27 березня у всьому світі відзначають День театру.
В Україні за останні 2 роки — в час активних атак країни-агресорки Росії — попит на відвідування театрів, які запрацювали вже влітку 2022-го, високий. Квитки на майбутні прем'єри розкуповують за кілька місяців, а після перегляду вистав глядачі активно діляться враженнями в соцмережах. Побільшало театральних блогерів.
Спеціально для Суспільне Культура журналістка Ганна Щокань поговорила з актором Антоном Солов'єм, який уже 7 років грає в столичному камерному театрі "Золоті ворота" і свого часу отримав дві "Київські пекторалі" — найпрестижніші українські театральні відзнаки.
Зараз актор має досить насичений графік та окрім "Золотих воріт" грає у виставі Театру на лівому березі Дніпра, нещодавно знявся в серіалі, а також здобуває другу вищу освіту — психолога.
Антоне, почну з нещодавньої прем'єри в "Золотих" — LOVE REVOLUTION на основі текстів авторів "розстріляного відродження". Зараз на цю виставу квитки розкуповують майже так само швидко, як на топові вистави театру, яким уже 8–10 років. Чим, на твою думку, приваблює постанова Наталі Сиваненко?
Режисерка цікаво інтерпретувала твори письменників "розстріляного відродження". Одразу занурила нас у дуже особливий спосіб існування на сцені. Я з перших репетицій зрозумів, що разом робитимемо цікаво про цікаве.
Перший показ LOVE REVOLUTION відбувся в кінці січня 2023-го. Тоді вже був повний солдаут. Вочевидь, глядачі зреагували на прізвища Агатангела Кримського, Майка Йогансена, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового. Хтось, можливо, на назву, хоча насправді це не зовсім про кохання.
У кожній із чотирьох частин вистави, які відповідають чотирьом оповіданням титанів 1920-х, — свої глибокі й актуальні сенси. Десь це про самоідентифікацію українців, про важливість позиції, вибору, десь про віру. При цьому все подається у гротесковій формі. Наприклад, перша частина за твором Йогансена "Рахунок" — це замальовка-анекдот. За сюжетом мій герой Василь Ганек приїздить до Німеччини, намагається зацікавити дівчину — і "потрапляє на бабки". У ненав'язливій формі показуємо, як меншовартість конвертується з внутрішнього в зовнішнє.
Для мене ця вистава — повернення до нашого інтелектуального спадку і перевідкривання знакових авторів саме для театральної публіки. На прем'єрі критики зауважили, що Агатангела Кримського інсценізували чи не вперше.
Якраз Андрій з оповідання Кримського у твоєму виконанні — суто драматичний, зболений персонаж зі складними рефлексіями… Хочеться запитати: чи навчання на психолога допомагає тобі входити в такі образи?
Коли отримав роль Андрія з оповідання "Виривки з мемуарів одного старого гріховоди", дійсно проговорювали з режисеркою його психологічні проблеми і намагались пояснити вчинки.
За сюжетом мій герой насолоджується перевагами привабливої зовнішності та самостверджується коштом жінок. В оповіданні Агатангел Кримський підкреслює конфлікт Андрія з матір'ю. У виставі ми додали образ маленького Андрія, робимо ніби "гіперпосилання" в його дитинство і показуємо, що проблеми звідти.
Загалом майже в кожній ролі я бачу автобіографічні штуки. Теж певний час мав непроговорені питання з мамою. Як і мій персонаж – не розумів, чому мав до неї претензії. Тоді почав збирати "пазл" – і прийшов поговорити про те, що боліло. Мені дуже пощастило: мама – рефлексуюча людина, вміє чути, навчається новому. Наш діалог склався і став терапевтичним.
У мого персонажа, на жаль, усвідомлення власної провини настає вже після смерті матері.
Про що для тебе загалом театр "Золоті ворота", в якому граєш? Чим камерний театр відрізняється від великої сцени?
На великій сцені я грав лише в театрі Лесі Українки — в казці. І в Театрі на лівому березі — як музикант. Жартома кажу, що велика сцена мене не допускає. Та й вже не дуже хочеться. Єдиний мінус "Золотих воріт" для мене — це низька стеля (зріст Антона Солов'я — 195 см). У виставі Тані Губрій за твором Лєни Лягушонкової "Кортес", де я граю Монтесуму, над сценою надбудована декорація. Якраз там обігрую невідповідність зросту й сценічного простору — нахиляю голову і б'юся нею.
На камерній сцені своя специфіка роботи — більш тонка, інтимніша. Тут можна більш кіношно грати, акуратно, говорити тихо, працювати очима. Якщо порівнювати з малюванням — то тут інший мазок та інша техніка.
Загалом "Золоті" для мене — цікавий сучасний потужний театр: десь інтимний, десь тонкий, десь ексцентричний.
Антоне, гадаєш, під час повномасштабної війни місія театру змінилась? Часто чую, що зараз більш вагомою стає терапевтична функція…
На мою думку, місія театру не змінилась. Вона з'являється тоді, коли в театр приходить глядач, тож скільки людей в залі — стільки є місій. Якщо ж говорити про основне завдання театру в час війни — це підтримувати глядачів, щоби в них з'являлись сили жити далі, бо зараз всі виснажені. Іноді важливо навіть просто посміятись — це вивільнення емоцій. Звісно, театр допомагає знаходити сенси й орієнтуватися. Усвідомлення через проживання — це ж один із принципів гештальт-терапії, до речі.
Ти зараз здобуваєш другу освіту психолога. Як давно і чому зацікавився психологією?
Ще за студентства, на прем'єрі вистави Стаса Жиркова "Відчуття за стіною" в театрі "Відкритий погляд" у мене сталась панічна атака. В якийсь момент стало зле — піднявся тиск, я пішов зі сцени, викликали швидку.
Після цієї ситуації протягом двох років ходив до тілесно орієнтованого терапевта, бо життя дуже змінилося: панічні атаки ставались часто, важко було їздити в метро, в натовпі ставало погано. Коли приходив на вистави колег у театрі "Золоті ворота", в якому тоді вже грав, — сідав так, щоби поруч був вихід. У той період я почав читати психологічну літературу. Зрештою панічні атаки пройшли, а інтерес до психології лишився — тоді вже думав про другу освіту. Повномасштабне вторгнення стало каталізатором: зрозумів, що коли ще, як не тепер. Війна загалом багато чого в мені змінила. Я став більш зібраним, цілісним і відкритим до людей.
У "Золотих воротах" є психологічні вистави. Як саме вони впливають на глядачів?
Такі вистави ставлять правильні запитання, яких глядачі зазвичай самі собі не ставлять, — і спонукають думати над відповідями. Знаю, що сильно зачіпає вистава "Тату, ти мене любив" Стаса Жиркова. На фінальній сцені я стою в контровому світлі: мене не видно, а в променях прожекторів чи не кожного разу спостерігаю людей в сльозах — часто дорослих чоловіків. У "Тату..." вічні теми: нерозв'язані проблеми з батьками, поділ батьківського будинку. Режисер класно інтерпретував цю історію.
Спрацьовує "Тест" Тамари Трунової (йдеться про виставу Трунової за Лукасом Берфусом, поставлену 18 лютого 2022, — Ред.). Там показуємо, до чого можуть призвести внутрішні травми, які керують людьми. За сюжетом, я граю помічника мера Францека — людину зі слабким, несформованим его. Він недоотримав любові в дитинстві й тепер носить у собі "чорну діру", що нічим не заповнюється — ламає чужі життя.
"Чому Гансика не навчили — Ганс уже не навчиться. Ти маєш жити із цією дірою, це частина тебе, твоя карма…", — таку репліку у виставі каже героїня Віталіни Біблів. Завжди слухаю цю фразу не як Францек, а як Антон. Думаю: це треба запам'ятати й іншим сказати, і взагалі тримати в голові. Якщо людина не мала відчуття безпеки, любові в дитинстві, то й дорослому важко цінувати себе, прийняти.
В психології є така концепція — "внутрішня дитина". Так-от, не варто намагатися її позбутись, бо це неможливо. Краще докласти зусиль, щоби виростити в собі "дорослого", який зможе про неї піклуватися.
Які зараз вистави потрібні — тематично й жанрово? В яких проєктах хотів би зіграти ти?
Я зіграв би щось комедійне, але тонке — іскрометне й інтелектуальне. Щоби було на грані ексцентрики, характерності. А які мають бути вистави? Вони просто мають бути. Й різні. Але я не впевнений щодо документальних вистав про війну. Бо для того щоби відрефлексувати війну — маємо вже бути в безпеці. Поки не бачу вдалих форм, які би зараз могли порушувати такі питання. Звісно, я можу помилятись.
Що стосується вистав, де у якийсь спосіб показують ворога, мені би хотілось більше дорослих, конструктивних висловів на цю тему — не страшилок. Важливо не скотитись у пропаганду і тим самим не призвести до інфантилізації глядачів.
Що важливо для створення цікавого і якісного театрального й кінопродукту? Чого бракує, наприклад, творцям серіалів, щоби створити більше ніж 2–3 продукти, за які не соромно?
Якщо про кіно й серіали — то грошей. Також потрібен хороший сценарій. Якщо говорити про театр (але про кіно також) — важливо, щоб була цікава людина, навколо якої все буде крутитись. Україна зараз в намаганні відчути себе, знайти свою ідентичність. Ми ще перебуваємо на екзистенційному зламі, шукаємо орієнтири.
Театр — якраз таке місце, де їх можна знайти. Зараз бачу дуже різного глядача: хтось приходить за сенсами, хтось посміятись, хтось похвалитись "я був у театрі" — і це теж цікаво. Інші повертаються до "втраченого раю", цілісності. Хтось справді шукає терапії.
Твоя манера гри в театрі часто сприймається як дуже емоційна. Згадую, як один режисер розповідав, що за кордоном про "український театр" кажуть: "Ви ж просто вмираєте на сцені"…
Бажання "вмирати на сцені" — не завжди хороша історія, бо коли актори починають перегравати, то хороший український театр перетворюється на поганий. Але за актора на сцені має бути страшно — щоби хотілось його зупинити. Тоді відбувається найбільше співпереживання, включення глядачів у процес. Тут багато залежить і від сприйняття публіки. Коли глядач не відпускає себе, закривається не дозволяє собі реагувати, то й ти для нього — просто крикливе тіло.
Нещодавно ти фігурував у номінації премії "Золотий ліфон", яку в тусівці вручають найсексуальнішим митцям. Звідси два питання: ти себе вважаєш митцем? І як загалом ставишся до різних номінацій і нагород?
Актору отримувати нагороди важливо й дуже приємно. Обидві "Пекторалі" (театральна нагорода "Київська пектораль" – ред.) маю за вистави Стаса Жиркова, з яким у нас склався цінний для мене творчий "конект". Дуже вдячний Стасу за таку співпрацю: з ним ми побудували круті ролі, які були гідно оцінені. А взагалі хотілось би, щоби згодом театральні нагороди були більш престижними — щоби театр був цікавий ширшому колу людей, це стало частиною попкультури, нашим "Оскаром".
Щодо "митця" — не знаю. Сам використовую це слово, замінюючи на "художник". В людях відчуваю це як потік, унікальну душу, унікальне переломлення енергії через людину у світ. Це щось таке від Бога. Все можна робити як художник: лікувати людей, говорити зі сцени, вести бізнес. Себе митцем я не можу вважати — це мають констатувати люди. Для когось я можу бути митцем, напевне.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
