9 серпня 2024 року в Центрі Леся Курбаса відбулася презентація проєкту Терези Яковини "Áктори мого переживання".
Тереза Яковина — художниця, перформерка, співзасновниця колективу "Прикарпатський театр" і сценографка, яка живе та працює у Києві. Проєкт підтриманий Подія була реалізована фондом proto produkciia та співфінансувалася програмою ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського Союзу, за підтримки МБФ “ІЗОЛЯЦІЯ”, Trans Europe Halles та Malý BerlínСтипендією імені Антонена Арто, яку 2022 року заснував фонд Proto produkciia в партнерстві з лабораторією сучасної опери Opera aperta.
Формат work in progress передбачає демонстрацію сирого матеріалу, напрацювань та роздумів. Перформанс Терези став одним із небагатьох вдалих прикладів подібного формату, витримавши баланс між ідеєю та втіленням. У ньому мисткиня, яка прийшла у перформанс зі сценографії, розповідає своїми діями історії про війну, пам'ять і натюрморт.
Мистецтвознавиця і кураторка Аля Сєгал побувала на перформансі та розповідає про експеримент Яковини і його втілення.
Одне із завдань історії та теорії мистецтва — це називання й категоризація. Мистецтвознавці виокремлюють напрями та стилі, визначають, які з них будуть "малими", а які — "великими". Та й люди загалом схильні розподіляти побачене та почуте на різні категорії: красиве — потворне, хороше — погане, пейзаж — портрет. Натомість мистецтво можна розглядати як широкий спектр напівтонів. Але, наприклад, нерідко в ренесансних картинах пейзаж стає тлом (чи то пак, окремою дійовою особою) для портретного зображення.
У розквіт модерну різноманіття напрямів породило узагальнене скорочення "ізми" — від нескінченних імпресіонізмів, кубізмів і променізмів, які впливали та часто перетікали одне в одного. Своєю чергою, портретом може стати зображення не лише обличчя людини, проте і її кімнати.
"Áктори мого переживання" — це синтетичний проєкт на межі стилів. Це одночасно й театральна вистава-натюрморт на три акти, й перформанс, де не лише людина, проте і предмети стають дійовими особами.
Перформанс є відносно молодим напрямом у мистецтві, проте має сформовані елементи, які відрізняють його від театру. Насамперед перформанс вирізняється тим, що в його основі лежить дія творчині. Тереза Яковина використовує ширший підхід до розуміння перформансу і поєднує у своєму проєкті не лише дії, які розгортаються перед очима глядачів, а і театральну сценографію, з якої починала власну мистецьку практику.
У першому акті "Моя ранкова рутина" Тереза будує конструкції навколо тостера, блендера і кавоварки. В цьому мініатюрному місті вона заварює каву, ріже груші, робить тости: фактично, створює натюрморт, проте не такий, до якого ми звикли — в натюрморті мисткині предмети не застиглі й не мертві, вони рухомі й розгортаються у реальному часі.
Створення натюрморту наживо фіксується на кілька камер й проєктується на тло перформансу. Усі поверхні підзвучуються мікрофонами. Тож глядачі ніби потрапляють за лаштунки знімального процесу, проте одночасно й дивляться фінальне відео.
Цей прийом створює цікавий дисонанс: складна форма перформансу могла б дистанціювати глядачів від себе, натомість запах горілого тосту, підсилені звуки краплинок кави, великі плани дій перформерки (які неможливо було б побачити з глядацької зали) прибирають цю дистанцію. Так само ми проживаємо і наше життя, або ж два життя – фізичне і диджитальне, підсилене колонками й камерами.
Нова партія хліба вистрибує з тостера і перериває цим початок другого акту "Втеча в натюрморт", в якому Тереза розповідає про польську художницю Ганну Рудзьку-Цибіс. Основним образом цього акту стала блакитна чашка: предмет, до якого під час різних воєн зверталися художники й художниці: від вже згаданої Цибіс, яка у натюрморті ховалася від нацистської окупації, до Маріо Сіроні, для якого синя чашка була можливістю малювати поза ідеологічними замовленнями фашистської Італії.
Натюрморт (направду, також і пейзаж та портрет, або ж "низькі" жанри) був шпаринкою для українських митців та мисткинь радянського періоду: в ньому вони могли сховатися від соцреалізму й партійної пропаганди. Цей напрям навіть отримав свою назву — "тихе мистецтво".
Сьогодні ми бачимо, що поряд із політизованим мистецтвом (але яким може бути мистецтво країни, яка воює?) існують роботи та навіть виставки, далекі від суспільно-критичних тем. Митці та мисткині деколи тікають від сучасного мистецтва, повертаючись до класичних технік і тем.
Чи це є показником наявності цензури (чи то пак, самоцензури) в Україні, на противагу якій формується нове "тихе мистецтво"? Чи навпаки — сама наявність натюрмортів із синіми чашками демонструє і підсвічує проблеми, з якими сьогодні стикаються українці? Зрештою, навіть створення безпечного простору артикулює питання "безпечний від чого?", а створення перформансу-натюрморту неможливе без згадування про розбитий і втрачений посуд.
Останній, третій акт "Хор предметів" відбувся не стільки на сцені Центру Леся Курбаса, скільки в розповіді Терези — і, відповідно, розгорнувся в уяві глядачів. Центром цієї дії стали два іграшкових фортепіано, перед якими сиділи маленькі іграшкові слухачі, яким мисткиня розповідала структуру завершальної дії.
Переповідати перформанс — невдячна справа, а переповідати оповідь про те, яким би міг бути перформанс — і поготів. Парадоксально, та переказ художниці про те, яким має бути завершальна форма її твору, мав такий самий, якщо не сильніший вплив. В третьому акті Тереза Яковина вписує себе всередину натюрморту та починає говорити зсередини нього.
Водночас вона постає перед глядачами вразливою та чуттєвою, презентуючи незавершену і сиру роботу: з пісні "Ой, упав сніжок" (її у 2021 році заспівала Терезі ентомузикознавиця Влада Русіна, з якою вони разом їздили в експедиції Сходом України) звучить тремтячим голосом лише кілька рядків, після чого вона обривається, щоб дати голос іншим об'єктам у натюрморті. В цій частині оприявнюється ще один дисонанс: зливаючись із предметами навколо себе та стираючи власну індивідуальність, Тереза нарешті розповідає свою історію.
Четвертий, неофіційний акт: після закінчення перформансу та оплесків мисткиня запросила глядачів на сцену, щоб роздивитися створені нею протягом багатьох років декорації та сценографічні проєкти. Втім, уся апаратура продовжила працювати і люди, які вийшли на сцену, стали частиною та співучасниками цієї мистецької дії. Врешті, це затвердило одну з ліній "Áкторів…" — будинки заввишки з грушу перемішалися з маленькими й великими людьми; проєкція змішалася з життям в один великий натюрморт, де "мертва натура" якнайкраще відобразила процеси, що відбуваються в час війни.
Формат work in progress підважує саме поняття результату в сучасному мистецтві та, зокрема, в перформансі. Для Стипендії імені Антонена Арто як організаторів важливим є не стільки кінцевий результат, скільки сам факт втілення задуму художниці. Для глядачів цінною є можливість подивитися, як створюється перформанс, отримати більш живий і інтимний досвід взаємодії з мистецтвом.
Для мисткині work in progress є одночасно і відкритою репетицією (подивитися, які прийоми працюють, а які — ні, що варто доопрацювати), але також і можливістю отримати зворотний зв'язок від публіки. Врешті, якщо твором перформативного мистецтва є дія авторки, то чи може твором стати також і розвиток ідеї, який передує дії?
Матеріал створено на запрошення та за сприяння Стипендії імені Антонена Арто.
В межах стипендії також відбудуться перформанси Марії Матяшової (22 серпня) та Марини Щегельської (28 серпня).
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
