Журналістка та редакторка Суспільне Культура Євгенія Луценко розмірковує про те, як акторська майстерність може стати інструментом самодопомоги.
"Залиште голову за дверима" — з цієї фрази почалося моє знайомство з акторською майстерністю. Нарешті можна не тривожитися про те, який вигляд маю з боку, що про мене думають, не намагатися контролювати думки інших, не оцінювати себе. Нарешті можна не соромитися.
Уперше я прийшла в театральну студію на початку 2021 року. Пів року стежила за соцмережами "Театру-студії 11", перш ніж наважилася записатися у трупу. Це був новий курс акторки й режисерки Елеонори Кравченко.
З якою метою я йшла? Мені не вистачало безпечного місця, де я могла б ділитися емоціями. В умовному "реальному житті" я можу часто справляти враження стриманої та серйозної людини, яка не дозволяє собі експресивності. Я приховано злюся, сумую чи радію, буваю невдоволеною, але наче якщо поділюся цим, то світ не витримає. Довгий час мені здавалося, що так простіше: не потрібно пояснювати свої переживання і не потрібно протистояти реакції людей. Таке стримування потребує значних моральних ресурсів, тож, не маючи місця, де всі приховані емоції можуть бути виражені, вони виплескуються самі в неконтрольований момент.
До переїзду на навчання у Київ я займалася класичними й народними танцями, регулярно виступала у філармоніях і театрах, й це дарувало мені відчуття свободи. На сцені я завжди почувалася безпечно. Сцена дозволяла бути будь-якою: агресивною, дурною, вродливою, розумною, огидною, сексуальною, смішною, метушливою, стриманою. На сцені пробачають дуркування. Все, що відбувається на сцені, є частиною задуму (принаймні так сприймається). Водночас сцена і вимагає: чесності та дисципліни.
Творчі професії занадто романтизують, забуваючи, що в них так само багато рутини, як і в інших професіях. Якби письменники та письменниці писали книжки, лише коли мають натхнення, у нас не було б і половини тих романів, які ми можемо знайти в книгарнях. Якби актори та акторки, режисери та режисерки, сценаристи та сценаристки створювали вистави, лише коли мають творче піднесення, театр закрився б, а кіно не знімали б ані до війни, ані під час, ані після.
Я не вірю в натхнення. Але вірю в дисципліну. Вірю, що потрібно створювати внутрішні умови та рутину, які допомагають творити. Натхнення — це спрощення творчості.
Для мене акторство — про пізнання себе, без якого неможливо втілити жодного персонажа чи персонажку на сцені. Якщо я не розумію себе, як я можу бути чесною перед іншими? Пізнання себе теж потребує дисципліни, адже це занурення вглиб себе не завжди буває приємним.
Акторство підштовхнуло мене до психотерапії. Саме у театральній студії народилися найвлучніші метафори, які описували мої внутрішні переживання. І саме в театральній студії я зрозуміла, що не справляюся сама з собою.
Елеонора проводила багато акторських тренажів, які змушували зустрітися зі своїми найтемнішими та найзаплутанішими частинами, а також довірити як свій біль, так і свою радість партнерам і партнеркам по студії.
На тренажі я вперше розповіла про селфхарм, про який тоді знала лише одна людина в моєму житті. Я почала усвідомлювати, що перекриваю свій емоційний біль фізичним, оскільки не знаю, що робити з сильними емоціями. Я не наважувалася проявляти злість перед іншими, тому спрямовувала її на себе. Емоції непомітні, я не можу до них доторкнутися, я не знаю, на кого їх скерувати, крім себе. Єдина можливість зробити свої переживання помітними — зробити собі боляче. Порізи помітні, синці помітні, вирвані вії помітні, головний біль від биття об стіну помітний. А отже, мій біль стає явним. Принаймні для мене.
У мене з’явилося порівняння, що всередині мене лезо, і замість того щоб давати відсіч зовнішнім загрозам, я давала відсіч собі.
Біль давав мені енергію творити та грати. Але біль виснажував. Так у моєму житті з’явилася психотерапія і почався шлях розплутування емоційного клубка, у який я закрутила сама себе.
З терапевткою я дійшла до того, що бажання нашкодити собі зʼявляється, коли я перестаю відчувати свої межі. Наче мене немає, наче думки існують окремо від тіла, і єдиний спосіб все поєднати та повернути собі і тіло, і думки — фізичний біль. Завдяки психотерапії я знайшла ще один спосіб відчувати свої тілесні межі — обійми. Легальний спосіб отримати обійми — акторські тренажі. Коли поряд не було людини, з якою можна обійнятися, я відкрила для себе самообійми. Після них настають сльози чи сміх і таке бажане полегшення, без фізичної шкоди собі.
З цим пізнанням я ще більше занурилася в акторство. Почала чіткіше розрізняти те, що відчуваю.
Менш ніж за рік я встигла виступити з поетичними та прозовими уривками, а також разом із групою підготувати повноцінну виставу. 23 лютого 2022 року пройшла вечірня репетиція вистави, яка так і не вийшла. А з наступного дня я покину акторство майже на два роки.
Акторство стало заняттям, яке залишилося "до" і якому не було місця "після". Я більше не могла "залишити голову за дверима". У мені розрослося відчуття недоречності цього хобі. Акторство з його "залишити голову за дверима" було для мене певною формою ескапізму, але я більше не хотіла тікати від реальності, я хотіла її проживати. Я пробувала ходити на окремі тренажі, але вони викликали відторгнення.
У польському фільмі "Хто ти, Філіпе?" головний герой — єврей, який видає себе за німця. Він увесь час дуже закритий, бо мусить дотримуватися вигаданої історії та жодним чином себе не видати. Але є час, коли він себе відпускає. Вночі він заходить до бенкетної зали у готелі, де працює офіціантом, та починає бігати, стрибати, перекачуватися, імітувати удари, допоки остаточно не втомиться. Я впізнавала себе в ньому, сумувала за акторством, але не вважала його доречним.
Я переживала реальність, але не проживала. Реальність накопичувалась, накопичувалась, накопичувалась.
Рік тому режисерка заснувала свою "Майстерню". Мені цікаво було спостерігати за тим, що там відбувається, але все ж повернутися я не наважувалася.
У розмовах з терапевткою я говорила, що не почуваю себе вільною ділитися емоціями навіть з друзями, а ще відчувала себе другорядною у своєму ж житті. Вона питала, за яких умов і де я почувала себе комфортно. Я згадувала про студію та сцену. "Чим виступ на сцені такий особливий?" — питала вона. Що ж, я сумувала за чесністю сцени і свободою, яку вона дає.
Цього року в мене діагностували депресію та призначили антидепресанти. Невдовзі після початку лікування я побачила, що Елеонора проводить кастинг у нову виставу. "Чому ні? Треба пробувати". Я пішла, щоби перевірити, чи готова повертатися. Якщо коротко, то під час кастингу мені було надзвичайно дискомфортно, я почувалася так, наче мене недостатньо. Тож я здивувалася, отримавши повідомлення, що у виставу мене взяли.
Підготовка давалася складно. Я пропускала репетиції, бо не могла підвестися з ліжка або втрачала розуміння, навіщо я це роблю. Мені було значно важче довіряти партнерам, було значно важче відпустити себе. Я не могла повноцінно залишити голову за дверима. Раніше я була готова занурюватися у будь-що, навіть у свої страхи. Зараз мені з цим складніше, адже неприємного стало значно більше. Певною мірою я стала закритішою. Хоча, з іншого боку, стала значно впевненішою в собі.
Пройшло пів року. Я стою на сцені, де щойно завершилася прем’єра вистави "Фігаро". (Тепер я можу казати, що зіграла в комедії з депресією!) Перед виступом у мене була внутрішня мета — отримати задоволення від процесу, і якщо це вдасться, я зможу передати цей настрій глядачам.
Моя персонажка наївна і запальна, з легкістю створює комічні ситуації щоразу, як з’являється на сцені. Вона хоче бути в центрі дорослих подій (за сценарієм, вона наймолодша з усіх) і шукає способи, як привернути увагу. Мені знадобилося декілька місяців, щоб хоч трохи її зрозуміти, знайти якості, які нас об’єднують.
Спільним виявилося почуття гумору. Ми любимо жартувати та сміятися. Це відкриття наштовхнуло на розуміння того, як персонажка рухається та як говорить. Так вона ставала все ближчою до мене. Ця персонажка нагадала, що я люблю жартувати, бо почуваюся тоді сильнішою та не такою безпорадною.
Мистецтво, зокрема і театр, стало для мене інструментом для рефлексій, який додає шари до життя. Акторство допомагає мені краще себе зрозуміти, дає простір для самовираження і впевненість після виходу з репетиційної зали. Впевненість: якщо я поділюся своїми емоціями — то світ витримає.
Куди звертатися по психологічну допомогу
В Україні працює цілодобова лінія із запобігання суїцидам та психологічної підтримки Lifeline Ukraine: за номером 7333.
Також у всій країні діє Національна гаряча лінія для дітей та молоді — 0 800 500 225. Вона працює у будні з 9:00 до 21:00 та у вихідні з 10:00 до 18:00.
Також у Києві працює цілодобовий телефон довіри: 080 050 12 12 (безплатно з мобільного).
Окрім того, діє гаряча лінія, спеціалісти якої допомагають українцям підтримати психічне здоров'я в умовах постійного стресу й емоційної напруги, спричинених війною: 0 800 100 102. Вона працює щодня з 10:00 до 20:00, дзвінки з України є безоплатними.
Також діє Всеукраїнська програма ментального здоров’я за ініціативою Олени Зеленської — у соцмережах програми регулярно публікують різні методи самодопомоги під час стресу.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
