Суспільне Культура зібрало10 віршів українських поетів та поеток із зимовими образами. Тут сніг стає метафорою чистоти, спогаду, сну, самотності, невизначеності та забуття.
Микола Вінграновський
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.
За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.
Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб’є із віт над світом.
До айстр останніх припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними…
Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину…
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину.
***
Катерина КАЛИТКО
"Часосніг"
І знову сніг.
І янголи Господні
Зібралися на крокві цього дому
І дивляться униз – ласкаво й синьо
А ми – внизу Задихані й сліпі
Ця вулиця – узвіз. Вона би мала
Нас вгору нести крізь лунку завію
А не крутити голови і нам
І решті перехожих. А шибки
Чужих домів наповнююються світлом
І ти мені ріднішаєш.
Щомить
Усе темніше. Знову сніг пішов
Я знаю це – аби ми у пітьмі
завжди боялись відпустити руки
Як половинки зернятка боба
ці дві долоні. Янголи вгорі
сміються дзвінко кидаються снігом
в рум’яних школярів.
Мені здається
що час вернув назад на півстоліття
Та де там – більше.
Я вже бачу: ти
при тьмянім світлі надягаєш сіру
грубу шинель.Аж одірвавсь на ній
латунний гудзик. Ти його шукаєш
під ліжком під столом і при порозі
за віником.
Знайшов. Рука тремтить
…А потім ти береш свою гвинтівку
і з нею йдеш за Симоном у бій.
І сніг.
Це хронообіг. Снігообіг
Дивися: там за рогом – білий вовк
Глядить на нас зеленими очима
Він – заметіль.
Він хоче лиш аби
Ми так не поспішали по домівках
Як інші.
Отже. Час біжить назад
Я бачу – ти апостол.
Ти бредеш
Крізь ці сніги засновувати місто
Дорожній костур у заметі вгруз
Морозний вітер тіло твоє студить
А ти уперто йдеш
Бо знаєш ти:
Тут буде місто
ліхтарі бруківка
Тут люди будуть і будинки і
кав’ярні молоко
пиріг із маком
Художники
веселі скрипалі
Гора і замок
янголи на крокві
Рум’яні діти стримані жінки
І тепле світло вікон понад нами
Край нього зігріваємось і ми
і янголи
і вовк сріблясто-білий
Не відпускай руки у цій пітьмі
Не послизнись – зміїться брук підступно
Засніжило годинник.
І тепер
Я знаю точно що не просто так
Ця заметіль. Це Богові хотілось
Щоб ми уміли цінувати сніг
як час
як подих
як себе самих.
***
Олена ГАЛЕТА
"Суд у перердвер'ї"
Вам,
котрі житимете після мене,
даю заповідь:
немає користі в теперішньому житті;
тому що життя це конечне.
Григорій Богослов
Ніби казання, довга зима.
Прогортаєш сніги,
І не більше не менше,
ніж те, що попущено з неба.
Поспішати не треба.
Повертаєш в свої береги,
Як причасник до столу,
як задавнений кашель під ребра.
Розмальовуєш шатра думок —
перелітних циган.
На осклілих дорогах
усяка поспішність трагічна.
Залишається вічне.
За копійку старий дідуган
Імітує голландців:
летючих, малих чи комічних.
Ще ген-ген — до весни.
Облямівка міських нечистот
Визначає собою
правдиве його пограниччя.
Місто вабить і кличе.
Але голуб звістує потоп
І за день до відлиги
заглядає тобі ув обличчя.
***
Леся Українки
уривок з драми-феєрії "Лісова пісня"
Л у к а ш:
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а:
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: "Засни, засни..."
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
***
Богдан-Ігор Антонич
Кравці лисицям хутра шиють,
вітри на бурю грізно трублять.
О доле, стережи в завію
І людські, і звірячі кубла.
У сто млинах зима пшеницю
на сніг сріблясто-синій меле.
Назустріч бурі ніч іскриться,
привалюючи небом села.
***
Іван Франко
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
***
Олена Пчілка
Новину сьогодні зранку
День вчорашній нам приніс:
Білі стріхи, білі призьби,
Біле поле, білий ліс.
Ліс стоїть такий поважний,
Мов дідусь сарий та сивий.
Погляда на шлях широкий,
На просторі білі ниви.
Темні сосни та ялини
Простягли далеко віти
І поблискують на сонці,
Снігом-інеєм укриті.
З-між дерев не обізветься
Ні звірина, ані птаство, —
Та кортить санчата взяти
І піти в зимове царство.
Там бадьорістю подихать,
Побродити білим шляхом
Чи із пагорба спуститись,
Пролетіти бистрим птахом!
А опісля в теплу хату
З мандрування повертатись —
І мамусі любій-милій
Всі пригоди розказати.
***
Сергій Жадан
"Сніг"
І вже коли ти спиш, починається сніг.
Прийшовши з ночі,
виявившись із нічого,
з чорного шепоту,
з горизонту нічного,
з повітрь усіх,
із розламів усіх.
Коли ти спиш, він рухається з передмість,
рухається між дерев,
падає над стежками,
над цегляними брамами,
над ганками й хідниками,
над кожним із перехресть,
над кожним з обійсть,
над кожною з колій,
над кожним із бездоріж,
над школами,
над вокзалами,
над мостами,
падає до безкінечності,
падає до нестями.
Коли нічого немає.
Коли ти спиш.
Над кожним із вікон,
над кожною із осель,
падає над крамницями,
падає над дворами,
засипаючи русла,
огортаючись прапорами,
влітаючи до підвалів,
сягаючи стель.
Над кожним із пустищ,
над кожною з новобудов,
над кожною із веранд,
над кожною із віконниць.
Пробираючись вглиб.
Рухаючись від околиць.
Сніг входить до міста так,
як під шкіру входить любов.
Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць,
з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик.
Гостро, наче впевненість, наче біль.
Уздовж нервів,
ніби уздовж рік.
На дні легень, мовби на дні копалень,
свідченням всіх майбутніх
безсонь і запалень,
свідченням всіх зупинок
і всіх доріг,
свідченням всіх перевтілень,
які постають,
свідченням всіх початків
і всіх повернень,
ламка, мов березень,
зріла, неначе серпень,
любов підіймається тілом,
як гріта ртуть.
Прогріваючи горлом
промерзле скло.
Над усіма алеями,
над домами.
Коли ти спиш,
коли нічого немає.
Коли немає навіть того,
що завжди було.
…Тримай це відчуття
солоду й гіркоти,
відчуття пекла,
що в пальцях тобі запеклося,
коли торкаєшся її одягу і волосся,
коли простягаєш їй руку,
виводячи з темноти.
Це вона всотується в хребта високу пітьму.
Це вона чередами жене
золоті заметілі.
Радій цій чорній любові у власному тілі.
Не дивлячись ні на що.
Всупереч усьому.
***
Галина Крук
у сні, який заплутує сліди,
зимовий заєць
тривожний звук висить в повітрі як
собачий гавкіт
так двері із будинку відчиняєш
на висоті, немов із літака...
хапаєш ротом холод
летіти вниз — це падати? чи можна
обставини змінити, переграти?
життя прожити — поле перейти
засніжене... жене мене все далі
непевність сну, якийсь розмитий здогад:
то хто із нас тоді не повернувся
із виїзду у сіру-сіру зону?
на клунках діти, їх матері тримають
за імена тривожні і гортанні,
як за рукав
та хтось щоразу губиться і рветься
жіночий крик і котиться луною
я бачила обличчя — що від снігу
біліші... паперові, мов мішені
на стрільбищі...
на відстані, безпечній наче лезо,
що тне мене і тне
розсипалися полем діти діти
біжать, у кожному —
маленький заєць страху
і серця барабанний дріб...
в снігах буває, як сховаєшся, то тепло,
усе залежить
від товщини нанесеного зверху.
цей сон як сніг...
його очима дивишся донизу
на маківки голів їжакуваті.
на хаотичні заячі сліди
на білому. на плутані розмови,
на випадкові очі, випадкові
прозріння, наче спалахи вогню...
ніхто із нас тоді не повернувся,
із того сну
***
Ліна Костенко
І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.
Високовольтна лінія Голгоф.
На біле поле гайвороння літер
впаде як хмари, цілі хмари строф.
Нове століття вже на видноколі,
і час новітню створює красу.
А ритми мчать — як вершники у полі.
А рима віршам запліта косу.
І в епіцентрі логіки і стресу,
де все змішалось — рідне і чуже,
цінує розум вигуки прогресу,
душа скарби прадавні стереже.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
