1 листопада на платформі Netflix відбулася перша прем'єра серіалу українського виробництва. Це антологія "Перші дні" , що складається з 6 епізодів, кожен оповідає окрему історію, натхненну реальними подіями перших днів повномасштабної війни. Реакція глядачів на серіал неоднозначна: після прем'єри "Перші дні" отримали низку відгуків у соцмережах, які або хвалили роботу авторів, або навпаки — закликали ігнорувати серіал та вважали його зображення війни обурливим.
Журналістка Суспільного Культура Альона Шилова розбирається, у чому полягають сильні та слабкі сторони серіалу і чим запам'ятався кожен з епізодів.
Епізод 1: "Сім'я"
Відкривається серіал епізодом під назвою "Сім'я". Саме ця серія викликала найжвавіше обговорення у мережі та хвилю обурення серед глядачів.
За сюжетом четверо членів родини — батько, мама та дві дочки — разом переживають перші дні повномасштабної війни в Ірпені. Згодом ситуація ускладнюється не лише у місті, а й на особистому рівні, адже до родини приєднується колишній чоловік матері сімейства та за сумісництвом батько однієї з дочок.
"Вони показують Ірпінь, перші дні вторгнення, з мобільним зв'язком, вільною і цілою дорогою в Київ. З одним вибухом на день, який виніс просто вікна в будинку. У них за цілу ніч жодного вибуху не було. А зранку всі спокійно сидять у будинку п'ють каву. Хто пустив це на Netflix?" — висловилася українська волонтерка з ніком "лучанка" у мережі X.
Загалом критика епізоду цілком доречна і зрозуміла. "Сім'я" похапцем показує перші хвилювання під час війни, повністю ігноруючи трагічну історію окупації Ірпеня. Ба більше, якби головні герої перебували, наприклад, ближче до центру Києва, не змінилося б абсолютно нічого. Навіщо додавати у сюжет такий болючий та вагомий фактор, як Ірпінь на початку повномасштабного вторгнення, якщо надалі ця тема ніяк не буде розвиватися?
З внутрішньою драматичною лінією серії теж є проблема — вона вкрай закручена і незрозуміла. До останнього глядачі намагаються розібратися, хто кому батько, брат, кум, сват: через діалоги складається враження, що головні чоловічі персонажі — це брати, але потім наче старі друзі, а потім знову закрадається думка "що як вони все ж таки брати?".
Попри хороші акторські перформанси, перейнятися симпатією та переживанням до персонажів не вдається. Батько Паша (Роман Луцький) весь час розгублений та не може зібратися і поставити безпеку своєї сім'ї вище власного его, його дружина Ольга (Катерина Варченко) постійно бідкається, бо на горизонті з'явився її колишній чоловік та старий друг Паші — Сергій (Тарас Цимбалюк), який весь час ходить із серйозним обличчям, і, схоже, єдиний зацікавлений у безпеці дітей (бо саме він відвозить усіх персонажів у безпечніше місце). І це все на фоні новин про війну та напади російських військ.
Сюжет перевантажений драматичними лініями, бо початок війни і намагання батьків захистити своїх дітей — це вже сильна історія; жінка, яка змушена опинитися між колишнім і теперішнім чоловіком та бачити їхню конкуренцію — теж окремо цікава історія. Але змішавши їх, авторам епізоду банально не вистачає часу на правдоподібний розвиток взаємин між героями та заглиблення у тему перших днів війни.
Деякі глядачі радять пропускати цю серію, щоб не ставити хрест на всьому серіалі, і з ними важко не погодитися. З режисерського та сценарного поглядів "Сім'я" є найслабшим епізодом — взаємодія між персонажами хаотична, діалоги слабкі: особливо частина, що стосується дітей. Їхні репліки звучать нереалістично, так діти говорять в уявленні дорослих (недоцільно використовуючи слово "крінж" і так далі), а не в реальному житті. Режисура доволі примітивна, немає візуально цікавих кадрів, а картинка виглядає так, ніби "Сім'ю" створювали як серіал помірної якості на телебаченні, а не окремий проєкт для масштабної стримінгової платформи.
Проте не важко здогадатися, чому саме цей епізод стоїть першим у переліку. Оскільки серіал мав прем'єру на Netflix, він був розрахований на широку міжнародну аудиторію: крім України, його можна подивитися у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Молдові, балтійських і балканських країнах. А згодом він має вийти на національних каналах понад 12 країн, серед яких Ісландія, Австралія та Франція. Тому цілком можливо, що для іноземної публіки, яка не мала досвіду проживання війни, ця серія здасться цілком притомною і навіть цікавою. Такий підхід також міг би пояснити і місцями картонні діалоги, у яких поспіхом йде перелік основних тез перших днів: "тривожні валізки", "діти тепер знають, що таке війна", слова про "2–3 дні".
Відчувається, що своїм першим епізодом серіал "Перші дні" ставить собі за мету коротко та інформативно пояснити іноземцям, що таке війна, а не поговорити з українськими глядачами про травматичний досвід проживання цих подій.
Це наводить на запитання, яке вже виникало під час новин про створення фільму "Буча" та "Юрик". Чи не зарано братися за рефлексію повномасштабного вторгнення в ігровому форматі? І коли для цього настане слушний час? І як взагалі доречно показувати війну, щоб не обурити аудиторію, водночас зберігши творчий підхід? Несподівано "Перші дні" самі відповідають на це запитання через наступні епізоди — локальними історіями.
Епізод 2: "У зоопарку"
На контрасті з першою серією "У зоопарку" є ковтком свіжого повітря. Перед глядачами змальовується історія Макса (Олександр Рудинський), який починає працювати в київському зоопарку напередодні вторгнення, що згодом ставить під загрозу життя працівників і тварин. В основі сценарію лежать реальні події, що трапилися у зоопарку "ХІІ Місяців", який перебував в окупації 34 дні.
Головний герой Максим приїздить у зоопарк і після першого невдалого робочого дня та безуспішного флірту з колегою Анею (Лілія Цвєлікова) вирішує повернутися додому. Проте напад російських солдатів змушує Макса адаптуватися до нових умов та використовувати свої таланти інженера, щоб рятувати тварин зоопарку.
"У зоопарку" цілком можна назвати одним з найкращих епізодів серіалу. Він розповідає локальну, але від цього не менш значущу історію про виживання зоопарку та його працівників. Сам концепт вже є цікавим, адже українці не так багато знають про тонкощі роботи у зоопарку, не говорячи вже про складнощі порятунку цього маленького світу.
Олександр Рудинський влучно відіграє роль молодого хлопця, який на перший погляд може здаватися трохи грубуватим та не надто серйозним, але насправді має золоте серце. Перформанси Лілії Цвєлікової, В'ячеслава Бабенкова, Олександра Ігнатуша та інших акторів органічно відображають персонажів серії та створюють прекрасний акторський ансамбль.
Варто також відзначити роботу режисера та оператора-постановника, чия художність проявляється у деталях. Наприклад, у кадрі, де герой Рудинського лягає спати в ніч вторгнення, у кадрі можна побачити гарне зеленувате світло за вікном та жовтувате тепло від лампи у лівому кутку. Але ж яка різниця, як стоїть світло? Річ у тім, що саме у таких деталях і полягає "кінематографічність" картинки (чого, наприклад, не вистачало у першій серії). У тому, як поставлений кадр, підібрані кольори і так далі. Це все впливає на глядацький досвід та сприйняття візуального ряду, і у випадку з "У зоопарку" можна побачити, що творча команда доклала зусиль там, де начебто можна було б і не заморочуватися — цей підхід у рази підіймає рівень епізоду та його художньої складової.
Епізод 3: "Білий"
Цей епізод цілком міг би бути окремим короткометражним фільмом, який завойовував би нагороди на міжнародних кінофестивалях. Сюжет "Білого" розглядає доволі цікаву тему, про яку, можливо, замислювалися українці на початку вторгнення. Як проживають війну бездомні?
У центрі сюжету опиняються батько та син, які є вуличними артистами та змушені змінити стратегію виживання, коли починається повномасштабна війна.
Глядачі спостерігають за буденним життям героїв на вулиці, спробами батька отримати документи та ночівлею в несправній машині. Коли ж у небі лунають перші вибухи, серія майстерно передає відчуття розгубленості та жаху головного героя, який є відрізаним від інформації (бо немає власного телефона та доступу до новин) і змушений благати про пояснення у випадкових перехожих.
Згодом батько змушений ухвалити непросте рішення — віддати сина знайомій жінці, щоб та про нього піклувалася, а самому піти у ТрО, проте відсутність документів продовжує створювати проблеми.
Фінальні сцени "Білого" є, напевно, одними з найпотужніших у серіалі, особливо монолог головного героя, який хоче приносити користь і почуватися повноцінним членом суспільства. І той момент, коли він нарешті віднаходить людей, які його приймають, коли він нарешті відчуває належність, також є одними з найтепліших у "Перших днях".
Епізод 4: "Київ — Берлін"
Продовжуючи охоплювати різноманітні верстви населення та сюжети, у четвертому епізоді серіал презентує аудиторії романтичну історію в жанрі мелодрами. У 2021 році, коли ковід ще здавався найбільшою небезпекою, дівчина Маруся (Марія Стопник) знайомиться з німецьким лікарем Клаусом (Фабіан Маннель) у Берліні. Між ними проскакує та сама "іскра", але перш ніж глядачі дізнаються, що було далі, їх перекидають у "теперішній час" — на початок повномасштабного вторгнення. Клаус їде до Києва, щоб відшукати Марусю та забрати її до Німеччини, але у дівчини геть інші плани — вона волонтерить та не збирається покидати Україну.
Надалі епізод складається переважно зі спілкування героїв на фоні волонтерської діяльності Марусі та її пояснень Клаусу, наскільки це важливо. Під кінець серії трапляється драматична подія, але загалом епізод відчувається доволі рівно. Моменти з "теперішнього" часто перериваються вставками з "минулого" (коли герої спілкуються у барі), і хоча така структура приправляє епізод цікавістю, самі вставки не додають якогось значного контексту. Так, вони більше розкривають героїню Марусі та її прагнення, але її поведінка та цінності у "теперішньому" так само дають зрозуміти, що вона за людина та чого прагне. Романтична зацікавленість між героями зрозуміла з першої сцени, тож надалі флешбеки просто тягнуть те, що глядачі й так знають, — Клаусу подобається Маруся, Маруся фліртує з Клаусом. Можливо, якби минуле героїв було не настільки очевидним від початку, то це спрацювало б краще і аудиторія би дійсно поступово дізналася, що саме їх поєднує.
З акторського погляду варто відзначити роботу Марії Стопник: більшість серії знята англійською, і акторці чудово вдається природно звучати цією мовою (звісно, з певним акцентом, але це обумовлено і сценарієм) та відігравати потрібні емоції.
З іншого боку, трохи бракує хімії між самими акторами. Стопник наче і тягнеться до Маннеля своєю теплотою та легким фліртом, але його герой залишається доволі напруженим та відчувається внутрішньо відстороненим (можна припустити, що це певне зображення німецької ментальності, та й сам герой тільки-но приїхав у країну з війною, тож його напруга цілком зрозуміла), але на глибшому, емоційному рівні акторам все ж таки бракує тієї самої "іскри", що проскочила між їхніми персонажами.
Місцями серія здається занадто мелодраматично та наївною, але враховуючи, що за задумом це й мала бути романтична історія зі щасливим кінцем, то пробачити фрагментарну нереалістичність можна — заради кохання.
Епізод 5: "Мами"
Вкрай цікавий епізод, про який напрочуд мало говорять, адже "Мами" — це фактично перше відкрите зображення лесбійських стосунків в українському кінопродукті, що орієнтований на масову аудиторію.
За сюжетом у хлопчика на прізвисько Вовчик є дві мами: одна з них — Юля (Антоніна Хижняк), яка у перші години вторгнення залишається працювати в лікарні, інша — Настя (Оксана Жданова), яка змушена самотужки збирати сина, трьох собак і черепаху, щоб відвезти їх у безпечне місце. Проблема полягає у тому, що Настя не є біологічною матір'ю хлопчика і не має офіційної опіки над ним, через що боїться перетинати кордон.
У серії можна простежити критику ставлення до спільноти ЛГБТ+ в Україні (те, як героїні змушені приховувати свої взаємини, проблеми зі спільною опікою), але зі сценарного погляду епізоду бракує змісту.
Більша частина серії показує глядачам розгублений стан Насті, її спроби тримати все під контролем та впоратися з несподіваними викликами: заторами на дорогах, панікою тварин, переляком сина. Перформанс Оксани Жданової направду витягує більшу частину серії — акторка видає сильну та гру, якій віриш і хочеш співпереживати. Роль Антоніни Хижняк трохи менша, але з неї виконавиця також витискає усе, що може. Так само гарно прописана взаємодія між мамами та їхнім сином, діалоги живі та реалістичні (що особливо відчувається на контрасті з "Сім'єю").
Проте сама серія не надто багата на події. Складається враження, ніби авторки епізоду бояться заглиблюватися у сюжетний пласт стосунків героїнь та сприйняття ЛГБТ+ в Україні. На початку історії глядачі розуміють, що перед ними лесбійська пара, яка через відсутність певних прав на юридичному рівні має проблеми з документами, але на цьому, власне, й усе.
Цьому епізоду, наприклад, більше би підійшов формат із флешбеками (як у "Києві — Берліні"), які дозволили б краще зрозуміти взаємини між героїнями, історію їхнього знайомства, як влаштований їхній побут: чи приховують вони стосунки від сусідів, чи є у них якісь домовленості стосовно поведінки на людях та на роботі? Адже коли Настя приїздить до Юлі разом із сином, жінки трохи тримаються на відстані одна від одної, хоча, здавалось би, настала ситуація життя та смерті й на думку оточення байдуже, тож чому між ними зберігається ця дистанція? Тобто, маючи доволі цікавий концепт та важливу тему, сценарій ніби навмисно уникає більш розлогої рефлексії.
Епізод 6: "Будинок із зіркою"
З усіх серій "Будинок із зіркою" є однією з найсильніших, і точно найкращим вибором для завершення сезону. Епізод був натхненний реальною історією Андрія Данилка (Вєрка Сердючка) та розповідає про легенду української естради, що проводить стрими зі своєї столичної квартири — і стає натхненням для мільйонів українців. В основі сюжету лежить проста ідея про розгубленість та пошук власної цінності під час перших днів війни.
Головну роль зіграв В'ячеслав Довженко — лауреат премії "Золота дзиґа" за найкращу чоловічу роль (фільм "Кіборги"). Його акторська робота вдало підкреслює тонкощі сценарію — від легких комедійних моментів (коли герой розгублено ходить по своїй величезній квартирі, не знаючи, де у нього пилосос, бо він звик до людей довкола, які опікуються побутовими питаннями) до серйозних драматичних. У Довженка немає надмірного пафосу, його герою віриш та переймаєшся ним. Другу за важливістю роль — консьєржа Кузьмича — грає Віктор Жданов, який прекрасно вписується у заданий типаж начебто мудрого та приємного чоловіка, якому відразу хочеться довірити ключі від своєї квартири.
Усі частини цього епізоду працюють злагоджено та гармонійно: режисура виважена і вдало передає динаміку сценарію, місцями навіть відчувається атмосфера "авторського кіно" (наприклад, коли герой Довженка ховається у шафі з блискучими пальто і плаче після новин про жертв російських окупантів — цей момент вдало поєднує художність та драматизм і передає емоції персонажа через цікаве візуальне рішення).
"Будинок із зіркою" драматургічно виважений — глядачі можуть простежити, як головний герой від розгубленості приходить до прийняття власних сильних сторін (гумору, підтримки людей) та використовує їх для натхнення українців, а також віднаходить власну цінність і силу у ці непрості часи. Сюжет не перевантажений подіями, і від цього його драматична лінія стає чіткішою та сильнішою, підкреслюючи ідею про важливість єдності та підтримки.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
