26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції сталася масштабна аварія, у якій, за різними оцінками, від радіаційного впливу постраждали близько 8,5 мільйона людей. Наслідки цієї катастрофи й досі відчутні для української екології та нашого здоров'я — втім, вона також стала популярним елементом вітчизняної і світової культури, зокрема кінематографу.
За років кіно про Чорнобиль зазнало численних трансформацій: від просування радянських патріотичних наративів чи синтезу з національним рухом доби перебудови — до рефлексій про жертву-Україну на тлі християнського апокаліпсису. У світових фільмах, своєю чергою, стійко закріпилася асоціація України із сетингом зони відчуження.
Суспільне Культура поспілкувалося на цю тему з кінознавцем Станіславом Мензелевським та кінокритиками Ігорем Кромфом і Лєною Чиченіною. Розповідаємо, як змінювалися екранізації катастрофи на ЧАЕС, що на це впливало і як митцям маневрувати між суспільно корисним мистецтвом та експлуатацією трагедії.
Історія кіно про Чорнобиль: від героя-ліквідатора та борця-журналіста — до віктимізації України та "чорнобильсплуатейшн"
Кіноісторик Станіслав Мензелевський виокремлює три умовні етапи кіно на тему Чорнобильської катастрофи.
1986–1988
Перший — це 1986–1988 роки. За словами експерта, тоді фільми створювали, як і більшість поставарійної медіапродукції, з метою нормалізації ситуації.
"Хотіли показати, що все нормально, радянській владі вдається контролювати ситуацію та мобілізувати людей на ліквідацію наслідків аварії; що прекрасні радянські люди охоче спільними зусиллями долають це «непорозуміння», несподівану «технологічну похибку»", — каже Мензелевський.
Історик додає, що все це відбувалося в умовах дуже специфічного медійного контексту, коли достовірної інформації бракувало на всіх рівнях бюрократичної ієрархії. Постфактум влада виправдовувалася, що дозувала інформацію, бо не хотіла зайвий раз сіяти паніку серед громадян.
На думку Мензелевського, найбільш репрезентативний фільм такого жанру — це "Чорнобиль — хроніка важких тижнів" (1986) Володимира Шевченка. Попри те, що його "активно й агресивно" редагували та цензурували, це "класичне радянське патріотичне кіно".
Фахівець пояснює: одна з основних характеристик фільмів цього періоду — мілітаризація дискурсу та естетики. Такий підхід був навіяний іконографією Другої світової війни: тепер, щоправда, боротьба точилася з невидимим ворогом. Тож якщо десь ідеться про атом і Чорнобиль як ворогів, то це типова радянська риторика, яку культивували в перші поаварійні роки, в документальному кіно зокрема. Катастрофа на ЧАЕС перетворювалася на черговий майданчик для демонстрації звитяг радянської людини.
Як Станіслав Мензелевський, так і кінокритик Ігор Кромф вважають, що тема Чорнобильської аварії набагато повніше відрефлексована в документальному кіно, ніж у художньому. Конкретно з цього періоду Кромф відзначає трисерійний серіал Ігоря Кобрина "Чорнобиль: Два кольори часу" (1986) від студії "Укртелефільм" та "Дзвін Чорнобиля" (1987) Роллана Сергієнка, який показали у всіх країнах світу.
1988–1991
Наступний період — це 1988–1991 роки. Тоді, за словами Мензелевського, було багато чинників для змін. Частково це пов'язано з відставкою першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, "класичного комуністичного лідера, який, на думку багатьох сучасників, гальмував перебудовний поступ та активно цензурував культуру".
Окрім цього, значення мала публікація для широкої аудиторії мап радіоактивного забруднення: стало очевидним, що масштаби катастрофи набагато більші, ніж всі собі уявляли.
Станіслав Мензелевський характеризує основну мотивацію цього етапу як пошук правди, що визначав фундаментальні амбіції української інтелігенції. За перебудовиПеребудова — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985–1991 роках. та гласностіГласність — політика максимальної відкритості діяльності державних установ і свободи інформації. "правду фетишизували", а хронічну брехню радянських ЗМІ прирівнювали за рівнем шкоди до самої аварії на ЧАЕС.
Цей ентузіазм довкола свободи слова простежується навіть у назвах фільмів. Як приклад кіноексперт згадує "Право на правду" та "Мі-кро-фон!" Георгія Шкляревського.
Характерною рисою цього періоду стає медійна циркуляція новин про правду, боротьбу за медіаграмотність та доступ до нової інформації. Героїчною фігурою тогочасного кінематографу був журналіст: антагоніст тепер бореться не з невидимим ворогом, а з брехнею. Комуністичній омані протиставлено ліберальний медійний контекст.
У цьому розрізі кінооглядач Ігор Кромф згадує перший український художній фільм про аварію на ЧАЕС — "Розпад" (1990) харківського режисера Михайла Бєлікова. Сюжет розповідає про журналіста, який випадково потрапив на місце події і став свідком радянської бездіяльності та намагання зацензурувати її. Фільм відзначили на Венеційському кінофестивалі.
На думку критика, ця кінокартина "довгий час (а почасти й зараз) була ледь не єдиним якісним авторським осмисленням Чорнобильської трагедії в повнометражному ігровому кіно".
Станіслав Мензелевський зазначає, що чорнобильська травма консолідувала чимало протестних рухів: "Зелений світ" та Народний рух зокрема. Саме ці активісти чи не вперше почали пов’язувати Чорнобильську аварію з московською квазіколоніальною політикою.
"І це логічно: якщо подивитися на мапи атомних станцій у Рядянському Союзі, на момент катастрофи 1986-го в Україні функціонувало п'ять АЕС, і ще стільки ж планували побудувати. Кількість АЕС на квадрадний метр в Радянській Україні випереджала всі інші республіки. Національні еліти почали проводити паралелі між цією енергетичною політикою та експлуатацією українських ресурсів — як земельних, так і людських. Чорнобильська катастрофа лише оприявнила злочинне недбальство радянської влади щодо «колоніальних» територій. І це справді допомогло створити широку соціальну базу протестних антиросійських рухів. Так локальний екологічний протест перетворився в соціальний та частково сформував антимосковський політичний порядок денний", — пояснює кіноісторик.
1991 і далі
Третій етап відбувається вже з приходом незалежності України в 1991 році. Тут Мензелевський зауважує цікаву динаміку. Антимосковський запал згас: політичним, екологічним та соціальним елітам вже наче й не було проти чого боротися, бо ми нарешті оволоділи власним джерелом енергії, запорукою економічної автономії молодої держави. У 1993-му знімається мораторій на будівництво нових АЕС.
Утім, продовжує Станіслав, кінематограф цього періоду продовжує "доволі специфічну" траєкторію. Він націоналізує Чорнобильську травму. Якщо в радянські часи всю риторику, присвячену Чорнобилю, героїзували, то тепер вона змістилась у віктимізацію. Герой-ліквідатор, який ризикує своїм життям, а згодом журналіст, що бореться проти системи, змінився на пасивну жертву. Тепер ситуацію, яка трапилася в Україні, описували як таку, що трапилася з Україною.
Паралельно іконографія Чорнобиля стає "відверто християнською". Кіноісторик пояснює: частково це пов’язано з тим, що Чорнобиль багато хто почав інтерпретувати через Одкровлення Івана Богослова, сприймати його одним із вісників апокаліпсису. Тепер замість боротьби з ворогом-атомом чи брехнею точиться глобальна битва з Антихристом. Чорнобиль стає "полігоном для боротьби Бога й Сатани". Чимало чорнобильських фільмів просякнуті ще й фольклорними мотивами.
"Для мене проблема з цими ексклюзивними трендами полягає в дому, що християнська риторика запросто опирається конструктивній соціальній критиці. Якщо ми лише пасивні свідки метафізичної боротьби добра і зла — то що нам ті ліквідатори? Навіщо тоді їм виділяти гроші та соціальні виплати? Більше того, не варто забувати, що Україна — не моноетнічна держава, і що не всі її громадяни правовірні християни. Тому монополізація дискурсу маргіналізує всіх інших людей, які не християни, але мають власний травматичний досвід Чорнобиля", — наголошує Мензелевський.
Така жертовність та невинність українців, на думку експерта, сягає свого піку у фільмі "Аврора" (2006) Оксани Байрак. Сюжет розгортається навколо хворої на рак дівчинки. У 2006 році стрічку висували на "Оскар", але зараз вона заборонена для показу: режисерка має проросійську позицію, а в акторському складі є росіяни, які публічно підтримали війну (зокрема, Дмитро Харатьян).
Також у цьому контексті Мензелевський згадує фільм "Тризна" (1993) Роллана Сергієнка, сценарій для якого написала Ліна Костенко.
Як зазначає Ігор Кромф, протягом 1990-х та 2000-х український кінематограф переживав не найкращий час. У перше десятиліття незалежності було мало грошей на фінансування кінопроєктів, а з 2000-х відбулось засилля російського бізнесу і "фактично зрощення українського та російського кіно".
Саме в цей період, каже він, з'являється низка "чорнобильських мелодрам": вже згадана "Аврора" Оксани Байрак, "У суботу" Олександра Міндадзе, "Земля забуття" Мішеля Боганіма ("рідкісний випадок співпраці без росіян в ті роки") чи мінісеріал "Метелики" Віталія Воробйова.
"У пострадянському просторі 2000-х виникло явище «чорнобильсплуатейшн», яке переважно освоювало мелодраматичний жанр та експлуатувало сентименталізм на тлі Чорнобильської катастрофи. Сюжети такого кіно крутились навколо того, як мирне, тихе та щасливе життя героїв у «місті майбутнього» Прип'яті різко ламає та кардинально змінює трагедія", — пояснює Ігор Кромф.
На його думку, предтечею "нової української хвилі" в кіно варто вважати появу двох великих альманахів: "Мудаки. Арабески" та Goodbye, Ukraine.
У Goodbye, Ukraine критик відзначає короткометражну стрічку "Ядерні відходи" Мирослава Слабошпицького, яка розповідає про кохання двох працівників Чорнобильської зони. Артоглядачка Лєна Чиченіна також схвально відгукується про цей фільм: вона вважає Слабошпицького одним із найкращих українських режисерів. Окрім цього, митець планував створити повнометражний проєкт про зону відчуження — нуарний фільм "Люксембург". Втім, він так і залишився незавершеним.
Також обидвоє експертів радять звернути увагу на фільм "Брама" (2017) Володимира Тихого, який подає зону відчуження як "простір містичного та метафізичного".
Документальний сегмент також продовжує розвиватися. Лєна Чиченіна рекомендує документальний фільм "Російський дятел" (2015). Знятий у копродукції України, Великої Британії та Сполучених Штатів Америки, він здобув низку міжнародних нагород, зокрема гран-прі кінофестивалю "Санденс". Це комічна історія про художника Фелікса Александровича, який розробив власну конспірологічну теорію про причину аварії на ЧАЕС. Варто зауважити, досить карколомну: нібито Радянський Союз через загоризонтний радіолокаційний об'єкт "Дуга" посилав сигнали до США, щоб їх зруйнувати.
Ігор Кромф, своєю чергою, згадує іноземні стрічки The Real Chernobyl, "Чорнобиль: Втрачені плівки" (2022) від Sky, проєкт польського режисера Амадеуша Коцана "Останні люди Чорнобиля" (2022). А з українських новинок — "Чорнобиль" (2020) Станіслава Капралова, документальну стрічку про наслідки лісової пожежі у зоні відчуження у 2020-му, та "Чорнобиль 22" Олексія Радинського, яка викладає історію кількамісячної російської окупації Чорнобильської зони у 2022 році.
Чорнобильська зона відчуження у світовому кінематографі
За словами Ігоря Кромфа, у західному кіно існують поодинокі рефлексії на Чорнобильську катастрофу саме як на трагедію. Зокрема, це "Чорнобиль. Останнє попередження" (1991) Ентоні Пейджа. Однак переважно закордонний кінематограф використовував Чорнобильську зону як сетинг для різного масового кіно, насамперед горорів, екшнів та комедій. Наприклад, епізоди в Чорнобильській зоні мають продовження "Трансформерів", "Міцного горішка", "Універсального солдата" та один із ремейків "Годзілли" (1998).
Щоправда, наголошує Кромф, ситуація змінилася з появою серіалу "Чорнобиль" (2019) від НВО. Але й тут є чимало обґрунтованої критики щодо реалістичності подій. Лєна Чиченіна доповнює, що творці серіалу були під впливом певних російських наративів — навіть оригінальна назва, Chernobyl, транслітерована з російської мови.
"До серіалу від HBO у світі Чорнобильську катастрофу висвітлювали переважно у форматі містичних історій. В Україні були різноманітні жанри, але жоден фільм поки не став хітом. Гадаю, поки ще просто ніхто не зняв знакове кіно", — сказала Чиченіна.
На часі чи ні: "хайп" на Чорнобильській катастрофі
Аналізуючи висвітлення такої серйозної теми в кінематографі, доречно задуматися, де межа між вшануванням пам'яті, розвінченням міфів чи художнім задумом і прагненням використати людське горе заради піару.
Станіслав Мензелевський
"Немає ніякої залізної межі, універсального рецепту. У кожному окремому фільмі творці окреслюють для себе цю межу. Або ні. Я не поділяю думку цілої традиції, започаткованої Сьюзен Зонтаґ, що споглядання катастрофи та руйнування передбачає іманентну етично хибну позицію. «Як правильно репрезентувати травму?» — це давнє питання, ще з часів Голокосту. І зараз, на жаль, ця історія знову актуальна в Україні, коли ведуть дискусії про те, чи можна знімати художнє кіно про війну. Такі ж питання ставили про Чорнобиль. Як у художній формі наратизувати таку серйозну тему для умовної розваги. Бо прокатне кіно — це розвага. Саме тому така прірва між кількістю художнього й документального українського кіно про катастрофу на ЧАЕС. Мені здається, як у будь-якому кроскультурному проєкті, все залежить від виробничої етики команди, яка його створює; від умов, на яких вона вибудовує комунікацію зі своїми героями, локаціями, темами; від того, наскільки чутливими є ці люди до локальних контекстів. Отут і пролягає межа між колективним проєктом, де герої не обєктивізуються, а мають свій голос, де людські трагедії рефлексуються, а не капіталізуються".
До речі, на думку Мензелевського, "Чорнобиль" від HBO провалив це завдання — і якраз "хайпує" на катастрофі.
Ігор Кромф
"Говорити про будь-яку трагедію засобами мистецтва — це завжди важка, дуже тонка й часто невдячна справа. Межа між художнім висловлюванням та експлуатацією трагедії дуже розмита й лежить в етичній площині. А після 2022 року й почасти політичній, бо не варто забувати, що російський пропагандистський кінематограф використовує тему Чорнобиля для створення маніпуляції та зміщення акцентів із винуватців трагедії (радянського керівництва) на вигадані коспірологічні теорії про «руку ЦРУ» (серіал «Чєрнобиль» 2021) чи вигадують обставини трагедії (фільм «Чєрнобиль» 2020)".
Лєна Чиченіна
"Тема хайпу на Чорнобильській аварії наразі не стоїть так гостро, як на експлуатації російсько-української війни, адже це сталося давно. Що давніші події, то легше про них знімати, не зачіпаючи чиїсь почуття. Наші автори зараз мають свободу для експериментів і можуть створювати що завгодно на цю тему: але, на мою думку, українські режисери не дуже рвуться знімати про Чорнобиль, а люди не надто охочі дивитися це. Хоча, можливо, тут справа дійсно в якості та промоції кіно".
Уперше текст було опубліковано 26 квітня 2024 року.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
