Під кінець літа онлайн-кінотеатр Takflix випустив добірку10 % коштів з кожного квитка на добірку Takflix передає до фонду "Голоси дітей", 50 % — творцям кіно. Фільми доступні в усьому світі з англійськими субтитрами. коротких метрів сучасних українських режисерів і режисерок під назвою "Літувати". Це п'ять історій про канікули, дитинство та літування — чуттєве проживання літа. Авторки й автори досліджують феномен канікул, дитинства та як на сучасних дітей впливає війна. До добірки увійшли фільм — призер "Берлінале" "Прокидаючись у тиші" Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі; відеощоденник української родини "Ліс, Ліс" Марії Стоянової; анімація-спогад "Під безкрайнім небом" Олександри Джиганської; документальний фільм "Новий дім" Богдана Приходька та лауреат "Золотої Дзиґи" "Папині кросівки" Ольги Журби. "Щороку наприкінці серпня ми дуже радіємо (бо більше не треба йти до школи) і дуже сумуємо (бо літо от-от закінчиться). Для нас літо — некалендарне явище. Це екзистенційний стан, якому властива легкість буття. Він родом з дитинства, в яке ми, дорослі, повертаємося щоліта. Цьогоріч росіяни робили все, щоб відібрати у нас право на радість. Та відчуття дитячої безтурботності й босих ніг — священне. Наша нова добірка — це спосіб посумувати про те, як війна не дає літу відбутись на повну, ще трошки його потягнути та почати новий відлік до наступних черешень!" — говорить команда Takflix.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про фільми, які увійшли до добірки "Літувати", а також ділиться коментарями режисерів та режисерок про їхні найтепліші літні спогади з дитинства.
Під безкрайнім небом (2022)
Анімація Олександри Джиганської про літні канікули в бабусі та дідуся на Одещині. Режисерка досліджує, як зберігаються її спогади та чому вони мають особливе значення.
"Кожного року після останнього дзвоника в школі я одразу сідала на рейсовий автобус і їхала до бабусі з дідусем в село на все літо. Першим ділом знімала взуття і вже до вересня ходила босоніж. Пам'ятаю це відчуття повної свободи та безтурботності. Можна було робити що хочеш та їсти цукрові кавуни скільки влізе, не помічаючи кісточок, але перед цим обов'язково зняти футболку, тому що сік річкою тік по підборіддю вниз. Я була відповідальна за збір яєць у курок та вечірній полив городу, коли давали воду для поливу на пару годин на нашому степовому Півдні. Дні були довгі, кожен сповнений нових відкриттів і здавалось, що так буде завжди", — розповіла Олександра у коментарі для Суспільне Культура.
Ліс, Ліс (2022)
"Ліс, Ліс" — відеощоденник української родини, датований 2002–2008 роками, який Марія Стоянова зібрала у чуттєвий короткий метр. В об'єктиві батькової камери — близнючки Анна-Марія та Віка і старша сестра Наталія. Дівчата святкують дні народження, проводять домашні концерти, ходять по калюжах та проживають дитинство на повну. Одного разу Наталія навіть потрапляє в телевізор — на програму "Пізнайко".
"На літо мене ніколи не лишали в Києві. Я навіть думала, що в Києві не буває літа. Одеса чи Приозерне на Херсонщині — інша справа. І взагалі, літо — це коли залазиш на горіх у прабабусі на городі. Залазиш і сидиш там досхочу. Найліпше — це коли гілки розгойдує вітер. Або коли щось надзвичайне на обрії: захід сонця чи пожежа. Або коли придумала, про що думати, і вже нічого довкола не помічаєш. Ані гладенької кори, ані листя з терпким запахом, ані маршрутів мурах. А потім тебе кличуть вечеряти — хлібом, медом і молоком", — розповіла Марія Стоянова.
Новий дім (2024)
Документальний фільм Богдана Приходька "Новий дім" фіксує зміни, які приносить війна. На околицях Києва, у центрі для переміщених осіб, сім'ї з Луганщини починають облаштовувати новий дім. Діти ловлять мишей, ганяють м'яча та час від часу розпаковують однотипні подарунки від іноземних партнерів. Дорослі тримаються за спогади та надію колись повернутися. А поки будинок тільки поповнюється новими сусідами.
"Кожен рік я очікував на ті самі два райські тижні літа, коли після місяця в селі у бабці, яка мала величезний город і купу роботи на ньому, ми сім'єю прокидалися о 3-й ночі, залітали в машину, запасалися "мажорами" з вишнею (жирні бамбукові палички) і їхали 10 годин дорогою, через Донецьк, де зустрічали світанок, Маріуполь, де наввипередки виглядали море на горизонті, Мелітополь, де запасалися великою порцією черешень, Сиваш, де батько брав банку червоної ікри, Джанкой і Акмєсджит — у гірський Крим, де тато блукав серпантином, допоки нам з сестрою закладало вуха, і пахло кипарисами. Мабуть, ця дорога до Чорного моря була більш теплим і виразним спогадом за сам час проведений у Криму. Це завжди було 10-годинним передчуттям неймовірно цікавої пригоди з родиною в незабутньому, насиченому враженнями і культурними місцями раю", — поділився Богдан Приходько.
Прокидаючись у тиші (2022)
"Прокидаючись у тиші" — короткий метр Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі про родини, які вимушено виїхали до Німеччини через повномасштабне вторгнення. Табором для переселенців слугує колишня військова казарма Вермахту. У новій реальності діти намагаються бути дітьми, хоч і сумують за татами й рідними вулицями. Стрічка отримала спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus на "Берлінале".
"Я дуже добре пам'ятаю, як ми з батьками їли кавуни на морі і як мені завжди дозволяли пити з порожньої половини кавуна сік, що лишився. Він стікав щоками і насіння іноді прилипало до шкіри. Згадую, ще одним літом я затоваришувала з кошеням. Воно довго за мною ходило, було усюди, де була я, і багато чухалось. У мене після цього був лишай, але це зовсім вже інший спогад", — розповіла Міла Жлуктенко.
Папині кросівки (2021)
Ігровий фільм Ольги Журби розповідає про останні години 13-річного Сашка в інтернаті для дітей, позбавлених батьківського піклування. Його всиновили, тож він вирушить в іншу країну разом із новою сім'єю. Але дещо не відпускає його. Світова прем'єра відбулася на фестивалі в Локарно. Фільм став лауреатом "Золотої Дзиґи" та Одеського кінофестивалю.
"Мотоцикл з коляскою розсікає літній вранішній туман. Мені здається, що дідусь їде дуже швидко, бо вітер забиває ніс і я не можу дихати, але мені весело та безпечно. Дідусь турботливо прикриває мою голову брезентовою тканиною, щоб «не надуло у вуха». Ми їдемо ловити карасі. Коли повернемось, то дідусь, як завжди, скаже бабусі, що не вміє чистити рибу (насправді вміє), бабуся полається трохи, але почистить. Потім ми зберемось родиною біля величезної тарілки найсмачніших смажених карасів у світі і будемо планувати, коли цього року потрібно викопувати картоплю", — розповіла Ольга Журба про свій літній спогад.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
