45-річна Ірина Пелих з Дніпра понад чотири роки живе з онкологічним захворюванням. Нещодавно жінка вирішила провести соціальний експеримент: вийшла на Набережну з плакатом і пропонувала обійнятися перехожим. За її словами, хотіла перевірити — чи готові незнайомці підтримати її.
Про те, як дізналась про захворювання, що допомагає не втрачати жагу до життя та чи вдався експеримент — Ірина розповіла Суспільному.
«Я люблю обіймашки. Це по-перше. По-друге, мені дуже хочеться, щоб люди знали і розуміли, що рак — це незаразно. Що можна і треба підтримувати людей, не відвертатися від них, бо це ще одна емоційна яма, в яку деякі падають і вже не вибираються з неї... У мене дві війни. Війна з раком і війна з нашим загальним ворогом», — говорить жінка.
За її словами, про своє захворювання дізналася за місяць до повномасштабного вторгнення. Рак виявили одразу на четвертій стадії. При цьому, зазначила вона, проходила всі обстеження й огляди вчасно.
«Звісно, шок, нерозуміння, чому і як... Але я не стала опускати руки. Борюся вже чотири з половиною роки. За цей час змінилося багато схем лікування. Понад рік я на постійній, безперервній хіміотерапії... Це дуже тяжко. Емоційно тяжко людям без раку вивозити все те, що відбувається. А коли в тебе є ще й захворювання, погане самопочуття, біль — це не те, що втричі, це в багато разів кратно», — зазначила Ірина.
Вона додала: вирішила провести соціальний експеримент, тож вийшла з проханням обіймів на Набережну. Говорить: цікаво було дізнатися, чи зрозуміють перехожі тезу про те, що рак не є заразним.
«Багато хто розуміє, але, на жаль, є і такі, хто не розуміє, хто намагається сховати очі, або навіть взагалі якась зневага проскакує на обличчях. Це прикро... Коли незнайомі люди позитивно реагують, не бояться підійти і обійняти — це дуже велика емоційна підтримка для мене самої і для тих, хто подивиться мої дописи. Дуже багато онкохворих дівчат потім мені написали: дуже дякую вам за це, була б в Дніпрі, то прийшла б обійняла... Звісно, страшно було. Але після першої дівчинки, яка підійшла, я зрозуміла, що не дарма вийшла», — зазначила дніпрянка.
Ірина говорить: після виявлення хвороби, аби не з'їхати з глузду, взяла гачок і почала в'язати.
«Це були такі котокульки. Вони роз'їхалися по всьому світу. Є на всіх континентах, крім Антарктиди. Частину з них я продаю, військовим — дарую. Рік тому почала в'язати припинди. Це такий етноаксесуар, захопилась я цим ділом. Вони вже є і в Америці, і в Канаді, і в країнах Європи. Якось намагаюся себе підтримувати: я чимось зайнята, людям подобається і, звісно, фінансове питання теж стоїть гостро, бо лікування наразі вартує грошей», — розповіла вона.
Жінка додала: найголовнішою опорою для неї є її чоловік, який завжди поруч.
«Кожну погану новину він зустрічав поруч зі мною, тримав мене за руку, обіймав. Тому мені з цим дуже пощастило... Якщо у вас є, наприклад, в родині хтось хворий на рак, то не треба чекати 40 років, щоб проходити чекапи, взагалі слідкувати за здоров'ям. Після 40 —це обов'язково. Щодо мрії — вона наша спільна одна, це перемога, я дуже сподіваюся побачити її своїми очима. Маленькі мрії — вони теж є, звісно. Багато з тих, хто хворих, перестають мріяти. Я ж дуже раджу всім: бажати, мріяти, хотіти, намагатися, творити, йти до своєї мрії», — сказала Ірина.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
