Суспільне Культура у партнерстві з Радіо Культура продовжує публікувати есеї українських письменників та письменниць про міста у межах проєкту "Міста сили".
Письменник і журналіст Владислав Івченко згадує про початок повномасштабної війни у Сумах та про те, як змінювалися стосунки між людьми.
Я прожив у Сумах все життя. Я люблю своє місто і, як ніхто, бачу його вади. Після початку широкомасштабки я почав гордитися ним. І боятися за нього. Про цю свою еволюцію я хочу розповісти у звуках рідного міста, які вкарбувалися у пам'ять.
Вранці 24 лютого з вікна спальні моєї доньки видно переповнену дорогу з міста. Знайомі кажуть, що виїзд на Київ геть забитий. Люди намагаються виїхати. Здається, варто вирватися з міста і діло піде. Їдуть від війни за місто: майже в усіх сум'ян є родичі чи хата у селі, намагаються будь-що прорватися на захід. Хоча б до Києва, а там видно буде. Машини заполонили всю смугу, навіть виїздять на зустрічну. Вона майже порожня. Тягнучка, нервові сигнали клаксонів. Мені важко на це дивитися: люди щось роблять, а я залишаюсь на місці. "Ну не могли ж Суми просто здати!" — думаю я.
Військкомат переповнений. Чоловіки прийшли захищати Батьківщину. Записали всіх. Далі треба пройти медкомісію. Неосяжні черги до кожного лікаря. Кажуть, російські танки минули Юнаківку, село на кордоні. Ну як вони могли просто пройти кордон? Без паніки. Черги до кожного лікаря скасовують, роблять одну, величезну. Нас тут кілька сотень військовозобов'язаних. А якщо сюди прилетить ракета? Їх багато вже прилетіло по різних містах. В когось кум в Хотіні, і вже він бачив з вікна російську колону. Ще ближче до Сум. Та не може бути! Без паніки! Всі щось вичитують у телефонах, але ніхто нічого не розуміє. Кажуть зібратися в актовому залі. Тих, хто служив в АТО, просять піднести руки. Кілька десятків рук підноситься. Цих чоловіків забирають, садять в автобус і вивозять. Інших просять чекати. Без паніки!
У людей з військкомату бігають очі. Кажуть, російські танки вже на харківській трасі. Але такого ж не може бути. Всім наказано розійтися по домах: "Вам подзвонять". Жахливе відчуття, що ніхто не дзвонитиме. Видно, як у дворі палять папери. Можливо, ті самі списки. Яка тут вже паніка?
Ідемо з дружиною вулицею Герасима Кондратьєва — козацького отамана з Вінниці, який у сімнадцятому столітті заснував Суми. На цій вулиці прокуратура, СБУ, УВС і суд. Зазвичай повно дорогих машин і самовпевнених чоловіків. Але тепер порожньо. Двері зачинені, людей катма, вітерець шелестить по асфальту стаканчиками з-під кави. Я раптом згадую, як читав у книгах авторів "наших двадцятих" про цю порожнечу, яка трапляється, коли стара влада вже втекла, а нова ще не прийшла. Я розумію, що з новою владою, тим більше російською, прийдуть реквізиції, арешти, допити, страти. Виявляється, все це не поховане надійно в минулому, все це доведеться переживати. З цим трудно змиритися. Тиша і цей вітер, який невдовзі, можливо, розгойдуватиме тіла на шибеницях. Наказую собі не розпускати уяву, але це важко. Відчуття залишеності. Ну не могли ж Суми просто здати! Порожня вулиця Кондратьєва і вітер з неї шепочуть: могли, могли.
В ютубі дивлюсь відео: величезна колона російських танків заходить у Суми по вулиці Харківській. Танки їдуть вулицею, змішуються з легковиками і маршрутками, зупиняються на світлофорах. Поки що. Танків багато, десятки, якщо не сотні. Кажуть, що колона тягнеться аж до Хімпрома. Це більше ніж п'ять кілометрів. Скільки танків вміститься на цій відстані? І де наші? Ми з родиною сидимо у моїх батьків. Втекли з багатоповерхівки біля місця дислокації артилерійського полку до приватного сектору. Щось важке гримотить дорогою. Біжу на горище, бачу, як їде колона з кількох десятків танків. В бік російського кордону. Навіщо росіянам їхати до російського кордону? Це наші! Ну нарешті! Біжу на вулицю, зустрічаю сусідів, що бачили колону. Наші? Та ні, кажуть, червоні стрічки. Русня. І це наче вирок.
Перша ніч широкомасштабки. На розкладеному дивані сплять дружина і донька. Я поруч на карематі та в спальнику. Не сплю. Думаю про те, як вибиратися з Сум. В тому, що потрібно тікати з окупації, не сумніваюся. Кілька тижнів тому якраз читав спогади Юрія Шевельова і переконаний — з імперією або бийся, або біжи. Годі сподіватися, що вдасться якось домовитися. Суми здали, битви не вийшло, тож потрібно тікати. Ймовірно далеко, за кордон.
Що чекає письменника третього ешелону на еміграції? Збирання яблук, миття посуду в ресторані, касир супермаркету. Жити не для себе, а для дитини. Але прикро не за себе, прикро за країну. Тільки-тільки почався культурний розквіт: кіно, музика, література, театр. Багато і різного. Тепер все це вирвуть з корінням і знищать.
Востаннє, бо я не сумніваюсь — після цього програшу Україну знищать остаточно. Було Розстріляне відродження, тепер буде "Викинуте з країни Відродження". Ну як так? З цими думками минає ніч. За вікном починає сіріти ранок. Хочу почитати новини, але боюсь узяти телефон, бо що як Харків захоплено чи президент виїхав з Києва? Беру таки телефон у руку, але не лізу в новини. Поки не знаєш, наче й нічого не трапилося. Хочеться кричати. Поруч сопіння доньки. Обіцяю собі зробити все, аби врятувати її. Але для цього треба розуміти, що відбувається. Таки відкриваю новини. Харків стоїть, Київ теж. Видихаю. Поки що.
Вранці 25-го сиджу за столом на батьківській кухні і п'ю чай. Новини прочитав, відчай трохи відступив, думаю про те, що треба перечекати, зриватися просто зараз не варто, бо на дорогах русня. Меланхолійно дивлюся на вулицю. Громадський транспорт не ходить ще зі вчора, іншого транспорту теж не видно. Дорога порожня, життя наче завмерло, прибите війною. Раптом бачу фігуру. Чоловік у кожусі, з ящиком для зимової риболовлі, що висить на плішні. Неспішна та впевнена хода. Людина йде на риболовлю. Ще вчора можна було прокинутися і піти на річку, не знаючи про війну. Сьогодні вже ні. Він знає про війну. І йде ловити рибу. Війна його не обходить. Це заспокоює і мені раптом хочеться їсти. За кілька годин іду з дружиною і донькою до річки, прогулятися, подихати свіжим повітрям. Бачимо на льоду того чоловіка. Лунає кілька гучних вибухів, рибалка підводиться, хапає ящик. Нарешті війна достукалася і до нього, думаю я. Зараз піде додому. Але ні, під звуки канонади він починає довбати нову ополонку. Я захоплююсь ним. Я хочу бути таким же спокійним.
Першими у сумських магазинах зникають фрукти, потім ковбаса і м'ясо. Їх привозили з Харкова, дорога туди перекрита. Наші висадили міст через Ворсклу біля Охтирки, яка тримає удар і не пропускає російські колони. Потім з полиць зникають крупи, макарони, цукор. По хліб черги, але його привозять постійно. Так само не вибувають молоко та яйця. Але головне — що можна розплатитися карткою. Оце радість, майже тріумф: ти віддаєш невидиме ніщо — електронні гроші, а отримуєш щось, що можна взяти у руки і з'їсти! Звуки прийому платежу з термінала приємніші за спів райських птахів! І важко припинити проводити той казковий обмін ще і ще. Я купую стільки цукерок, печива та інших солодощів (більше нічого з того, що зберігається довго у крамницях, немає), що батькам доведеться їсти їх майже рік. Купував би і купував, міняв ніщо на харчі! На базарі картки не приймають. Але на базарі яблука і свіже м'ясо. Віддаю папірці, отримую калорії та вітаміни. Фантастика! Ніколи споживання не буде таким кайфовим.
У Сумах з'явилися перші блокпости: з бетонних блоків, протитанкових їжаків з рейок, мішків з піском і шин. Біля блокпостів стоять ящики пляшок із запалювальною сумішшю, і це вся зброя. Всі розуміють, що варто росіянам схотіти, вони зайдуть до міста, одними пляшками їх не зупиниш. Зброя у місті наче є, але в місті не залишилося влади, немає кому віддати наказ. Дізнаюся, що люди не стали чекати і розбили склади зброї неподалік мого будинку. На місці натовп, документи ніхто не дивиться, жива черга — заходиш на територію, ідеш до складів, там вже купи роздертих та спорожнілих ящиків. Береш собі повний, ламаєш дошки, витягаєш промаслений "калаш", три ріжки до нього, а ще підсумок і ремінь. Дошки тріщать і це музика надії. Але до автомата потрібні набої. Кажуть, що їх видають за Петропавлівським цвинтарем. Всі йдуть туди. Набої є, але лише трасувальні. Хоч щось. Споряджаються ріжки. За один день в місті з'явилося сотні, а то може й тисячі автоматників. Навряд чи Суми зможуть захиститися одними лише автоматами, але огризатися вже можуть.
Стоїмо на блокпості, північна околиця Сум. Пара десятків чоловіків із десятком автоматів, є навіть ручний гранатомет. З гранатометом Дід, воював у 2014-му і єдиний має бойовий досвід. Дід розставляє нас по позиціях, визначає сектори обстрілів, щоб ми не перестріляли один одного. Каже план на бій: якщо вантажівка чи БТР, пропускаємо, він намагається підбити, а ми "поливаємо" з автоматів. Якщо ж їхатиме танк, то просто тікаємо. Тікати не хочеться, але Дід дратується і кричить, що нас всіх тут покладуть. Дід вимагає, щоб ми вивчили шляхи відходу.
Холодно, вітер, починає вечоріти. Хочеться бою і хочеться жити: якщо вже померти, то хоча б не сьогодні. Притягують БТР, з тюрми. Він не заводиться. Знаходять у знайомих акумулятори, ось уже дирчить. Із сусіднього села привозять дядька, який колись був мехводом, звідкілясь привозять і набої для кулемета. В нас тепер є бронетехніка! Потім щось вибухає у небі. Мить — і я лежу на землі. Всі лежать. Потроху підводимось, не розуміємо, що це було. Страх та збудження. Невдовзі дізнаємося, що рандомно випущена ракета з російського "Града" зруйнувала приватний будинок десь за кілометр від нас. Є загиблі. Нам дуже пощастило — до ранку русня так і не посунула на наш блокпост.
Вночі падає сніг, багато. Я борсаюся у ньому, іду на інший кінець міста, де стоїть машина кума. Маю вивезти на ній його родину і свою. Вирішили їхати західніше Дніпра. Знайомі запрошують до себе: Закарпаття, Львів, Волинь. Головне вибратися з російського оточення. Човпу по коліно у снігу. Чую гудіння літака. Ворожого, інші в нас тепер не літають. Русня нічого не боїться, то летить низько. Здається, що можна роздивитися льотчика — хочеться зліпити сніжку і кинути, щоб відігнати цю кляту птаху смерті. Літак притискає гудінням до землі, відчуття безсилої ненависті. Єдина думка: треба вивозити родину. Дитина не має чути звуки бриючого польоту. І лазити по кілька разів на день у підвал теж не має. Тому треба їхати. Наступний раз чутиму літаки, коли почнеться Курська операція. Наші. Вони звучатимуть добре.
Вивіз родину і повернувся до Сум. Виявилося, що десятиповерховий будинок на три під'їзди, в якому я живу, геть спорожнів. Жодної машини на стоянці, темні вікна, нікого не зустрінеш на сходах (ліфти давно вже не працюють). Виходжу з під'їзду, гупаю дверима, іду двором. Позаду чую крик:
— Мужик!
До мене біжить дядько. Здається, із сусіднього під'їзду.
— Мужик, ти тут живеш?
— Тут.
— Мужик, не їдь! Не хочу залишатися тут зовсім сам!
— І ти мужик не їдь. Теж не хочу.
Обіймаємося. Кілька тижнів ми живемо у будинку, наче на острові. І кожного разу, коли чую грюкіт дверей під'їзду, радію, що сусід на місці. І сам грюкаю, щоб він також знав, що я тут.
Заборона на продаж алкоголю діє від початку широкомасштабки. Я не помітив — пити геть не хочеться. Перший алкоголь вип'ю у Львові, куди довезу родину. Чарка горілки, не люблю горілку. Вже коли повернуcь до Сум, щосуботи збиратимуся з друзями. У когось родини виїхали, хтось і не мав. Суто чоловіче товариство — я жартую, що січове братство. Друзі приносять алкоголь зі старих запасів, я щось готую. Починаємо з хорошого віскі. Зриваю акцизну марку, скрипить корок, передчувається свято. Поступово віскі простішає, потім з'являється ром, розуміємо, що ще пара субот і перейдемо на горілку. Але так і не переходимо: алкоголь знову з'явився в крамницях. Через пару тижнів після того, як русню викинули із Сумщини, в супермаркети повернеться колишній асортимент і вже більше не зникне.
Весна, порожні вулиці, якщо когось і побачиш, то це або пенсіонер, або боєць тероборони. ТрОшник обов'язково з автоматом і зрідка у бронежилеті. Тероборонівці стоять на блокпостах на в'їздах до міста і на барикадах всередині. Громадський транспорт не працює, доводиться багато ходити пішки. З-під снігу виступає пилюка, яку ніхто не прибирає. На бігбордах побажання руському військовому кораблю. Мало жінок і ще менше дітей. Місто без них виглядає зловісно. Я вчусь радіти малому. Не в окупації і добре. Повертаюся з магазину, купую хліба та яєць, мружусь на сонці, що вихоплюється з-за хмар. Раптом дитячий сміх. Смикаюсь, наче від пострілу. Озираюсь, бачу дитину в синьому комбінезоні: біжить вулицею, сміється… Не чув нічого прекраснішого. Сміх надії, сміх майбутнього, яке русня не може знищити.
Літо широкомасштабки. Ворога відкинули, у Сумах знову споживацький рай, а ще працює громадський транспорт, пустили поїзди до Києва, обіцяють скоро поновити роботу кінотеатру, до міста повертаються жінки та діти. Життя стрімко налагоджується, а ще ж літо! Стою на березі Псла з товаришем, світить сонце, плескаю ногою в теплій воді. Хочу похвалитися, що мої ось-ось повернуться додому з-за кордону, але осікаюся, бо його — ні. Говоримо про новини. У новинах Сєвєродонецьк. Русня наступає і наші не можуть її зупинити. Знайомий воює у Серебрянському лісі. Розповідає про те, як вже кілька тижнів мовчить наша артилерія, бо стріляти нічим, а русня продавлює нашу оборону скаженим тоннажем снарядів. Доводиться заливати кров'ю дефіцит боєприпасів. Але так не хочеться думати про це тут, на річці. Надягаю окуляри, пірнаю, поринаючи в кроль. Один-два-три-вдих! Один-два-три-вдих! Один-два-три-вдих! Аби тільки не думати, що війна.
Приїхав прибиратися на Баранівський цвинтар. Околиця Сум, по прямій до російського кордону всього 25 кілометрів. Тепер тут влаштовані укріплення — на випадок, якщо русня знову полізе. Минаю укріплення, іду до могили прабабусі Феодори Романівни, трудящої селянки, яка народилася ще за царату і, на жаль, не побачила падіння совіцької влади. Прибираю бур'ян, підмітаю. Поруч Алея Слави. Перша Алея Слави була на Петропавлівському цвинтарі. Почалася у 2014-му, у перші ж тижні після початку широкомасштабки, місця закінчилися, довелося робити нову Алею Слави за містом. Тепер тут сотні могил. Помічаю жінку, що сидить на лавці біля одного з поховань. З'являються ще дві жінки, стоять біля могили, потім ідуть подивитися на інші могили. Алея Слави швидко розростається, бо війна триває. Найбільше мене лякають окреслені бетонні прямокутники — місця майбутніх могил. Ніхто не знає, хто саме буде похований там, але всі знають, що хтось неодмінно буде.
Виношу сміття у рядні, сідаю трохи перепочити. Прислухаюся. Дивний звук. Я розумію, що це канонада десь вдалині. Вже кілька тижнів триває Курська операція і канонада у Сумах стоїть фоном. Але тут щось інше. Потім розумію, що це прапори. Над кожною могилою, над деякими кілька. Прапори стоять, наче військо, і їхнє тріпотіння на вітру складається у пісню. Тужливу та величну. Пісню про те, чому Суми досі ще є.
Уперше есе на сайті Суспільне Культура було опубліковане 8 квітня.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
