"Наш Формат" відкрив передпродаж книги "Як це, війна?": Ілля Полудьонний про психологічний досвід вторгнення

"Наш Формат" відкрив передпродаж книги "Як це, війна?": Ілля Полудьонний про психологічний досвід вторгнення

Книжка "Як це війна?"
Книжка "Як це війна?". Фото: "Наш Формат"

Видавництво "Наш Формат" відкрило передпродаж книги "Як це, війна? Психологічний досвід повномасштабного вторгнення", співавторами видання є письменник і журналіст Марк Лівін та психотерапевт Ілля Полудьонний. Протягом тривалого часу вони співпрацювали у подкасті "Простими словами" та створили серію книг.

У новій книжці йдеться про психологічний досвід українців у перші пів року повномасштабного вторгнення. Автори фіксують досвід здобутої українцями травми, щоб допомогти прийняти нову реальність.

Чому важливо звертати увагу на психологічний стан та як розуміти свої почуття, говорить співавтор книги Ілля Полудьонний в інтерв'ю Людмилі Чирковій у програмі "Культура на часі".

Суспільне Культура публікує скорочену версію розмови.

Чому нам важливо зараз опрацьовувати досвід повномасштабного вторгнення?

Це насправді комплексне питання — і важливо, і неважливо одночасно. Я б так сказав: важливо для тих, кому хочеться це робити. І це можна було побачити на другу річницю: дописів зі спогадами про те, як почалась повномасштабна війна, було менше, ніж у першу річницю. І це не тому, що їх кожен рік буде менше, а тому, що ми зараз в такому розрізі виснаження. Та навіть попри це є люди, яким важливо згадувати та переповідати травму — це називається переповідання травми.

Коли ми пережили якийсь травматичний досвід, то намагаємось його переосмислити, переоповісти. І це важливо, бо це нас лікує потроху. Якщо брати такий простий спосіб лікування, то коли ми кажемо собі, що відбулося, як відбулося, як я це переживав, як я до цього тепер ставлюся — це потроху стабілізує.

Я б сказав, що комусь це вже підходить, а комусь зарано. Не те що ми відійшли далеко від початку травмувальної події. Минуло всього два роки — і це насправді для такого масштабу травми небагато. Тому тут треба орієнтуватися на себе.

На якому етапі ми зараз? Книга написана про перші пів року. Вже, напевно, якісь циклічні процеси осмислення відбулися, повторилися кілька разів. Як зараз цей етап можна назвати?

Ми в книзі якраз згадуємо один цікавий графік. Він ілюструє проживання травматичних подій в соціумах. Ми не перші, звісно, хто переживає подібні події, і на жаль або на щастя, до нас вже якийсь схожий досвід був зібраний та якось осмислений. Вже були великі війни в житті людства. І цей графік ілюструє таке прогнозоване, орієнтоване очікування, що буде відбуватися з певною групою людей, соціумом, народом. Тут вже питання масштабу: війна — це катастрофічна подія, але є менш катастрофічні, як-от торнадо чи повінь, тобто щось, що стосується локально одного міста.

Так от, графік ілюструє одразу такий різкий підйом, який відбувається після шокового процесу. Це логічно: ми мобілізуємось, тілесно та як соціум. А потім відбувається спад. Він називається "втрата ілюзій". Ще його порівнюють із виснаженням, з депресивною фазою. Я думаю, що ми перебуваємо десь на цьому схилі вниз. Це не песимістично, це скоріш зрозуміло, бо якщо якийсь час існує підйом, то потім за це варто платити. Це знають всі люди, які понаднормово працюють, або ж які мають тривалий проєкт, після якого хворіють, скажімо, на ангіну. Спочатку людина мобілізувалась, а потім віддає цей кредит. І я думаю, що ми все ще його виплачуємо, бо виснаження є такою фігурою нашого соціуму — виснаження, зневіра, апатичність і так далі.

Який наступний етап має бути і в якому напрямі нам опрацьовувати теперішнє становище?

У цивілізації — потроху підйом. У цьому дослідженні, яке ми використовуємо і яке було зроблене у 90-ті, є така фраза "крізь біль, крізь горе проходити шлях стабілізації", тобто осмислення, оплакування, реінтеграція якихось речей, які призвели до того, що це відбулося, переосмислення тощо. Наприклад, перехід на українську мову є таким прикладом для багатьох людей.

Крізь горе, яке з нами відбувається, ми потроху будемо зростати. Зростати — мається на увазі стабілізуватися, брати себе в руки, шукати нові способи адаптації і так далі.

Які в інструменти насамперед цьому сприяють?

Багатьом це не подобається, але я глибоко переконаний, що горювання і валідація реальності, тобто коли ми синхронізуємось з тим, що є насправді.

Перед прийняттям завжди є цей депресивний епізод, бо спочатку треба відгорювати те, що відбувається. І тут складне питання, ми теж його порушували в книзі, що на часі горювання багато людей кажуть "відгорюємо після перемоги" або "якщо я зараз почну горювати, то розклеюся, все, мене рознесе, я більше не зможу функціонувати". Насправді це не так, ці відчуття суб'єктивні.

Горювання — це біологічний механізм: коли ми плачемо, у нас падає кортизол. Тому нам так добре, коли ми проплачемося, коли так ридма, тоді стає легше. Чому? Тому що кортизолу стало менше, а він є гормоном стресу. Моя позиція як терапевта полягає у тому, що вже треба це робити хоча б локально, хоча б не стримувати це.

Я розумію, що це більше стосується цивільного життя. Думаю, що у людей, які перебувають на фронті, значно менше можливостей та емоційного ресурсу на це. І в принципі, це малодоступно, але ж це шокові події. На фронті треба бути зібраним. Це теж нормальний процес.

А все ж таки, якщо ми отримуємо багато горя, у нас є два варіанти: або це дисоціативний стан (коли ми так довго тримаємось, що вже пливемо і вже, як у фільмі, все йде повз нас і ми дивимося на себе з боку), або горювання. Тобто ми даємо якусь можливість плакати, виходу емоціям. Тоді у нас з'являються сили, бо спадає напруга і тоді напруження стає більш стерпним для того, щоб далі адаптовуватися, знову мислити стратегічно, бути функціональними.

Ми ж говоримо зараз про такий сукупний досвід суспільства, про якісь масові процеси, а ви в книзі додаєте якісь індивідуальні історії. Чому важливо розглядати ще і ці приклади?

Ці історії від початку не планували для книги. Я тоді шукав різні форми, як можна підтримувати людей в перші місяці вторгнення через Instagram. Це і мені самому було важливо. Я також об це підтримувався.

Однак мені було важливо показати, що переживають люди, що ми не одні, що кожен з нас переживає подібне, що при цьому багато є зворушливого в житті українців, незважаючи на вторгнення. Що багато є почуттів, що ми людяні. І це історії неймовірні. От я їх збирав для своєї рубрики, яка називалася "Пігулки світла".

Треба ще зазначити, що ми писали книгу для двох окремих аудиторій одночасно.

Нам дуже важливо, якщо можна так висловитися, передати цю книгу на захід. Ми її перекладаємо і нам дуже хочеться, щоб її читали саме європейські читачі, можливо, пощастить і це побачить американський читач. Адже ми хочемо показати, як виглядає вторгнення. Як буде виглядати їхнє життя, якщо з ними це також трапиться. Це ключовий момент. Тому нам хотілося показати ці маленькі історії. Показати, як коли хтось на нас нападає, ми не забуваємо про кошенят, не забуваємо одне одному допомагати. Як військові дарують дівчатам мандаринки. Тобто показати такі дуже локальні та людяні речі.

Ну і звісно, наша друга аудиторія — українці, адже ми не хочемо забувати, що було.

Ви вже кілька разів згадали, що це не перша травматична подія в історії світу і не перша книга, яка написана про цей досвід. Ви плануєте цю книгу на захід, аби ознайомити аудиторію з нашим досвідом. Чим наше проживання унікальне, порівняно з тими історіями, що вже прописані в книгах, скажімо, після Балканської війни, після концтаборів?

Багато що нам зараз відгукується, наприклад, з досвіду та текстів про Другу світову війну чи Голокост. У публічних дискусіях ми порушуємо тему провини, яку вперше розглядали після Голокосту. У багатьох євреїв було відчуття провини через те, що вони вижили — але ж хтось не вижив у концтаборах.

Будь-яка історія циклічна. Унікальним є дещо інше. Це масштаби інформаційного розвитку та технологій. Що ми бачимо зараз онлайн. Ми буквально за частку секунди отримуємо інформацію, що відбулося, як відбулося, де відбулося. Це все сильно впливає.

Тема інформаційної травми вже давно існує в ніші психології та психотерапії. Я маю на увазі саме світовий розвиток. Думаю, що після нашої повномасштабної війни це буде якась нова хвиля, адже так багато бачити цього страждання, мабуть, ще нікому не доводилося. Це найстрашніша реальність. Навіть "20 днів у Маріуполі" — про фільмування тут і зараз. Я розумію, що технології були й на Балканській війні і журналістика висвітлювала ті події. Але йдеться про те, що зараз можна дістати смартфон та знімати. І це все на нас впливає постійно. Тому я думаю, що це перша така диджитальна війна, в якій ми так багато бачимо деталей.

Ми тут, в програмі “Культура на часі”, часто і багато говоримо про мистецький продукт, про переосмислення та інші такі мистецькі процеси, що актуальні під час війни. Як, на вашу фахову думку, культура і мистецтво впливає на ментальне здоров'я?

Мистецтво і політику, культуру і політику — неможливо розділити. Будь-яке мистецтво — це продовження наших психічних процесів. Очевидно, поки не все, що робиться у світі, робить штучний інтелект, то все, що ми створюємо, — це все продовження наших процесів, наших переживань, нашого болю, наших потреб, зокрема орієнтирів та цінностей. Ми ще побачимо дуже великий пласт переосмислень цих подій у мистецтві через деякий час. Як, наприклад, це відбулося після Другої світової війни. Скажімо, нещодавно вийшов фільм "Оппенгеймер", який взяв "Оскар" і є яскравим прикладом цього. Тому й у нас відбуватимуться схожі речі через деякий час.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок