У середу, 17 липня, стало відомо про смерть професора, заслуженого художника України Володимира Іванова-Ахметова.
Про це повідомляють близькі Володимира Іванова-Ахметова у Facebook.
Професор Іванов-Ахметов був майстром літографії та офорту й викладачем. Він виховав багато талановитих графіків і зробив значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва.
За час роботи в КПІ створив чимало робіт, що відображають історію та видатних особистостей університету. Його любов до Києва знайшла відображення у численних творах, створених у майстерні на Андріївському узвозі.
Ніна Савенко, учениця Володимира та співзасновниця Lithography30 так згадує митця:
"Мені здається, що я досі не усвідомлюю, що це сталося. Можливо тому, що Майстер не зможе повністю зникнути, якщо залишив за собою стільки учнів і свого мистецького спадку. Володимир Михайлович виховав декілька поколінь художників. Комусь він змінював все життя, на когось впливав як художник на художника, комусь він просто не заважав і сприяв у розвитку. Володимир Михайлович робив все можливе і неможливе щоб студенти мали змогу працювати в майстернях і мали все необхідне для роботи, інколи цього було достатньо і він це усвідомлював".
Першу майстерню, в якій працювали учні Володимира, організував і облаштував з нуля сам викладач.
"Я завжди буду вдячна йому за це відчуття повної свободи. Йому вистачало сказати декілька слів, щоб стало зрозуміло, чи варта робота використаної друкарської форми, і це завжди відповідало дійсності. Працювати поряд з ним — це перебувати в ароматі кави, офортного лаку, його влучно-гострих і подекуди дуже смішних виразах, і знаходитись серед особливих людей, які трималися навколо нього" — згадує Савенко.
Ян Левітас, похресник Володимира, у своєму акаунті у Facebook писав: "Він був дуже світлою, доброю і талановитою людиною. Зараз не хочеться ні говорити про це, ні писати. Спочатку потрібно організувати гідне прощання".
Олександр Славінський у дописі висловлює слова вдячності своєму вчителю.
"Дякую, Володимир Михайлович, за щасливу свободну веселу творчу магічну безтурботну мистецьку юність — для мене все все було ідеально! Мрія, яка почала різко здійснюватись поряд з Вами. Після довгого безпросвітного сірого нудного дитинства Ви на кілька років стали провідником, живим Богом, який повірив у мене, підняв мене до небес і задав високу планку якості щастя. В цьому житті Ви бачили все і вирушили далі, в подорож, до нових пригод, навічно ставши частиною моєї душі…" — згадує свого вчителя режисер Артем Юрченко.
Інга Леві, художниця у коментарі для Суспільне Культура згадує свого вчителя так:
Одного разу, ще до того як я поступила до КПІ, я випадково опинилася о 5 ранку на Андріївському узвозі. Ми зайшли у дворик майстерні за адресою Андріївський узвіз 36А та заглянули у вікно. Там, о 5 ранку, працювали Володимир і його учень Міша Завальний, зайняті друком. Це справило на мене неабияке враження.
Згодом я дізналася, що це був Володимир Михайлович, і мені порекомендували відвідувати його приватні заняття разом з підготовчими курсами до університету. Це порадив Ігор Канівець, наголошуючи, що заняття з Володимиром відкривають свободу творчості. Я не очікувала, що такий неконвенційний художник міг викладати в КПІ.
Він завжди вражав нових знайомих своєю безпосередністю у спілкуванні. Його манера говорити була пряма: "Що це ти малюєш? Візьми олівець 6Б і додай щось". Це відлякувало багатьох, але тих, хто це приймав, він приймав у свої учні.
Далеко не всі з наших випускників ішли в сферу мистецтва, але ті, хто залишився, такі як Ігор Канівець, Ріта Шевстюк, Міша Завальний, стали відомими художниками. Його здатність викликати у студентів бачення мистецтва як потенційно музейного вислову була унікальною. Він навчав нас не просто малювати, а підвищувати планку якості кожної своєї роботи.
Одного разу, коли я залишилася в майстерні одна, він показав мені, як працювати з якісним папером Фабріано замість звичайного «Гознаку». Це було відкриттям для мене, що правильні матеріали можуть радикально змінити якість роботи.
Володимир Михайлович завжди був відданий своїм студентам, і хоча його стиль викладання міг здаватися різким, він допомагав нам гостріше сприймати світ. Його роботи та підхід до мистецтва слугували нам взірцем, а його здатність працювати в майстерні навіть у святкові дні, як на Різдво, нагадувала про його невгамовну пристрасть до мистецтва.
Я навіть не можу назвати наші зустрічі розмовами, адже Володимир Михайлович вирізнявся короткими, але дуже влучними та часто смішними сентенціями. Коли ми краще його пізнали, ми змогли зрозуміти його ставлення до представленої роботи. Однією з його найбільших похвал було «ну, смішно», що насправді означало гостроту думки, іронію або сатиру.
Від таких сентенцій ми могли зрозуміти його ставлення до наших робіт. Справжніх довгих розмов ніколи не було, тому наші зустрічі складалися з коротких коментарів, які відображали його погляди. Він завжди підтримував талановитих студентів, підкреслюючи їхній потенціал і допомагаючи знайти власний шлях у мистецтві.
Якщо він бачив в людині талант, він міг дати їй необхідні матеріали, книгу значущого художника, або показати техніку, яка могла би відкрити нові горизонти для її творчості. Іноді його різкість могла відлякувати тих, хто не був впевнений у своїх бажаннях малювати.
Його здатність мотивувати та висловлювати свої думки чітко і безпосередньо, хоч і могла здатися грубою, допомагала визначити, хто дійсно хоче вчитися. Ця харизма зібрала навколо нього групу однодумців, які поділяли його пристрасть до мистецтва.
Його стиль, енергія та відданість мистецтву притягували до нього людей, які поділяли його погляди і прагнення до творчості, створюючи унікальне середовище для навчання та розвитку.
Ми продовжували спілкування навіть після завершення навчання. Я відвідувала його на дні народження, час від часу заходила до його офортної та літографської майстерень. Іноді я спеціально приходила, щоб побачити його, інколи заходила, коли проходила повз. Останні два роки ми спілкувалися рідше, оскільки він став менш активним, хоча продовжував працювати і відвідувати офортну. Мені здається, що він менше спілкувався з іншими колишніми студентами, ніж зі своїм помічником Сергієм і тими, хто був з ним близький. Я дуже шкодую, що в останні роки я мало спілкувалася з ним. Через те, що я відчула його небажання до спілкування, я стала рідше виходити на контакт. Тим не менш, ми підтримували тісні відносини довгий час після завершення моєї освіти.
Ігор Канівець, художник, поет, музикант член арт-групи "Амброзія" ділиться своїми спогадами про вчителя:
Я познайомився з Івановим-Ахметовим на першому курсі Видавничо-поліграфічного інституту в 2001 році, він викладав на той момент малюнок і живопис на п'ятому курсі. Володимир Михайлович дуже сильно виділявся серед інших викладачів своєю екстравагантністю і одразу мені сподобався. Згодом я побував на виставці його графіки, в яку одразу закохався, і дуже швидко нав'язався в учні у його приватну майстерню.
У нас в Поліграфічному станкова графіка була чисто символічно — завдання на третьому курсі зробити маленький офортик і отримати залік, а графічної майстерні по суті не було на той час. Навколо Ахметова почало формуватися "графічне коло" учнів і наша компанія — я, Михайло Завальний і Олександр Славінський — були першими, згодом доєдналися Артем Юрченко, Інга Леві, Єгор Секірін і Ірина Шумова. Нас об'єднували любов до В.М., станкової графіки, романтична мрія стати справжніми вільними художниками і страх їми не стати.
Також Володимир Михайлович був взірцем успіху — дійсно визнаний крутий успішний художник-графік. Це було щасливе співпадіння — Він дійшов до етапу коли прагнув передати свою майстерність і шукав учнів, і ми були ідеальними учнями для нього. А він для нас ідеальним вчителем, провідником до світу мистецтва. Це було окреме коло — інші студенти не мали з ним неформальних відносин, але воно постійно зростало. Панувала атмосфера дружби і взаєморозуміння, ми були для нього як рідні діти, дуже пишались цим. Зі своєї сторони ми допомагали як могли — носили холодильники, дивани, прибирали, вантажили, друкували тиражі. Мого друга, розумного і талановитого Мішу Завального, він любив більше за всіх, як рідного сина, а мене, здається, поважав за фанатичну відданість справі, безкомпромісність і повну віддачу — риси які йому імпонували.
Майстерня В.М. знаходиться на Андріївському Узвозі 36, велика і красива, з офортним станком і величезною колекцією графіки 80-х, від якої ми фанатіли. Не вилазили з його майстерні день і ніч, потім зняли свою на Десятинній і я купив туди офортний станок. Так ми і пропадали в цьому "бермудському трикутнику" днями і ночами — інститут, майстерня, Ахметов. Поступово В.М виношував і реалізовував плани щодо створення повноцінних графічних майстерень на базі інституту. Будучи в хороших особистих стосунках з керівництвом (а він закохував у себе всіх — від електриків і вахтерів до олігархів і ректорів), йому вдалося разом з Юрієм Пшеничним ініціювати і створити на базі нашого факультету, в корпусі за адресою Володимирська 7, великі шикарні окремі офортну і літографську майстерні з виставковим залом, налагодити в них роботу і навчальний процес.
Учитель був екстравагантною, гіперактивною, амбітною, нарцистичною, соціально дуже адаптованою персоною, і, в той же час він був дуже добрим, уважним і співчутливим. З його розповідей ми знали все в деталях про життя і творчість покоління київських графіків 80-их, він водив нас по їх майстернях і знайомив з мистецькою тусовкою свого покоління. Допоміг організувати перші персональні виставки, возив на міжнародні пленери (Хорватія, Польща, Болгарія), було багато творчих поїздок в межах України (Одеса, Седнів, Миколаїв, Львів, ...). В моїй уяві ті університетські 6 років, в які ми з В.М. були особливо близькі, змішуються в один безкінечний щасливий сонячний день, повний нових вражень і сподівань на майбутнє.
Володимир Михайлович був дуже кумедний, ми сміялися та веселилися весь час — він умів насолоджуватися життям мабуть тому що знав ціну статку, комфорту і розкоші займатися улюбленою справою. Річ в тому що він був сиротою, народився в м. Уфа, дитинство провів в інтернаті, мріяв бути художником. Після армії пребрався в Київ де 2 роки був безхатьком і жив на вокзалі, з другої спроби вступив до Художнього інституту (сьогодні НАОМА) де став відмінником, успіх і визнання здобув вже будучи студентом — дипломна серія літографій "Біла гвардія" стала частиною колекції Третьяковської галереї. Багато подорожував по світу, сам і разом з друзями колегами (серед них найближчі Юрій Пшеничний і Мирослава Перевальська, які викладали у нас на кафедрі графіки), а потім виїздив вже з нами — в Індію з Мішею Завальним кілька разів, з Артемом у Францію. Я і друзі-учні спільно з учителем виставлялись кілька разів вже після закінчення навчання в КПІ, літали в Париж, Адже. Дуже любив його Артем Юрченко, зняв про нього фільм "Окаяні дні", і навіть поріднився — Володимир Михайлович став хресником його сина Армана.
З трагічного — Ахметов пережив 2 інсульти, якраз у розквіті його кар'єри в 33 роки. Він вижив і пройшов складну довгу реабілітацію успішно тому, що, з його слів, "дуже хотів малювати". Хвороба наклала відбиток на його зовнішність, але цю кособокість і кульгання він, як справжній "артист", просто зробив частиною своєї харизми, хвалився що має в черепі металеву пластину із-за якої сигналізують металодетектори на ресепшенах. Колекція графіки і величезний творчий наробок залишив по собі Учитель. Святий обов'язок усієї мистецької спільноти тримати на контролі долю мистецького спадку Володимира Іванова-Ахметова, геніального українського художника-графіка з світовим ім'ям. Його ім'я, вписане золотими літерами в історію українського мистецтва, не повинно потьмяніти і піти в "напівзабуття". Його спадок заслуговує бути професійно і елегантно музеєфікований на найвищому рівні.
Михайло Завальний, учень Володимира Іванова-Ахметова розповідає про Володимира:
Я з ним познайомився, коли вступав в інститут (Київський політехнічний інститут — ред.). Працював з ним протягом трошки більше 10 років. Коли я вступив в інститут, потім він був моїм викладачем. Потім я працював в інституті його асистентом в офортній майстерні. За той час, поки я вчився, він був досить активним викладачем. У той період він почав викладати, і це, фактично, зайняло весь його час. Він в інституті організував офортну майстерню. І потім літографську майстерню. Фактично, він створив таку технічну базу в поліграфічному інституті для того, щоб займатися друкованою графікою професійно. Я йому вдячний за те, що на перших етапах свого навчання і своєї роботи він дав цю можливість працювати і мати цю базу, і займатися творчістю одразу.
Ну і як людина, то він, звичайно, був художником, і людина складна. Тому що він був одинокий, він не має сім'ї. Але цю частину його життя йому заміняла робота, творчість і учні. Потім, коли він почав викладати, учні для нього стали рідними людьми, на яких він витрачав багато часу і, фактично, всю свою увагу. Потім я просто поїхав у Францію, ми з ним рідше спілкувалися, тільки коли я приїжджав в Україну. Так, тільки по телефону. Але він продовжував працювати в майстерні.
У нього було якесь особливе відчуття гумору, яке було пов'язане з його минулим, з його історіями, з різними ситуаціями. Тому його мова виразів та крилатих фраз, які існували в майстерні, вона перетворилась на якийсь жаргон. З приводу цих виразів, вони були дуже часто пов'язані саме з технікою.
Ми з моїм другом, з Ігорем, ми зібрали ці колекцію список виразів, які пов'язані саме з офорту. Але вони можуть здаватись якимись чисто побутовими, я теж хочу в білих штанях. Це з якогось фільму, але у його виконанні, мається на увазі те, що коли ти працюєш в майстерні і займаєшся гравюрою, ти завжди брудний. Ти ніколи на собі не можеш дозволити нормально одягнутися, навіть якщо ти нормально одягнешся, в той же день ти поставиш пляму. Ну, а з іншого боку, це може значить щось інше, і так далі. “Бог дал, Бог взяв”, це говорилось в будь-якому випадку про все що завгодно можна так сказати, можна повторювати кожні п'ять хвилин.
Як вчитель він був досить класичний, традиційний для мене. Тобто, я коли потрапив в інститут, то саме спеціальність, вона мене мало цікавила. Книжкова графіка, оформлення книг, дизайн — я там просто виконував завдання, але так само, як він казав, і це був один з його виразів, “жизнь начальная”.
Тобто, це було просто навчання, але в його майстерні я опанував ремесло в якомусь такому традиційному сенсі. Як раніше в старі часи учні приходили до художника і були асистентами, допомагали виконувати якісь роботи. У мене була схожа ситуація.
Я дуже багато взяв з його техніки і за рахунок того, що теж йому трохи допомагав, навчився друку, і різним технікам друку. У той самий час він не влазив в роботу, в творчість. В принципі, йому було байдуже, що ти робиш як художник, він не втручався в цей процес. З ним, ми ніколи не ввели ніяких розмов, особливо про творчість. Ми говорили про погоду, про якісь речі побутові і все. Просто через те, що, скажімо так, у мене не було досвіду в мистецтві до цього. Я поступив в інститут і все починав з нуля. Звичайно, на першому етапі я надихався тими роботами, які були в нього в майстерні, його роботами, роботами його друзів. Так само мої друзі, які разом зі мною працювали в нього, теж було схоже, що ми надихалися його творчістю. А потім потрошку це вже знайшов свої шляхи, свою тему і працювали.
Іванов-Ахметов відомий як засновник власної школи графіки, що здобула широке визнання та виховала цілу плеяду майстрів. Його внесок у мистецтво та освіту відзначено численними нагородами й визнанням у наукових і мистецьких колах.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
