Український музей у Нью-Йорку, найбільший музей українського мистецтва в Північній Америці, від 2022 року перебуває у фазі трансформації. Тоді музей очолив Пітер Дорошенко — куратор і музейник з українським корінням, що має великий досвід роботи роботи із сучасним українським мистецтвом.
Народився в Чикаго в родині українських емігрантів. Він очолював PinchukArtCentre у Києві, музей сучасного мистецтва Dallas Contemporary в Техасі (2010–2021), був комісаром українського павільйону на Венеційській бієнале (2007, 2009, 2017), а також членом опікунської ради Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві в 1990-х.
Український музей у Нью-Йорку має цінну колекцію творів Олександра Архипенка, Якова Гніздовського, Едуарда Козака та багатьох інших митців і мисткинь. Музей був заснований у 1976 році Союзом українок Америки на базі колекції народного мистецтва, придбаної у Львові в 1933 році.
З 2022 року музей зробив кілька великих персональних виставок — Марії Примаченко, Олександри Екстер, а із 6 лютого до 27 квітня триває виставка "Татлін: Київ".
Яна Качковська для Суспільне Культура поговорила з Пітером Дорошенко про підтримку української культури в умовах війни, деколонізацію культурного дискурсу через збереження й популяризацію українського мистецтва та перспективи музею.
Український музей у Нью-Йорку є найбільшим українським музеєм у Північній Америці. Як би ви могли описати його місію станом на сьогодні?
На сьогоднішній день наша місія трохи змінилася. Три роки тому, коли я очолив Український музей, я визначив три пріоритетні напрями: підтримка української культури під час війни, показати, що означає бути українцем і хто є українці, а також збереження та популяризація знань про українське мистецтво: національні традиції, наші художники і все, що зараз пов'язано з деколонізацією українського мистецтва.
Ми визначаємо ці пріоритети в період, коли триває російсько-українська війна. Зараз ми працюємо над цими трьома напрямами, хоча раніше в музею були зовсім інші цілі. Поживемо — побачимо, що нас чекає в майбутньому.
Чому саме ви вирішили очолити Український музей і, власне, як, з огляду на ситуацію, що зараз складається, на війну, ви оцінюєте це своє рішення? Чи не шкодуєте, що зробили такий важливий крок — взяти на себе цю відповідальність представляти Український музей у Нью-Йорку?
Тут громада, усі діаспори, що приїхали до Нью-Йорка з 1920-х років, іммігранти, створили цей музей. Для них було дуже важливо мати центр української культури. Спочатку цей музей був невеликим, люди, що приїжджали сюди, привозили з України речі, які ставали частиною колекції. Музей розширювався починаючи з 1977 року. Наступного року ми плануємо святкувати ювілей — 50 років.
З того часу все змінилося, і йдеться не лише про музей. У 2005 році був збудований специфічний музей, яким ми є зараз. Наша колекція розрослася і тепер налічує до 20 тисяч об'єктів. І що сталося? Ми стали найбільшим музеєм за межами України. У тих обставинах, в яких ми зараз живемо, ми плануємо популяризувати знання про українську культуру.
Також ми плануємо не лише змінюватися разом зі світом, а й стати ретранслятором подій, що відбуваються в Україні. Я можу сказати, що за 5–10 років, те, що відбувається в Україні, відображатиметься і в нашому музеї.
Це потрібно робити, щоб люди більше розуміли, що таке українська культура, що це не тільки національні писанки, вишиванки та кераміка. Важливо показати, що наші молоді художники роблять у своїх майстернях, які виставки ставлять у театрах, які книжки пишуть і які фільми знімають. Усе найкраще з нашої культури ми повинні показувати тут, у Нью-Йорку.
Ви згадали, що музеї адаптовуються під виклики та обставини, які зараз відбуваються у світі. За останні роки Український музей у Нью-Йорку став видимим, і до нього прикута велика увага як з боку українців, так і з-за кордону. Як ви сприймаєте ці виклики, зокрема пандемію, яку пережив музей, а також війну? І, можливо, можете назвати кілька основних проєктів, які відбулися у вас в музеї і мали велике значення для популяризації української культури?
Коли я став директором Українського музею, війна набрала обертів — почалося повномасштабне вторгнення. У цей час ми проводили обговорення: чого ми хочемо? Вся команда музею та адміністрація вирішили, що наша ціль — стати найкращим музеєм. І не тільки для емігрантів, діаспори чи громади, але й серед усіх музеїв Нью-Йорка.
У мене в довгострокових планах є мета — зробити так, щоб музей був у топовій п'ятірці музеїв Нью-Йорка. Я чітко поставив цю ціль, і такий підхід змінює все. Ми маємо таку славну історію — від Малевича до всіх наших зірок у кіно, редакторів, письменників: повно наших талановитих людей, але їх часто сприймають як росіян.
Наш обов'язок — деконструювати цей імперський наратив. Ми мусимо змінити це і популяризувати, що українська культура набагато вища, і нам є що показати. Важливо донести, що російська культура побудована на українських кістках. Це наша амбіція, і я думаю, що більше людей тепер знає про Україну.
Ми показали, що ми не боїмося їхати під час війни та позичати 117 робіт Марії Примаченко і показувати велику першу виставку в Америці. Ми не боїмося робити першу виставку Олександри Екстер в Америці. Ми не боїмося робити першу виставку Володимира Татліна. І бити всіх по голові, що це не Владімір, а Володимир. Ми не боїмося говорити, що ті, хто народилися в Харкові, — не росіяни. Тепер ми не боїмося, нікого не боїмося.
Президент України і перша леді приїхали на відкриття виставки Екстер. Я знаю, що вони дуже захоплені тим, що ми показали новий фільм про Малевича. Такі речі будемо робити постійно. Не тільки для українців, які живуть в Америці, або для тих, хто вже знає щось про Україну. Ми плануємо, щоб американці, китайці, ізраїльці, африканці — всі, хто тут живе — могли відвідати музей і побачити нашу культуру.
Ви довго займаєтесь українською культурою та українським мистецтвом. Чи можете ви для себе відчути, як змінилося сприйняття української культури в Сполучених Штатах Америки після 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення?
Стовідсотково. Після початку повномасштабного вторгнення багато людей почали приходити до музею, тому що вони знали, що Росія зробила неправильно. Вони хотіли не тільки надати підтримку, але й відвідати музей і дізнатися більше про Україну. Ми взяли на себе це завдання — розповідати людям не лише про те, що відбувається зараз, а й про історію України, про те, як Росія знищувала і використовувала українську культуру.
Ми також започаткували програму під назвою SAFE (Safeguarding Ukrainian Culture), щоб допомогти організаціям в Україні підтримати українську культуру. Ми почали з купівлі комп'ютерів та хмарних послуг для музеїв, щоб зберегти інформацію про колекції.
З часом наш формат підтримки змінився, і ми почали допомагати середнім і малим організаціям. Зараз ми думаємо про те, що буде після закінчення війни. Одна шоста України зруйнована, і рано чи пізно все завершиться. Держава потребуватиме архітектурних планів, тому ми будемо зосереджувати більшу увагу на цьому. Нью-Йорк вважається епіцентром архітектури, і я думаю, що ми маємо шість шкіл для архітекторів. Тому важливо, щоб ми зараз теж працювали для майбутнього України.
Ми не збираємося казати, що робити українцям, бо ви краще знаєте, як вам буде краще. Але ми працюємо над тим, щоб ви мали опції та можливості подивитися на різні варіанти розвитку.
І тоді можна буде зрозуміти, як це втілити в реальність: подаватися на гранти, шукати фонди чи отримати допомогу від європейських країн. Пізніше стане зрозуміло, як це працюватиме. Для нас це важливо, це те, що змінилося в нашій парадигмі. Не хочемо сумувати, що не вдається зробити так, як ми хочемо. Ми активні, ми хочемо якнайшвидше допомогти, а не сидіти склавши руки.
Ви в попередній своїй відповіді згадали, що вже показували в музеї роботи Примаченко, Олександри Екстер, а тепер — Володимира Татліна. Як виникла ідея організувати саме цю виставку, і чому ви обрали саме Татліна для демонстрації?
Приблизно 10–12 років тому я бачив виставку його робіт у Базелі (Швейцарія). Тоді на експлікації було написано, що він народився "в Харкові (Росія)". Боже милий, що це таке? Це мені дуже врізалося в пам'ять, я просто не можу цього забути. Він жив у Києві три роки, і, напевно, це були найкращі його роки. Усі ідеї, які він втілив у майбутньому, він вигадав саме там.
Він багато творив, і я знав, що його перебування в Києві було доволі успішним. Можна сказати, що найкращі його роки були у Києві. Саме тут він генерував свої ідеї, а вже після переїзду до Москви почав їх реалізовувати. Всі ідеї, перші версії та прототипи були створені в Києві, але про це ніде не написано. Чому? Бо ніхто не хотів цього досліджувати або боявся говорити про це.
Я подумав, що це неправильно. Як музейник, куратор і директор музею я мушу взяти на себе цю відповідальність. Ми працювали над цим проєктом два роки. Тетяна Філевська з Українського інституту дуже допомогла. Потім ми почали співпрацювати з Оксаною Семенік у Києві, яка постійно працює для нас. Ми втрьох поступово збирали маленькі частини інформації, а потім усе це склали в єдину концепцію.
Дуже важливо поширювати знання про те, що авангард ніколи не був російським. Це був авангард. Чи в Україні, чи в інших регіонах, багато його представників мали українське коріння або були українцями.
Татлін і Малевич — найбільші зірки авангарду. Вони або відкрито говорили про свою українську ідентичність, або пишалися нею.
Ми маємо змінювати цей наратив. Великі музеї поступово це визнають, але не так швидко, як потрібно. І для мене це дивно, бо тут, у Нью-Йорку, ситуація найгірша.
Чому, на вашу думку, у світі досі існує нерозуміння розмежування між українським та так званим російським авангардом, хоча для нас як українців це очевидно? Чи пояснюється це тим, що Україна тривалий час була частиною Радянського Союзу, і тому багато митців автоматично зараховували до "російського авангарду", без урахування їхньої національної ідентичності?
Чи вважаєте ви, що ваші виставки, які проходять у провідних світових музеях, зможуть змінити це сприйняття та допоможуть Західній Європі й Америці нарешті усвідомити, що ці художники не були росіянами? Які кроки, на вашу думку, ще необхідно зробити, щоб закріпити цю зміну в мистецькому дискурсі та на рівні світових інституцій?
Я думав про це п'ять років і раніше вважав, що знадобиться 50 років, щоб усе змінилося. Тепер я переконаний, що це можна змінити за п'ять років. І цей процес вже почався. Ми вирушили в правильному напрямку.
Зараз я працюю з Тетяною Філевською над перекладом двох текстів Малевича, які він написав за рік-півтора до своєї смерті. Це вперше їх буде перекладено англійською мовою. Тетяна зробить коментарі, а я напишу текст про деколонізацію та про те, як можна бути художником, народженим і сформованим в Україні. Нам важливо мати велику виставку Малевича саме в Києві.
Це постійна, складна, але необхідна робота. Я знаю, що в Києві багато людей нам допомагають, щоб усе це стало реальністю. Але я також бачу музеї в Нью-Йорку як платформу для поширення цієї інформації. Важливо, щоб люди витратили хоча б пів години й прочитали про відмінність між Росією та Україною, про те, хто були ці художники, в яких умовах вони працювали.
Досі цього майже не було зроблено. І я б хотів, щоб колись ці виставки, які ми організовуємо в Нью-Йорку, приїжджали до Києва й в Україну загалом. Це також дуже важливо.
Ви багато говорите про процеси деколонізації українського мистецтва, зокрема на прикладі авангардистів. Як саме виставка, присвячена Володимиру Татліну, вписується в цей деколонізаційний дискурс?
Ми щойно завершили друк каталогу Татліна в Києві, і вже наприкінці тижня його мають надіслати нам. У цьому каталозі містяться три тексти: від Тетяни Філевської, Оксани Семенік і мій.
Ми розповідаємо не лише про три роки, які Татлін провів у Києві, а й про те, чому він був українцем. Ми висвітлюємо не тільки його діяльність як професора академії, а й період студентства, його роботи, захоплення театром, кіно, журналами, книжками. Ми хотіли показати, що він не просто приїхав до Києва на певний час — він активно творив і брав участь в українському мистецькому житті.
Він постійно був залучений до українського мистецького середовища: чи то в театрах, чи в кінематографі, чи в архітектурних проєктах, чи у створенні костюмів. Він спілкувався з Курбасом (хоча вони так і не працювали разом), дискутував із Єрміловим у Харкові про конструктивізм. Ми прагнули показати його не лише як автора проєкту знаменитої Вежі Татліна, яка так і не була збудована в Петербурзі, а як митця, який продовжував творити і після цього.
Зараз ця тема починає привертати увагу преси в Нью-Йорку. Минулого тижня вийшла велика стаття в New Yorker Magazine, і я помітив, що після її публікації кількість відвідувачів виставки зросла вдвічі. Це має великий вплив, адже у статті на трьох сторінках пояснюється різниця між українцями та росіянами, а також між українським і так званим російським авангардом. Люди часто плутають ці поняття, і я вважаю, що це — добрий початок змін.
Якби такі виставки не проводилися, преса просто не писала б про це. Це величезна робота, але ми маємо амбітні плани. Окрім виставки Татліна, цього року ми плануємо організувати першу масштабну виставку найвизначніших єврейських художників України ХХ століття. Я дуже хочу, щоб ця виставка потрапила до України.
Адже тут, у Нью-Йорку, багато людей мають родичів в Україні: чи то дідусь, чи двоюрідний брат, чи інші близькі. Вони живуть тут, але не бачать цих робіт. Водночас в Україні всі знають цих художників, але їхні виставки не показують. Тому для нас важливо не лише демонструвати українське мистецтво, а й глибше досліджувати його, щоб донести світу, що тут, в Америці, ми розуміємо його цінність.
Чи можете ви розповісти про декілька ключових робіт, які є на виставці?
Виставка відкривається з двох маленьких малюнків розміром 10×10 см, які є початковими ескізами проєктів, створених Татліним у Києві. Проте лише в Москві його студенти змогли реалізувати ці ідеї з металу, а згодом, за рік до його смерті, італійська компанія втілила їх у життя саме так, як він задумував. Ми також маємо експонат — це крісло, яке було створене відповідно до його задуму.
Окреме місце у виставці займає велика фотографія, де Татлін грає на бандурі (приблизно 1910 або 1912 рік). Крім цього, представлено багато експонатів у вітринах: графічні роботи, дизайн для кіножурналів, книжкові обкладинки, серед яких, наприклад, видання творів Івана Франка. Ми прагнемо продемонструвати всю широту його роботи як графічного дизайнера.
Дуже важливо було також показати студентські роботи, адже Татлін, як і Малевич, багато творив у тісній взаємодії зі своїми учнями. Вони обидва цінували дискусії, обмін ідеями, інтелектуальну співпрацю. Тому ми додали у виставку роботи п'яти-шести його студентів, які були позичені з музеїв Києва та архівів бібліотек.
Окремий експонат — це реконструкція його сценічного подіуму 1920-х років. В Україні за збереженими фотографіями було відтворено креслення цієї конструкції, а ми тут, у Нью-Йорку, створили її заново. Цей подіум існує вже 98 років, і ми зробили його у вигляді сцени, що нагадує стіну в академії, де він працював.
Ще одним важливим моментом є реконструкція майстерні Татліна в Києві. Ми знайшли будинок на вулиці Студентській, де він мешкав. Відомо, що він носив гілки верби від Дніпра для створення перших прототипів своїх проєктів — то крісла, то своїх "летючих" конструкцій. Також відомо, що він підібрав лелеку, яка заплуталася у гілках, а сорока жила разом із ним у майстерні.
Ми відтворили його простір тут, у Нью-Йорку: збудували його ліжко, маленький стілець із верби, першу версію "летючої" конструкції, а також невеликий басейн, де він тримав жаб і риб для лелеки. Повісили бандуру — знайшли модель, яка дуже схожа на ту, що він мав у Києві. Також додали маску з Венеційського карнавалу, яку йому подарувала Олександра Екстер. Студенти дуже хотіли цю маску, але Татлін нікому її не віддав, і вона завжди висіла на стіні.
Нам було важливо не лише продемонструвати, що він фізично створював, а й передати атмосферу, в якій він жив у Києві впродовж трьох років. Він мешкав дуже аскетично, майже як монах. Усе в нього було чисто, а одяг він складав під матрац, як моряк, готуючи його на наступний день. Щоправда, спав він на підлозі, а лелека — на ліжку.
Ця виставка допомагає зануритися в його життя, краще зрозуміти не лише його мистецьку діяльність, а й побут, світогляд і часи, в яких він творив.
Він все-таки перебував у Києві лише три роки. Хоча і зробив величезний вплив на розвиток мистецтва в Києві й загалом українського мистецтва. Чи можна його вважати частиною цього мистецького середовища, яке там було? Чи це радше такий епізод проживання, лише якийсь один розділ з його життя?
Я б сказав, що Татлін постійно — як до свого перебування в Києві, так і після нього — підтримував зв'язок із цим містом. Він мав друзів, які працювали в театрі, і прагнув реалізовувати там свої мистецькі ідеї. Час від часу він повертався до Києва, щоб побачити, над чим працювали його колеги. Зокрема, у період із 1927 по 1929 рік він приїжджав кожні 4–6 місяців, хоч і на короткий час, щоб взяти участь у певних проєктах або просто підтримати своїх друзів.
Проте більшість його задумів у Києві залишалися нереалізованими, оскільки він прагнув працювати над власними проєктами. Водночас він знаходив у Києві певну свободу — передусім психологічну. Адже після його повернення до Москви мистецьке середовище там почало різко змінюватися, і він уже не міг працювати так, як раніше.
Тож Київ для нього був не лише місцем короткочасного проживання, а й важливим простором для творчості. І це впливало на нього протягом усього життя. Усі викладачі Київської академії, серед яких були Малевич, Богомазов, Татлін та інші, мали знати українську мову і культуру, адже працювати зі студентами, не розуміючи їхнього контексту, було неможливо. Студенти можуть чогось не знати, але вони завжди відчувають, коли їм кажуть неправду.
Хоча Татлін пішов своїм шляхом і зрештою змушений був повернутися до Москви, він продовжував залишатися частиною українського мистецького середовища. Навіть наприкінці життя він грав на бандурі й співав українські пісні, що, за спогадами, не надто подобалося його сусідам. Це свідчить про те, що Україна та її культура залишили глибокий слід у його житті.
Ви вже говорили про те, що плануєте велику виставку Малевича. Які ще художники або мистецькі явища вас цікавлять для подальшого висвітлення? Чи плануєте ще виставки когось із авангардистів?
Мене дуже цікавить Василь Єрмілов, котрий родом із Харкова. Харків, як і Одеса, мав своє унікальне коло художників і мисткинь, і це дуже важливо для нас.
Також ми плануємо виставку, хоча це вже не авангард, а 1960-ті роки. Проте явище шістдесятників дуже важливе також для українського та світового мистецтва. Окрім того, мене цікавить одна художниця, яка також працювала у сфері моди та дизайну. Наразі в Києві триває виставка, присвячена їй, але, на жаль, її ім'я зараз не пригадаю.
Щодо Малевича, ми плануємо показати його співпрацю з німецьким художником Гансом Ріхтером. Вони разом працювали над фільмом, але Ганс Ріхтер завершив його вже багато років після смерті Малевича. Було створено три версії цього фільму: одну зробив Ріхтер, другу — на основі їхньої спільної роботи, а третя — версія Малевича. Ми плануємо вперше показати саме малевичівську версію фільму, а також вісім супрематичних картин, які вплинули на його створення. Це дуже важливо, адже про цей фільм майже ніхто не знає.
Також зараз ми працюємо над великою виставкою Іллі Ріпина, до 50-річчя нашого музею. Це важлива деколонізаційна робота. Ріпин народився в Харкові — хотів там і померти, але йому цього не дозволили. Він створив багато визначних картин на українську тематику, хоча в його творчості є певні імперські впливи. Втім, він надзвичайно важливий для української культури, і настав час показати його справжню мистецьку спадщину.
Я нещодавно дізнався, що в 1921 році у галереї Knoedler в Нью-Йорку відбулася його виставка, де було представлено п'ять картин. Це дивовижне відкриття, і я вже замовив каталог тієї виставки, який має 10 сторінок. На жаль, наша виставка стане лише другою виставкою Ріпина у США, але ми покажемо значно більше ніж п'ять картин. Це важливий крок у процесі деколонізації, адже Росія привласнила Ріпина, представляючи його виключно як "російського художника". Ми маємо зруйнувати цей міф і відновити його справжню національну ідентичність, віддаючи йому належну шану як видатному українському митцю.
Зараз Росія намагається привласнити навіть сучасних художників, наприклад Іллю Кабакова. Чи потребує авангард, як і сучасне мистецтво, глобального переосмислення, щоб донести до світу, що це все-таки українське, а не російське?
Дякую за це питання, воно дуже важливе. Радянські художники — це окрема складна тема. Перед своєю смертю Ілля Кабаков сам визначив себе українцем. Війна глибоко його вразила, розбила його серце. Він почав працювати над кількома картинами, в яких зобразив українців літаками, що злітають у небо, як ангели, як душі. Він довго не міг знайти відповідний художній вираз, але врешті намалював одну з найбільших своїх робіт, де ціла Україна постає як душі, що кружляють у небі, наче бджоли. Це, на жаль, символ загиблих людей. Війна мала на нього величезний вплив.
Будь-хто зараз може знайти інформацію про його смерть та творчість в інтернеті. У Нью-Йорку всі писали, що він був українцем. Чому? Бо він сам так говорив. Росіяни можуть казати що завгодно, але важливо те, як художник сам себе ідентифікував наприкінці життя.
Так, значну частину свого життя Кабаков провів у Москві, але не за власним вибором. Його мати змушена була тікати з Дніпра, і вони почали там якось будувати своє життя. Він зробив усе, що міг, але ніколи не забував про своє походження. Він мав глибокі єврейські корені, його родина залишилася в Дніпрі, і це місто завжди було з ним.
Я вперше познайомився з ним у 1992 році, коли був молодим куратором. Коли я говорив про Україну, він завжди посміхався, бо це була важлива частина його ідентичності.
Історично росіяни вже 150 років дуже майстерно маніпулюють, спотворюють факти та створюють пропаганду. Президент Зеленський сказав мені в музеї, що ми повинні говорити про свою історію та культуру вдвічі голосніше і діяти швидше. Росія бреше постійно, методично й безупинно. Істина ж потребує зусиль. Тому це наше завдання — постійно працювати, переконувати і змінювати хибні уявлення, відновлюючи правду.
Ви сказали, що хочете зробити Український музей у Нью-Йорку одним із топової п'ятірки американських музеїв. Чи плануєте ви співпрацю з американськими музеями?
Тут в Америці ми плануємо це робити крок за кроком. Ми хочемо організувати меншу виставку Примаченко, знову позичити роботи від колекціонерів і музеїв та надсилати їх до інших музеїв, які будуть зацікавлені. Ми зараз над цим працюємо. Також у майбутньому ми плануємо зробити виставку єврейських художників, які народилися і працювали в Україні. Ми плануємо співпрацю з іншими музеями в Європі, щоб вони, можливо, після Нью-Йорка забрали цю виставку до себе.
Також я вважаю, що багато людей будуть зацікавлені в роботах Єрмілова. Бо всі щось чули про нього, але не багато хто знає деталі. Є куратори й кураторки, директори та директорки музеїв, які шукають нові теми, що не повторюються безліч разів. Це їх дуже цікавить. Вони можуть не тільки самі дізнатися багато чого про Єрмілова, але й поділитися цією інформацією зі своєю громадою — в Чикаго, Маямі чи в іншому місті. Ми маємо дуже маленьку команду в музеї, але великі амбіції. На жаль, не можемо взяти на себе забагато роботи, бо тоді ризикуємо нічого не досягти.
Якщо я не помиляюсь, у вас ще була виставка українських сучасних художників, ті, що працюють вже зараз безпосередньо. Чи плануєте ви ще якісь подібні проєкти на майбутнє? Художники, які військові, які працюють зараз на фронті, можливо, або просто, щоб висвітлити, що в Україні продовжується продукуватися мистецтво, і воно все-таки змінилось під час війни, і дуже сильно змінилось, і це відчувається. Чи плануються такі проєкти? Можливо, в майбутньому?
Так, так і так. Ми плануємо багато чого. Ми вже мали тут самостійну виставку Лесі Хоменко. Також організували виставку фотожурналіста Макса Левіна. Рік тому ми провели велику виставку Олександра Глядєлова, який приїжджав і викладав в університетах, і ми дуже задоволені цією співпрацею.
Ми також плануємо виставку Надії Кабаленко, яка має українське коріння. Наша кураторка Лілія Куділля більше керує цими проєктами, але ми маємо цілий список митців і мисткинь нового покоління, яких хочемо показати. Зараз, звісно, багато з них розкидані по Європі, а ті, хто залишилися в Україні, часто не мають можливості працювати так, як раніше, або їхні умови змінилися.
Ми намагаємося якнайкраще поширити їхню творчість. Також ми хочемо показати, що означає Україна сьогодні, і це охоплює архітектуру, дизайн, моду.
В осінній сезон ми плануємо велику виставку Івана Фролова, присвячену моді, і показати роботи Бориса Михайлова. Борис вже мав багато виставок, але ці будуть одночасно, на одному поверху. Це буде цікаве поєднання нового покоління дизайнерів та старшого покоління майстрів. Я сподіваюся, що вони навіть зможуть разом створити кілька робіт. Це чудовий спосіб показати, як нове покоління і класика можуть взаємодіяти.
Ми хочемо змінити сприйняття того, що значить українське мистецтво, і показати, що це не тільки живопис чи фотографія, а й дизайн, перформанс, театр та інші нетрадиційні форми мистецтва.
Як ви бачите роль Українського музею в Нью-Йорку в збереженні та популяризації української культури в майбутньому? Яка це роль?
Я б хотів, щоб більше організацій допомогли, але, на жаль, ми не будемо чекати, і все це ляже на наші плечі. Я готовий до цього. Ми будемо працювати і робити, бо війна почала щось таке, що ми мусимо зробити — з негативного створити позитивне. Це місце має бути таким, де ми можемо показати, що означає бути українцем, нашу історію та культуру. Ми маємо донести до людей, що ті, хто борються на фронті, помирають. Чому вони це роблять?
Це не так легко пояснити, але я вірю, що музей може хоча б трішки допомогти відкрити очі тим, хто не розуміє, не читає або не дбає про ці питання. Це дуже важливо для нас — відчинити ці двері. І всі музеї мають робити таке, але, на жаль, оскільки ми є Українським музеєм, ми повинні вшанувати Україну і розповідати про ці теми.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
