Чи справді Середні віки були темними? У чому люди зізнавалися на сповіді? Та чи справді тогочасні діти піти алкоголь.
Книжка "Доба постів і карнавалів" Стефанії Демчук, що вийшла у видавництві "Віхола", розповідає про те, яким було Середньовіччя насправді: що їли та пили люди, як виховували дітей, чого боялися і як святкували.
Суспільне Культура публікує фрагмент із книжки.
Що ж таке середньовічний шлюб? Правила, посаги й можливості жінки
Укласти шлюб у добу середньовіччя було простіше (і дешевше), ніж зараз. Вистачило б сказати заповітні слова: "Я беру тебе за свого законного чоловіка/свою законну дружину", бажано при свідках — і все. Тепер ви разом у щасті та недолі, доки смерть не звільнить від цієї непростої ноші. Церква й священник при цьому були зовсім не обов’язковими. Лише в пізньому середньовіччі ми бачимо, як зростає їхня роль у визнанні законності подружнього зв’язку. Шлюб поступово стає подібним до інших таїнств Церкви, які має уділяти священник, хоча навіть у XVI столітті одружувалися не в самому храмі, а на його порозі (у притворі). Достатньо поглянути на гравюру "Селянський ярмарок" Ганса Зебальда Бегама (1535, Британський музей), щоб у цьому переконатися.
Це не означає, що будь-хто міг одружитися будь з ким на свій вибір. Як канонічне, так і звичаєве право накладало низку обмежень, за якими, утім, стояли раціональні міркування. Заклав підвалини християнського шлюбу Папа Олександр ІІІ. Побратися за його правилами було нескладно, усе зводилося до трьох вимог:
- Теперішня згода (sponsalia de presenti, я беру тебе за дружину/чоловіка), надана вільно чоловіком і жінкою, здатними вступати в подружжя, створює дійсний шлюб, нерозривний протягом спільного життя сторін договору, окрім надзвичайних обставин.
- Майбутня згода (sponsalia de futuro, я обіцяю взяти тебе за дружину/чоловіка), надана вільно чоловіком і жінкою, здатними вступати в подружжя, створює дійсний нерозривний шлюб, якщо супроводжується статевим актом між сторонами.
- Будь-який християнин міг одружитися з будь-якою християнкою, якщо обоє досягли мінімального віку згоди (семи років у разі майбутньої згоди; чотирнадцяти для чоловіка й дванадцяти для жінки в разі теперішньої згоди), за умови, що жоден з них не був раніше одружений з кимось іншим, хто ще живий на момент цього шлюбу; якщо жоден з них не належав до чернечого ордену або не дав урочистої обітниці цнотливості; якщо сторони не були занадто близькими родичами одне одному.
Шлюб обов’язково мав укладатися за згодою обох сторін. Добровільність зв’язку робила його легітимним. Може здаватися, що вкрай обмежених у правах середньовічних жінок змушували погоджуватися на шлюб із чоловіками, яких їм вибирала рідня, проте не все було так просто. Резонансна справа "Медефельд проти Сендкрофта", яка потрапила до Королівського суду Англії в 1286 році, доводить, що жінка могла відмовитися від нареченого, не милого її серцю. Обставини цієї справи прості: Джеффрі Сендкрофт умовився щодо шлюбу з Мері де Медефельд, тобто вони уклали майбутню згоду — sponsalia de futuro). Коли чоловік забажав перейти до активних дій (для укладення шлюбу потрібно його консумувати), Мері раптово передумала виходити за нього заміж. Джеффрі звернувся з позовом до церковного суду, вимагаючи визнати непокірну дівчину його законною дружиною. Суд задовольнив цей позов, утім Мері так і не погодилась перебратися до нелюбого чоловіка. Вона подала позов до іншого суду, щоб скасувати рішення про їхній шлюб.
Що ж зробив Джеффрі? Порадився з парафіяльним священником! Той підказав просто викрасти Мері й навіть позичив для цього свого коня, бо, бачте, її поведінка видалася їм нерозумною. Горе-наречений узяв двох друзів і поїхав до дівчини. Та була в гаю біля свого дому. Коли Мері зрозуміла, що відбувається, то вчепилася в деревце глоду. Чоловіки спромоглися віддерти її від нього (для дівчини це закінчилося численними подряпинами) та, перекинувши через коня (їхати верхи вона відмовилася), привезти до будинку одруженого брата Джеффрі. Там "молодят" замкнули на п’ять днів у кімнаті з ліжком, уважаючи, вочевидь, що Мері змириться. Даремно вони на це сподівалися. Щоразу, як Джеффрі доторкався до неї, дівчина кричала. Зрештою його родичі порадили відмовитися від спроб консумувати шлюб і від Мері теж. Дівчину випустили, змусивши підписати відмову від будь-яких позовів проти Сендкрофтів за викрадення. Мері погодилася на це й вийшла на волю. Перше, що вона зробила, — подала позов до Королівського суду. Дівчина добре знала, що відповідно до звичаєвого права жодні заяви, підписані під час таких ув’язнень, не мають юридичної сили. За заподіяну моральну шкоду вона вимагала сто фунтів — суму, завелику для родини колишнього нареченого, про що він мав би подумати до викрадення. Якби дівчина програла свою апеляцію, то Сендкрофт виплачував би цю суму самому собі як її чоловікові, але цього не сталося. Вочевидь Мері визнали незаміжньою. Залишається сподіватися, що сто фунтів були таки сплачені й відбили в Сендкрофта бажання викрадати наречених.
Отже, ми бачимо, що жінка в середньовіччі не була настільки безправною, як могло здаватися. Із цієї історії також можна зробити висновок, що словесної згоди між нареченими вистачало для визнання їх чоловіком і дружиною навіть у суді. Утім подружньому життю передували ще й інші домовленості — наприклад, щодо посагу. Родина нареченої зазвичай віддавала або певну частину свого рухомого майна (давати за дівчиною корів чи биків було нормою в сільській місцевості), або грошей (гарний варіант для містян), або землі. Останній подарунок, звісно, був найціннішим у феодальну добу. Родина нареченого не лише приймала дари. Як свідчать записи судів, вона також виступала дарувальницею майна майбутній сім’ї.
На цьому етапі теж слід було поводитися обережно, адже траплялося чимало охочих провернути оборудку й стати багатшими, уникаючи шлюбних обов’язків. Історик Роберт Палмер розшукав такий випадок в архівах Королівського суду Англії. Справа Насток — Ладгейл демонструє, що хай як чоловік цього бажав, але посаг дружини — то не його власність, коли щось піде не так. У 1276 році Едмунд де Насток вирішив одружитися з Елізабет де Ладгейл. Усе було б добре, але молоді прагнули покращити свою фінансову ситуацію. Вони таємно одружилися, і з чистим серцем Насток почав шукати заможнішу наречену. І таки знайшов! Він почав перемовини з Річардом де Броком про шлюб із його дочкою Агнес. Едмунд ще до одруження в 1277-му отримав за дівчину посаг на шістдесят фунтів — коней, биків, корів з телятами, овечок з ягнятами, хатнє начиння, одяг, жито, пшеницю тощо. Усе це чоловік забрав до свого будинку в Ессексі, сказавши, ніби привіз додому власне майно. Після цього Насток одружився з Агнес.
Тут настала черга вступити в гру Елізабет де Ладгейл. Вона подала позов на Настока, щоб церковний суд "повернув" їй чоловіка, анулювавши шлюб з Агнес. Позов задовольнили. Насток, незважаючи на розлучення, не віддав посагу Агнес. Вона, вочевидь, зрозуміла, що її колишній чоловік веде брудну гру, і в 1290 році подала на нього позов у Королівський суд. Спочатку Насток наполягав, що посаг має бути поділений порівну між ним та Агнес. Коли ж це не спрацювало, став переконувати, що те майно було йому передано зовсім не як посаг, отже, воно не має ділитися чи в інший спосіб передаватися колишній дружині. Насток навіть запропонував, щоб його клятву на знак правдивості цих слів підтвердило одинадцять чоловіків. У суду всі ці пропозиції викликали обґрунтовані сумніви, адже зрештою знайшлися ті, хто бачив, що майно передали як посаг. Насток програв. Він мав повернути Агнес 66 фунтів за посаг і 16 фунтів, як ми зараз сказали б, за компенсацію моральної шкоди.
Як бачимо, якщо подружжя не дотримувалося бодай однієї з умов укладення шлюбу, він анулювався. Це не розлучення в сучасному сенсі, а констатація, що шлюб узагалі не відбувся. У справі Насток — Ладгейл чоловік уже був одружений (sponsalia de presenti), тож його майбутня згода з Агнес виявилася недійсною. Дівчина своєю чергою могла спокійно вийти заміж удруге в разі такого "розлучення" (divortium a vinculo matrimonii). Так само недійсною була угода про укладення шлюбу в майбутньому, якщо консумація не відбулася й пара не має сексуальних стосунків, не кажучи вже про виявлення надто близької кровної спорідненості (інцесту).
Жінка також могла запросити ануляції шлюбу, якщо чоловік виявився імпотентом і не попередив її про це до укладення подружнього союзу. Так, 23 березня 1385 року паризький суд визнав недійсним шлюб Жанни ля Удурон де Ланьї-сюр-Марн і Жана Карре через чоловікову "холодність, неспроможність, імпотенцію". Скарга дружини ґрунтувалася на таких пунктах: 1) звіт трьох магістрів медицини та Мішеля де Пісіс, "нашого хірурга під присягою", які відвідали чоловіка та засвідчили, що він не може займатися сексом із жінкою; 2) клятва Жанни, яка заприсягнулася, що він імпотент і що вона намагалася зайнятися з ним сексом; 3) клятви шести чоловіків з Ланьї, які присягнули на Євангелії, що вірять клятві позивачки й що ніколи не чули, щоб Жан пізнав якусь жінку. У результаті Жанна дістала право вийти заміж ще раз і сплатила шість су за судові витрати.
Отже, навіть з безнадійної на перший погляд ситуації існував легальний вихід. Утім не всі законні та "нормальні" шлюби були вдалими. Цьому на заваді часто ставала нерівність подружжя, зокрема вікова.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
