Соціолог Дмитро Заєць розмірковує про гуманізацію театру, взаємодію з переселенцями й потерпілими та "перетравлення болю" у виставах.
Театр ніколи не був у центрі соціальної теорії, тим більше — політичної уваги. Сьогодні — частково завдяки підтримці іноземних урядів та культурних організацій і потужному запиту на ритуали скорботи й поминання серед українського креативного класу — з'явилось враження, що театр співвизначає суспільний стан та політичні перспективи демократії в Україні. Можливо, актуалізація театру як практичного знаряддя є реакцією на колективні й індивідуальні травми, що сильно впливають на політику та суспільство сьогодні. У будь-якому разі, це правда, що протягом останнього року театр посів вагоме місце в увазі культурної громадськості, чий фокус затьмарено "політиками пам'яті". Тепер, здається, настав час, щоб театр (у сенсі документального або свідоцького) отримав власну політичну теорію.
Суттєве значення театру та його гуманізація для демократичних суспільств не були або лише рідко були в центрі уваги політичних наук. Зрештою, ані демократична теорія, ані соціологія адекватно не тематизували відносини між театром та демократією. Щоб продовжити розмову про цей зв'язок, поглянемо на концепцію театру, що у центрі моєї думки.
Що може означати театр? Що таке документальний та свідоцький театри? Я ставлю ці питання на тлі тривалої гуманізації театру — руху, який можна описати як подолання різниці між аудиторією та сценою, глядачем і акторами, трупою та режисером. Деконструкція владних відносин, закріплених у дистанціях і суспільних нормах, відбувається на користь взаємодії: з глядачем, свідком, переселенцем, потерпілим і таке інше.
Після 2014 року взаємодія стала пріоритетним підходом у роботі сучасного українського театру. Митці зосередились на травматичному досвіді, "перетравленні болю" засобами мистецтва, за висловом режисера Пьотра Армяновського. Вистава формується під впливом важких почуттів болю, гніву, люті та дезорієнтації. Режисер тут стає помічником, слухачем, фасилітатором. Він має заповнити прогалини, які не може охопити у наративі травми жертва руйнівних подій. Слухати тишу, читати між рядків, помічати відсунуте на задній план, глибше розуміти людський біль.
З морального погляду такий театр виглядає виправдано. Втім, може статися так, що історія травми акцентуватиме на негативних наслідках і переживаннях. Тоді поза увагою можуть залишаться ті факти, наприклад безглуздого, соромʼязливого чи тупо банального видавання людей, що не відповідають викривленому сприйняттю рольової моделі жертви. Парадоксально, але документальний театр може транслювати неповний, викривлений наратив травми. Але цікавіше те, що театр може ігнорувати роль політичної участі. Свідок може брати участь у театрі як джерело інформації, актор або навіть цензор — але чи може він стати частиною політики пам'яті в сильному сенсі, як суб'єкт політичної дії? Зої Лафферті, британська режисерка, наголошує, що свідоцький театр – це зброя. Театр — це передусім спільна участь у протистоянні домінантним наративам, що стали пропагандою, через "донесення іншої історії", а вже потім — засіб вокалізації болю свідків.
Насправді цікаво, що співпрацю та співучасть передбачають сьогодні усюди, без жодних пояснень, що це таке. Політична участь передбачає справедливі умови доступу до кооперації. Суб'єкти співпраці розглядаються як рівні громадяни-учасники. Чи можна говорити про справедливу співпрацю в театрі? Чи передає театр чесноти політичної справедливості? Чи можливий зворотний ефект, коли театр стає рушієм демократії?
Театр сьогодні вважає себе демократичним. І це має фундаментальні наслідки для побудови співпраці зі свідком. Для тих, хто використовує демократичний підхід до театру, це означає, що центральним нормативним питанням має бути те, як створити умови співучасті так, щоб вони могли виконати свою обіцянку дозволити активну участь у формуванні культурного продукту усім залученим у руйнівні події.
Людина вчиться спілкуватися, співпрацювати, відчуває самоефективність і саморозширення під час роботи над постановою. Театр стає формою освіти демократичних компетенцій. Але готовність до співпраці має ґрунтуватись на наявності справедливих умов для співпраці. Але як саме? Які компетенції потрібні свідку для участі у співтворчості? Які властивості повинна мати історія потерпілого, щоб стати частиною п'єси?
Якщо демократія передбачає незалежність кожного окремого громадянина, тоді ми, до біса, мусимо прагнути перебудувати театр так, щоб ця незалежність була даністю. Переважна більшість тих, хто формує склад театру сьогодні, не є професійними акторами. Історії, що розповідає театр, не є вигаданими. Свідка не вчать "високої культури", правильно триматися на сцені, вірно декламувати, співати, читати, танцювати. Натомість його вчать того, як довести свої цінності, свою історію так, "щоб люди відчули мій біль, зрозуміли мою історію" – аргумент, який ми можемо знайти в нещодавній доповіді Зої Лафферті у Харкові.
Іншими словами, театр — це розширення можливостей опору, як каже Ніна Хижна, — "альтернатива медіа і традиційному театру". Про що йдеться? Про боротьбу персональної історії окремого свідка за можливість бути почутим. Документальний театр має ставити за мету не лише створення умов для участі свідка, але емансипувати вразливі групи чи індивідуумів через боротьбу проти спрощення, маніпуляцій їхнім досвідом. Іншими словами, театральна політика памʼяті полягає у розвитку контрпам'яті, що своєю чергою дає можливості для політичної дії.
Ми з упевненістю можемо сказати, що таку мистецьку діяльність можна розглядати як необхідну в демократичному суспільстві. Водночас це створює певні проблеми: хто режисер, якому платять? А хто режисер, якому ні? Чи етично платити свідкам за інформацію, репетиції, вистави? Чи може документальний театр стати прибутковим? Для якої аудиторії призначений цей культурний продукт? Чи це призначення не звужує й не спрощує досвід свідка? Як уникнути надмірної героїзації історії, чи навпаки — зробити її не такою нудною маленькою трагічною історією? Це знайомі проблеми й для інших видів мистецтва, що працюють зі справжніми героями та їхніми історіями. Але це все відкриті питання — і я хотів би мати ще якісь критерії для їх розв'язання, окрім демократичної доцільності.
Текст написано після заходів освітньої програми про сучасний театр the black box "Політики пам'яті", яку команда Jam Factory Art Center організувала 1–2 липня у Харкові.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
