіткнулася після вступу до лав ЗСУ
З першим, що я стикнулася, це коли цивільні почали казати, що дівчата в армії — це тільки для забави, для командирів та офіцерів. Я так подивилася, що їм скажеш, якщо вони цього не знають, не розуміють. По більшій частині це все від цивільних йде. Особливо був репортаж знімали, я потім читала коментарі. «Та вона там ніде не була», «вона не воювала», «вона так в штабі там сидить». Тобто ти читаєш ці коментарі, насправді це дуже образливо. Бо в мене дуже багато друзів і знайомих загинуло, подруга загинула пів року тому. Ну і вони цього просто не розуміють. Вони цього не знають і поки їх це не торкнеться, вони цього не зрозуміють.
Про початок повномасштабної війни
Сама я з міста Харків. Спочатку всі очікували, що 22-го або 23-го лютого казали, що буде війна. Але, ну, 22 — тихо, 23 число тихо. Ну, всі такі: «та не буде ніякої війни». 24-го, це була десь четверта ранку, десь плюс-мінус четверта — я почула вибух. Я подумала спочатку, що це фейерверки, але потім виявилося, що то був пуск «Градів» у наш бік, по сусідньому району.
В обід пішли в магазин, а всі полички були порожні. Тобто ні їжі, ні води взагалі нічого не було. Було навіть таке, що просто брали сніг, топили його, фільтрували, і це у нас була вода. Тому що ні води взагалі нічого не було. Вони зайшли в центр міста, але у той ж день вони звідти вийшли. Але по області вони стояли фактично повністю по всій області. У мене поряд 16-типоверхівка. Хлопці, знайомі військові були, кажуть — пішли, покажемо. Ми піднімаємося на 16-й поверх, а там, видно, стоять російські танки, колони. Ходять. Я тоді вже вирішила, що піду на службу.
«Я не хочу, щоб мої батьки дізналися, що таке окупація»
Я не хочу, щоб мої батьки дізналися, що таке окупація. Що таке, коли до тебе в будинок приходить ворог і наставляє тобі автомат у голову. Бо в мене прабабуся, вона дитина Другої світової війни, вона це все пережила, вона це все бачила, знає. Коли по нашій вулиці їхали танки, вона просто плакала. Бо їй було страшно, бо у Другу світову війну фактично так само було.
Морально важко те, коли вмирає твій побратим, твоя посестра, а ти нічого не можеш зробити. Це найтяжке, що може бути на війні по факту. Ти, начебто, усе зробив. Ти і турнікети наклав, і тампонування зробив, якщо тобі потрібно. Але людина помирає, бо просто йде втрата крові або від больового шоку. І ти нічого не можеш зробити в такий момент. Були хлопці знайомі, вони розповідали, вони були в бліндажі. Один побратим вийшов за посилкою, у нього влетіло FPV, і за ними почали спостерігати дрони. Він лежить, стікає кров'ю, дивиться на побратимів, там було таке віконечко маленьке, а вони нічого не можуть зробити, бо вони розуміють, якщо вони зараз вийдуть, їхню позицію повністю всю накриють усім, чим тільки можна. А так замість усіх загинув тільки один.
Є мрія, щоб усі хлопці з піхоти повернулися. У мене, скажімо так, є людина, він мені подобається, я йому подобаюсь. Його забрали в піхоту. Наразі я навіть не знаю, що з ним, живий він взагалі, де він. І зв'язку вже два тижні, як немає. Сидиш і розумієш, що або він вийде, або він звідти вже ніколи не вийде. Це такий тяжкий момент. Дуже сподіваюся, що він звідти вийде, повернеться. Ми ще зустрінемося обов'язково.
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
