25 січня в український прокат виходить стрічка "Як там Катя?" — режисерський дебют Крістіни Тинькевич.
Світова прем'єра фільму відбулась на 75-му кінофестивалі у Локарно в конкурсній програмі Concorso Cineasti del presente, де стрічка отримала дві нагороди: приз за найкращу акторську гру для Анастасії Карпенко та спеціальний приз журі Ciné+. А у жовтні фільм переміг у національному конкурсі на Гамбурзькому кінофестивалі.
Журналістка Суспільне Культура Альона Шилова вже подивилася стрічку та розповідає, чому це один із найкращих фільмів української нової хвилі.
Обережно, текст містить спойлери.
Українська нова хвиля значною мірою тримається на плечах жінок-кінематографісток. Це беззаперечний факт, адже з 2014 року в українській кіноіндустрії популярності набули імена таких режисерок як Ірина Цілик, Катерина Горностай, Марися Нікітюк, Наталка Ворожбит, Марина Ер Горбач, Тоня Ноябрьова, Анна Бурячкова та багато інших. Окрім того, у продюсерському сегменті також чимало жіночих постатей: Олександра Костіна, Валерія Сочивець, Дар'я Бассель, Наталія Лібет, Ольга Бесхмельниціна — перелік на цьому не закінчується. І це ще не згадуючи імена операторок-постановниць, режисерок монтажу, художниць-постановниць та багатьох інших професій.
При цьому створити історію про жінку в українському кіно, яка була б знята режисеркою та багато в чому фокусувалася саме на жіночому досвіді — завдання значно складніше, ніж може здатися на перший погляд. Тільки у 2021 році комісія Держкіно обґрунтовувала свої відмови щодо фінансування проєктів українських режисерок про жінок такими фразами: "Історія життя жінки в цій країні — неактуальна тема", "Є відчуття, що патріархальність українського суспільства (особливо у містах) дещо перебільшено", "Порушені питання у фільмі не є гострими для сучасного українського суспільства" та іншими подібними коментарями.
Тож коли з'являються українські фільми, зняті українськими режисерками про жінок, це буквально велика перемога, важливість якої не варто недооцінювати. Стрічка "Як там Катя?" режисерки Крістіни Тинькевич стала важливим прикладом, чому тема жіночого досвіду є актуальною для українського кінематографу і що саме жінка змогла його втілити та передати якнайкраще.
Сюжет фільму будується навколо головної героїні Анни — матері-одиначки, яка працює у швидкій та є головною опорою для своєї родини: сестри, матері та маленької доньки Каті. На початку стрічки Анна у радісному передчутті нового життя — вона взяла кредит і зовсім скоро зможе створити кращі умови для своєї дитини.
Глядачів динамічно знайомлять із рутиною Анни: виклики швидкої, важка робота допізна, старенька мама, яку сестра Анни хоче здати у будинок для людей літнього віку, але найголовніше — щира любов і турбота про доньку. Проте звичне життя Анни обривається, коли її дочка Катя потрапляє в аварію та впадає у кому.
Одна з найяскравіших рис фільму, яка одразу впадає в очі — операторська робота Влада Вороніна. Весь фільм знятий переважно на ручну камеру, яка слідує за героїнею, передаючи її емоційний стан: від упевненого руху вперед до великих планів з розгубленістю та панікою на обличчі. Підкреслює цю динаміку й кольорокорекція — сцени в приміщеннях зняті у приглушених тонах зеленого, жовтого та червоного з вкрапленнями густої темряви, що поглинає героїв та транслює їхній емоційний стан публіці.
Драматургія та робота з кадром Тинькевич значно вдумливіша та глибша, ніж може здатися на перший погляд. Вона побудована на довірі між героїнею та глядачами, спробою прочитати думки та страхи у рухах Анни, її міміці та очах, коли звичайна мова не здатна передати всі її переживання.
Наприклад, саму сцену аварії у фільмі не показано — глядачі бачать лише реакцію Анни, яка біжить до дитини. Натомість згодом у фільмі з'являється епізод із так званими очевидцями, які стверджують, що дівчинка переходила дорогу в забороненому місці, водночас Анна наполягає на протилежному. Глядачі й так схильні вірити Анні, але той факт, що прямо не показали момент аварії, додає словам героїні невизначеності, а публіці ширше поле для трактувань сенсів.
Коли Катя впадає в кому, Анна, як лікарка, що розуміє систему догляду за пацієнтами зсередини, починає опікуватися станом доньки. Але до чого вона не була готова, це до несправедливості цієї ж системи — закупівлі дешевших медикаментів, байдужості з боку керівництва лікарні та постійних боргів, що продовжують рости. Анну поступово затягує у вир фінансових труднощів, адже на лікування потрібні гроші, а вона тільки нещодавно купила квартиру в кредит. Родина тримається на жінці, гроші позичити ні в кого, сама Анна ледь зводить кінці з кінцями, не маючи часу видихнути. Та згодом усі її спроби втриматися остаточно ламаються — її донька Катя помирає.
За час існування української нової хвилі "Як там Катя?" — це, мабуть, найяскравіше зображення психологічного портрета проживання втрати. Без зайвих слів та пояснень фільм показує відчуття апатії, болю і пустоти після смерті дитини, спроби повернутися до нормального життя (які відчуваються безнадійними та непотрібними) і непрохані поради від оточення, коли всі довкола тебе знають, як краще жити далі.
"Як там Катя?" — це тонка робота, яка обережно працює з обраною темою, але водночас розуміє, про що саме говорить та до кого вона звернена.
Анна прагне справедливості. Її рану роз'їдає те, що Катю збила дівчина на ім'я Марина Остапчук — дочка Ірини Остапчук, жінки, яка балотується на посаду мера Києва. Саме з цього моменту у сценарії починають проявлятися наслідки корупційних систем в усій своїй гнилій красі. Анна хоче, щоб Марину покарали за законом, але впливова мати винуватиці має більше важелів тиску та робить усе, аби цьому завадити.
Сценарист фільму — Сергій Касторних — намагається додати людяності навіть своїм найменш приємним персонажам. А сцену, в якій дві матері (Анна та Ірина) розмовляють на кухні, цілком можна назвати однією з найпотужніших у стрічці. Це багатогранний портрет материнства (що є однією з провідних тем фільму), який показує, як обидві жінки прагнуть захистити своїх дітей (одна — пам'ять про неї, інша — майбутнє).
Незважаючи на боротьбу Анни, корупційна система та влада перемагають: Марину відпускають на свободу, дівчина уникає будь-якого покарання.
Сестра Анни підставляє її, матір забирають у будинок для літніх людей. Життя головної героїні і увесь її світ, яким він був до того, остаточно руйнується — жінку поглинає хвиля депресії та відчаю, і ,здається, нема краю цій безодні.
Власне, фінал стрічки — єдиний неоднозначний момент фільму. Одна з останніх сцен стрічки показує, як Анна разом із командою швидкої виїздить на виклик. На місці з'ясовується, що Марина (та сама дочка кандидатки в мери, що збила Катю) потрапила в аварію і от-от помре. Побачивши це, Анна переживає шок та катарсис, але не радіє трагедії. Вона відчайдушно намагається врятувати дівчину, хоч уже й запізно.
У цьому епізоді зчитується ідея про те, що навіть позірна справедливість (у випадку фільму — "смерть за смерть") не дарує головній героїні полегшення, єдиний шлях для неї — це прийняти біль та поступово рухатися далі. Ця мораль доволі резонна й людяна, дуже подібна до того, що описував О. Генрі у своїх повістях. Проте концепція, де дівчина, яка збила доньку Анни, сама потрапляє в аварію, і саме Анна змушена її рятувати, виглядає трохи наївно та занадто непереконливо. Враховуючи, що до цього "Як там Катя?" була історією доволі реалістичною та не цуралася показувати увесь біль і несправедливість світу, такий сюжетний поворот видається драматургічно надуманим.
"Як там Катя?" — це точно один із найкращих українських фільмів у драматургічному аспекті за останній час. Це історія, що б'є під дих та відверто говорить зі своїми глядачами про складнощі життя й втрати. Анастасія Карпенко у ролі Анни видає один із найпотужніших перформансів — чутливий, мов оголений нерв, який робить її однією з найбільш цікавих та характерних акторок.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
